Видіння

Я п’яна.
І що ти зі мною зараз зробиш?
Знаєш,
Давай розкидай мене на ліжку словами
На противагу зіркам, дню і ночі
Відкоркуй краплями стиглого вина 
дивлячись у мої карі очі.
Розчешу волосся на твоє обличчя,
Хмелем приляжу скраєчку…
Прокидаюсь, наче весняна синичка.
Легким порухом тіла розвертаюсь 
на спинку,
Так би взяла й полетіла  у хмелі
Чарівного трунку.
Та ні, поруч тебе воркочу,
Шукаючи прихистку в пір’ї,
Крильця складаю   в обійми глибокі,
Цвірінькочу –  
Весна прилетіла! Сіла на твої коліна загубивши пальці в волоссю, отруїла подихом літа давши напитись роси з твоїх вуст, застигла у вітрові, в промінні край неба, у очах до болю схожих на тебе. Галасом зняла любовну тривогу на річках, на ставках і озерах. Загомоніла очеретом покрякуючи у воді -  візерунок ласки на тлі насупився  спраглими бруньками, випуклою зеленню, обсипаним цвітом-мереживом… 
Це весна – простелені ніжністю, продихані вітром, пролизані  туманом дощу, обвиті промінням загрались у гру – видіння.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”