А тоді ляже лід водою між Нами

Ти читаєш мене наголос, як і пестиш наголо
Кидаючи в простір відголос аби з небес та 
Стільки падало зір і віяло  пилом Зоряним звідусіль.

Ти читаєш мене не по буквах й не по складах,
Не словами, не звуками… ти читаєш мене  муками – 
Вдихом із видиху, видихом з вдиху не голосно, просто тихо. Ти читаєш мене немовчанням у трепеті німого чекання здійснення  Божої волі. Ти читаєш мене  незбагненним Собою. Ти читаєш у думах що тягнуться вічністю між павутиння буденності слів… ти читаєш, та відчути мене не зумів.
У тихому сні поміж вітів мрійливості торкаючись пальцем твоєї тривоги, я помру у тобі аби народитись у собі Тобою – Любов’ю. 
Ти читаєш мене з трепетом, з ніжністю   правди нагої, босої до непристойності, до зґвалтованого болю, ти читаєш мене – свою Долю.

На руці й поміж пальців ніг, ти читав  та збагнути не зміг. Ну що ж, тепер Я  прочитаю голою наголос не по складах і буквах, не в муках-звуках… просто мовчки язиком, без тире, двокрапок  чи ком, але з інтонацією бажаних думок. Прочитаю так, як зі скрижаль Вогонь Розуміння витісує Словом  у Вічності Бог. 
А тоді ляже лід водою між Нами.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”