Я – Змія.

Мій трут  - Зміїний.
Мій дім – Земля.
Пил – моя їжа.
Язик мій – шипіння
Де слова липнуть до піднебіння
І тягнуться смужками з вуст.
Кола, кола… кружіння, кружіння
Й сонячний блиск. 
Так тепло, так мило в мереживі листя
Ковтати на запах і нюхати щастя,
Так щемко, бентежно, дбайливо
Листя між вітром крутяться,
Лягають на тіло зміїне дотиком крові
Холодних до поту аж рук…
Отруєний трунком криштальний мій друк,
Чергується листям жовтим й червоним
В падінні сіяючих дум…
Бездомний місяць пустився у сум.
Підніму блакить того неба
Місяцю, любий, для тебе.
Сонце викачаю  колесом хитким
З-за обрію вранішнього, для тебе,
мій любий, по-зміїному хитро.
Розпорошу  те листя, що ще на древі висить,
Приліплю  язиком вживлюючи в шкіру
Аби ти побачив малюнок, так вміло
Вишитий щастям  зміїний трунок.
Я – Змія, а може царівна.
Мій дім – Земля, а може – фортеця. 
Пил – моя їжа, а може – безмежжя.
Язик мій – шипіння, а може бентежжя.
Ні слів не знайдеш, ні пояснень  
У трунку царівни, можливо  - 
краплину убивчого щастя
Відверто Зміїну. 
Дай укушу.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”