І Він плакати вміє

Пурпурово-оксамитове листя 
Шепоче подихом вітру крізь зиму
Безумно шаленим свистом
У Душу обмерзлій людині.

Самота, мов наречена  у вбранні
Болем крізь сон протікає рікою,
Край берега лиже  світання
На пару з нічною журбою.

А там у воді, у тій глибині
Між околиць живого коріння  
У долоні маленькі мої
Ти складав кольорове каміння.

Я не спала, я йшла….
Крізь туман по воді в забуття
Навіки єдина, єдино Твоя
Зимою подихом вітру  в Життя.

Пурпурово-оксамитове листя
Пекло мої груди… не болить.
Сонячним намистом
Перекинулось вмить.

І стою – 
Не бентежна, не омріяна…
Лише мила.
Сьогодні черпаю долонями воду 
І п’ю.
Ту, по якій ще учора ходила.
Крижана нескоримість повсюди
І Рай голосом в небі дрижить
Топчуться низкістю люди
А Богу у серцю болить.
І Він плакати вміє
Збираючи пил підкореним змієм – 
Душа. 

–  Я не спала, я йшла….
Крізь туман по воді в забуття
Навіки єдина, єдино Твоя
Зимою подихом вітру  в Життя.

–  Я знаю, мила Моя.

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”