Не січи коріння

Якщо тобі зимно, то зігрій свої руки теплом,
Якщо ти безсильний – осели в душі Любов.
Якщо ти далекий і мулить коліна каміння…
Кричала лелека у небі осіннім

Ну хто насипав м’яти на щоки осені рудої

Залишив в небі знак питання сиво-золотої

Утішеної краплями дощу, що змерзли віями 

В словах до вітру у танку  – повіяло.

Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями

В думках неголених людей іще незораних ідей. 

І я одна стою в байдужім полі, вітер  сіпає  моє колосся, під спідницю лізе бадьорими словами, шепче листям і морозним дише сміхом…  А там – за лісом, у кучугурах рідної зими, підсніжник прохає в Господа весни. Я чую тишу хлопчика малого, його молебень за батьків й сестру. Так палко, безмежно щемко прикладає рученьку до  їх  грудей, тріпоче віями – повіяло…  Теплом із холоду того, що Бог посіяв мріями.  В думках неголених людей іще незораних ідей. 

І що? Кажи! Пиши вже свій закон! Пиши… А то із берегів поллються ріки, затоплять мої босі ноги і я впаду, уже навіки, в твої обійми, милий Боже.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”