Тук-тук…

Моя безмежна осінь,
Ти кличеш мене знов,
Так невблаганно просиш
Вірші про Любов.

Слова рядочком сміло
Букви склали в ряд.
Все те, що зеленіло
Вбралось в листопад.

Все те, що квітло цвітом
Багряних дум вінком,
Жовтневим щирим світлом
Фарбує душу знов.

А те, що тихі зойки
Порушують печаль,
То вересневий спротив
У лелечиному – прощай!

Моя безмежна осінь,
Ти кличеш мене знов,
Так невблаганно просиш
Вірші про Любов.

А я кидаю прозу
Листям догори – 
Мовчанням молю Бога
Про складені рядки.
 

Бери мене долонями, черпай і пий, мов, воду чисту. Хай потече твоїми скронями моя Любов пречиста. Співай лише думками літніх ще пісень, ковтай багряними сльозами і ніч і день. Бери мене долонями, між пальців злижу липкість – по-дитячому цнотливу близь-кість. Розвію тихим вітром у шум мере-живних дібров, як вишиванку хрестиком зшию Любов. Пущу клубочком-ниткою спра-вжню скатертину, стели ту самобранку, сонечко, дитино.  Ї хай поллється вщухлою грозою промінь ясного тепла, з Любові ковдрочку тобі сплела – такі багряні рюшечки і жовтий комірець…
Спи, а я іду постукаю до їх сердець…

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”