Німий трубач

Падає сніг з похмурого неба
Думками лапатими в долоні мої,
Долоні маленькі шепочуть про тебе,
Про вкрадене літо в зими.
Рукав із теплого светра
Ковтає сльозину щоки,
Просто… хочу до тебе,
А ти…

А ти в далекій безмежжі
В просторі кулькових снігів,
Ховаєш в похмурому небі
Цілу хмару несказаних слів.
Падає сніг, затікає у душу
Сніжинками нескорених мрій,
Для тебе роздмухаю я завірюху
Й стрибну у створений вир.
Падає сніг на твої  повіки,
Торкаюсь цілунком чола,
Cніжинка загублена світом
Тоне в смаку… язика.

Падає сніг з похмурого неба
Думками лапатими в долоні мої,
Долоні маленькі шепочуть про тебе,
Про вкрадене літо в зими.
Рукав із теплого светра
Ковтає сльозину щоки,
Просто… хочу до тебе,
А ти?

Так і стояла, простягаючи руки до сонця,  мов трубач видихала музику снів.
А ти?! – кричала. Не знала що від Любові він онімів. 
Німі поцілунки, німа нескоримість, ніжність німа, німі силуети у місячнім сяйві…
Німа на вустах з німими словами:
- Скажи, а тобі не боляче відриватись від неба?
- Ні, моя люба, я ж відлітаю до тебе.
- А тобі не холодно без плащика мами-хмарини?
- Ні, моя люба, я ж в обіймах дитини.
- А тобі не страшно розтанути в моїх долонях?
- Ні, моя люба, я ж зігріваюсь Любов’ю.
Як настане весна нап’юся води з криниць твоїх очей, умиюсь співом птахів дзвінко-голосим, сонечко з’їм на десерт, повні груди наберу повітря… і крізь літо у травах зелених, шепотом листя, цвітом Природи до самих пахощів ягід, через осені плин золотої, грибниць із лісу… помандрую в зиму – до тебе в долоньку малу.

Падає сніг з похмурого неба
Думками лапатими в долоні мої,
Долоні маленькі шепочуть про тебе,
Про вкрадене літо в зими.

Я слухаю, любий,  - мовчи.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”