Скульптор

А дощ іде і парасолька гине
В моїх слідах на твоїй глині.
Грім гримить у  блискавиці
Нетлінним спалахом у лиця.
А дощ стоїть в моїх обіймах
В твоїх долонях, наче крила,
Життя за кадром того фільму
Де я в реальність відлетіла.

І не махай мені на останок руками,
Не рви одежу із поламаних грудей
Не закидай, будь ласочка словами
Нескорену буденність втрачених ідей.

А дощ лежить у мене на колінах 
Взявши їх в полон своїх обіймів,
Цілунком  вуст своїх  нетлінних 
Лоскотом підкованої…. спини.
А дощ  кохає краплями свободу 
Стікаючи потоком з тіла  мрій
Я зліплена із глини Божої Любові
Лечу лелекою у Райський вир.

І не махай мені на останок руками,
Не рви одежу із поламаних грудей
Не закидай, будь ласочка, словами
Нескорену буденність втрачених ідей.
Я повернусь весни тієї, чуєш, любий,
Коли розквітне у душі твоїй Любов 
Ти – не тільки я - моя подоба в людях
В  котрих Живе в очікуванні Бог.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”