Подих Любові

Я так довго чекала на Твою самотність у тихій, весняній імлі. Малюючи в лампі вечірню бездонність крізь шепіт вранішніх мрій.
Я. Така розіллята, немов на хресті розіп’ята думками в пустелі бажань на тлі.
І Твоє світло яскраве, як племінь іскрить – бентежно, ласкаво… в долонях тремтить. Словами від тебе до мене, від Мене  - до надр твоїх. 
І я…
І я багата! Я заможна вельми Твоїми думками, словами Твоїми, мудрим діянням. Амінь.
Той камінь, що йде по воді і не тоне, як жінка у хмарах пливе на крилах Любові.
Я так довго чекала на твою самотність у тихій, весняній імлі. Тай заснула переддень того літа, як Ти явився мені. 

У неї бракує часу аби записати важливі думки. Бракує часу повитирати, як належне пилюку, зготувати обід… а вечерю вона готує допізна, як раз, коли повертається він і доня вже спить, майже. Сніданок готує похапцем, коли цілує у губи та щоки маленьке Сонечко, яке обов’язково треба розбудити до школи, нагородити чистим одягом, чаєм з бутербродом, та головне – усмішкою…
А тоді вона біжить до ванної кімнати, вмикає душ і кілька хвилин мочить заспане тіло. Тіло відгукується парою, запахом минулої ночі. Ніч на цілий день ховається у її маленькій пазусі разом з його обіймами та теплими пестощами, навіть оргазмом. А вже тоді йде на роботу. Якби ж ти знав, як усі один одного там люблять! Хто чим уміє – матюками, насмішками, незлими жартами, суворістю, повчанням… а її – подихом. Її люблять вдихати. Бо тільки вона киснем проникає у всі закуточки усіх тіл, клітинки мозку і виходить назовні, немов повертається з того світу  не жива, не здорова, а воскресла. І знову сідає чекати…
За вечірнім склом по двору гуляє останній сніг. Нічого особливого та в кімнаті зацвіла червона квітка. Вона також дихає нею, часом із чайничка, часом із склянки.
Адже, Любити   так просто, коли хочеш Жити, радіти Життю та дарувати Радість іншим.
 

Світлана КЕДИК, “Світ Добра”