Ти мене отруїв, я зілля сховала

Ти скучив, я знаю, за мною…
За подихом неба умитим моєю сльозою,
За волоссям у променях ясних… за мною
Ти скучив, як я за тобою – бентежно й миттєво – Щастя.
Моє Щастя, стиха мовиш ім’я, погладиш долонею берег і я
Обернувшись піною кинусь тікати, розтечуся на скелях, шепотом хлину з усієї сили та в твої обійми – ранково-весняні сни.
–  Не плач, будь ласка.
–  Але я хочу… просто втопитись  в тумані зими, що вчора лягала на мої простори і гріла змерзлі повіки сльозами, та так хотілося Богу, аби сльози ті мов кристалики сіяли в серці тривогу…
–  Зажди, не йди, не тікай, не зникай від мене у молочному мареві мрій, постій. 
–  Стою, чи йду, чи тікаю, чи навіть лежу все одно плакати хочу.
–  Плач, будь ласка лиш мені віддай тривогу.
– Не можу, любий,  не годиться тривожитись Богу.
–  Ти – людина?
–  Я – Дитина.
–  Чи сміються Діти чи плачуть, то все на удачу, тож давай, моє любе Щастя, ми разом – я потривожусь за тебе, а ти поплач  за мене. Так буде краще.
–  Знаю. Я так скучила…
Зірки станцювали останній танок, я прочитала останній рядок, і ноту видовжила у вісім рядків, як мені і велів. Оглянулась на берег тривоги, на всі околиці скель, на коліна стерті до крові. І нарешті збагнула, що те море у моїх ніг, де води хлинуть п’ятки розцілувати, то бовтається в павутинні життєвих доріг, моє Щастя. Маленьке, безневинне, краплиночка, смарагдик, перлина… 
Схиляюсь, повзу на перекір слідам на піску, у долоні беру, ковтаю. 
–  Ти неймовірна.
–  Кохаю.
–  Не плач, будь ласка.
–  Але я хочу… разом з тобою, можна? Поплакати можна? Можна з тобою? Моє любе Щастя.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”