ЧЕР/CHER/

Більшість поетичних абзаців із цієї збірки написані за мотивами графічних робіт художниці Ірини Нявчук. Муза була одна на двох. Вона́ ЧЕРво́на…

Черза́м

Пісня червоного за́мку з листям
осіннього смутку летить.
Ховається небо, втрачаючи в просторі місце,
а замок обвітрений спить…
Спить, а на грудях його макети
паперових старих кораблів,
і захід згорає, немов ракета
та чути, як з-під землі
стогін зривається ледве чутний,
спікається в стінах міцних. 
Довго дзвенить акордами лютня,
і ча́су немає ціни…
Часу немає, бо осінь зарила його у землю – 
нам не залишивши ані  на гріш.
А й бо й не треба… Всміхається Леля*,
втікаючи о́глядком босо́ніж .
Тепла струми́нка на листя скотилась,
За́мок покинутий, але не сам…
Поруч нікого, яка в тобі сила,
яка в тобі воля, Черза́м?

*Леля – слов’янська богиня закоханих пар.

Червоний ліс

І серцем чорний той червоний ліс
у білу хату вбіг хижацьким звіром
та павутину тонку на́вхрест гриз,
хапав до рук не квітку, а сокиру.
Тремтів павук у закутку дверей,
на склі вікна розпла́стли сірі тіні…
Стіна батийська голених дерев
повзла до тіла батогом-корінням.
І серцем чорний той червоний ліс
залишив згарище та клапоть свого бивня.
Усе прощається за чередою сліз,
хтось білу хату розмалює в синє…

Образ Далі

Черкну́тий малюнок достиглим дощем,
легка акварельна розмитість плям…
Повітря в легені б’ється ключем, 
життя – це вода, якщо її грам…
І дощ серед спеки – гірляндовий плес
на нашому тілі та, зойкнувши, втих…
Колібрі літає. В роздрі́бках помпез
дощ бачив в обличчя не всіх.
Лише перехожих і то з-за плеча,
малюючи рідкісний рух на собі.
Кусалися краплі, а він не кричав,
але й не вигадував спів.
Пішов, залишивши малюнок на склі,
розпластаних крапель мізерію форм.
Він схожий у чомусь на образ Далі,
уражений розладом сомн.*

*Сомнамбулізм (лунатизм)

Червона книга

Обмежені часом і простором люди
висять на мотузках, як випрана совість – 
на сонці сушитися мусить, і скоро запудрить
огненно-червоне обличчя любові.
Безбарвна, безкарна алхімія суму,
і люди залишаться всім невідомі…
Та час, переплавлений потом у гуму,
проб’ється з локатора громом.
А простір вписався у книгу червону
(не те щоб запудритись – дещо забути) 
Тож люди втікають з мотузок з розгону,
щоб світло над світом ввімкнути.
Обмеження в часі, обмеження в правді,
у просторі – сітка аерохвилей.
Обманюють хитро простакуваті
своїх же, що кожен щасливий.
А де воно щастя? Обмеження, зміни
висушують одяг на довгих мотузках
уже, не розгледівши хитру підміну,
під чисту ховаються блузку.

Private moon

Хапну́в за рукав і витер чоло перекривлене ко́се,
ледь випнувся – тріснула шкіра на чорній шкарлупі яйця.
Пліши́на назовні цідила розраду молозив – 
інтимно, незвично в розривомісцях.
Стекло й почорніло і, місяць, як бубен обтятий,
обв’язаний живністю, шкода, уже непотрібно-нічий.
Private moon не хоче нічого міняти,
вирішує справи сплячи і п’ючи.
Над нами плямиться крізь світло зірок перекосе
мільярдне життя, і стільки ж сердець і легень.
А хтось є один, як місяць, втікаючо-босий,
хапне за рукав та вистрибне в прірву-ренген…

Наснилося

Наснилося – парад, а чи вертеп…
Я довго маскувала свої губи,
і голос мій заввидячки охрип – 
герої маски скинули до купи.
Пройшлися поневолені без сліз 
парадом чи вертепом – поп-арцизмом…
облущився від снігу Парадиз*
обдутий вітром злого комунізму.
Зосталося – мовчати і брести – 
покликані ж блукаємо наосліп.
І ангел був із чортом на хресті,
і тисячу ще років було поспіль.
Паради і вертепи в один – руш!
Бо людям  ненаситно треба спати.
А сон збирає намистинки душ,
щоб в бісер із святенниками грати.
І виграти, і вкрасти силоміць
мій голос неприродно, мабуть, грубий.
Розтерли маски весь пергамент лиць,
я все ще сплю й не розтуляю губи…

*Парадиз – рай, тут у значенні Гран-Парадізо – назви гори в Альпах.

Червоне небо

Річ не у тім, як ти будеш одягнутий – 
мода не дзеркало синього неба…
Може й нелегко шукати і прагнути
бути інакшим. Потреба
небо червоним зробити – зразковим,
ніби обкладинку nano підручника,
де не малюють героїв казкових – 
тільки об’єкти-заручники.
Все в порівнянні: startuр і рецесія,
в моді блукання в краях задзеркальних.
Небо червоне уражене цельсієм,
і без шкали винувато брутальне.
Голе, обстрижене, дещо розтягнуте,
але позбавлене власних амбіцій.
Річ не у тім, як хто буде одягнутий – 
мода міняє не одяг, а лиця...

Підношення

Без сентиментів! Го́лови на́голо,
ніби розпухлі гливи.
Хто оці люди?  На́волоч – 
вжиті, пожовані, але сміливі.
Кожному змінне життя, як взуття,
кожному Пак* і рагу на тарілочці…
Без аргументів – очне злиття
на стрілочках.
Чоловічий синкліт, як болід,
вибухнув під поливою.
Червоний від накипу чорний гніт
викинув пару і зливою
раптом накрило усе живе – 
традиційне підношення.
Таця, як дзеркало, бачте, криве
все подала у скороченні.

*Пак – внутрішній супутник планети Уран.

Монахиня

Задріботіла непевними  кроками
жінка маленька, як трі́ска, монахиня.
Небо не дихало. Дахами високими
легко втікала анафема.
Боязко, тре́мко слідами засохлими
лізла угору драбиною-спалахом.
Падали ангели мухами здохлими,
у ритуальне звернулися золото.
Плакали-гнулись дерева, ховаючи
блискавки очі – святу таємницю.
Ще дріботіла та ритми ламаючи,
хутко зайшла до дзвінниці.
Ось тамбурин мовчазний з табакеркою
дуже старого китайського майстра
знов спокушають цнотливу цукеркою – 
вона незлюбо́ване дрібко-байстря́… 
Знає свою таємницю і молиться
(може говорить про себе, а чий…)
Жінка маленька так вкрадливо горнеться
до силуету(не рідний – святий).
Смуги безпечні: червоні і сині
довго паруються і навпаки.
Голу, як пасинок, вилають тіні
за боголюбство. З легкої руки
 їй не прийдеться впадати у відчай – 
надто короткий цей час…
Руками ховає розквітле обличчя,
Молиться, певно, за нас.

Світ за очі

Ось коси твої – з печер заплетені у вузли́.
Морські хвилі сонного берега
лоскочуть під пах і медузи зпливли́
слабенькими плямами доверха́.
І пу́читься м’якоть твоїх рум’яних щік – 
печерні малюнки наклеїлися на каміння…
Світза́очі, світ за очі, у перейми рік.
Настання́. Ідеальне Мовчання.
У хлюпотінні спинається сміх і плач.
Ось рози твої, потопельні і, майже, іржаві.
Печери ґвалтують хвилі сумарних невдач – 
криваві вони, криваві.
З прибоєм холоне нагрітий берег,
коси твої з печер спливли у чверть.
Спливли за тобою по сірому папері,
утворюючи за́верт.

Темна матерія

На килимі без повітря розчавлений опір – 
жаринкою, ягодою – смерчем…
Темна матерія ворогом в окопі
зубами кривими скребче.
Гне й заплітає у коси  свої довжелезні вуса,
іронічно дивиться на білу покинуту па́перть.
Ця крапля червоного з чола Ісуса
її може вбити на́смерть.
Але незалежна, хоч віками в тенетах зле́жана
прикидається вбивчою силою. Он
серед ясного сну збережена
вуглинкою, спайкою… Хамелеон!
на килимі притворився чорною хмарою,
тхне без повітря навкру́г.
Свідомо тебе обізвали нездарою,
непарою  визнали інші вслух…

Пам’ятка

А той червоний – не зелений…
Між смуг тісненько залягли
розплавлені в пластини дзвони,
що камертонами бджоли
подразнюють ранкову тишу,
але й не випадуть у день…
Рятує дощ в краплинах зли́шків,
що від зеленого гряде.
Від сірості жмуть сируваті
тільця червоні у крові.
А ми ж веселі, дивуваті,
хоч спантеличені – живі…
Очима зримо незалежні
ковтнемо зранку сто пігул.
У нас можливості безмежні –
ми розчиняємося в гул.
Що дзвони видуто трезвонять? 
Не той зелений, не біжіть!
Червона пам’ятка на скронях
про аварійність нам кричить…

Шат

Можливо ніч, яка втікає з дому
реальніша від дня який минув,
де голосні і приголосні громом
хтось реплікою грубою загнув.
У голові, де марші б’ють фургонні,
від блискавок немає місця сну…
Ну, що за шат вистукує безодня,
гвалтуючи народжену весну?
І що за регіт? Божевільні хтони
паркуються на чорну площину.
А день минув у полудень без дзвонів,
а ніч втікає, може дожену.

Маленька китайська таємниця

Маленька твоя китайська сільничка,
фарфорова, ще досі не повна…
Ти вперто ховаєш свою таємницю,
але проговорюєшся ненароком стосовно
дріб’язків, часу, надій та втечі,
вирішивши, що позбудешся злих мотивацій,
що боляче шиють твою змістовність.
Сільничка описана мовою свідків,
тож таємниця – загальна умовність…
Учетверо довше, щільніше, густіше, міцніше
бувають формати людських стосунків,
буває сільничка від тебе повніша
за допомогою візерунків.
Але таємниця…  Вона безумовна – 
червоне на білому, чорне – у прорізі.
Тебе не лякає ця драма любовна?
Я знаю про все! Ти ховаєшся в мороці
білого… трохи змарнілого, степного туману,
там де ховала не предків, а свідків.
Втікаєш. На крилах аероплану,
протектори галасу губляться швидко…

Піткання

А ще соловей про весну не співав,
не вили сирени червоно.
Сьогодні ти міцно й тривожно спав,
шукаючи власне О́НО.
А я все дивилася повз вікно,
і прагла себе роздягнути
хвилиною швидше та все одно 
прийшлося тебе обманути.
На місці порожньому блима шибки,
і тихо до першої ноти,
до першого стуку у двері. Швидкий
цей ро́зголос аж до нудоти.
Забилась під пух, як під пах, твоя міць.
О, радше ти був би драконом!
Упала би жертвою – плямою ниць,
щоб ти врятував власне ОНО.
Воно – простирадло з рясним пітканням
та, власне, мені лиш відомо – 
проснешся сьогодні посеред дня,
але поза межами дому.

Червоне під порогом

Червоне. Зимно у мороз…
Рядно, де сонце впало ни́цьом,
поткане га́бдою полос
горить і котиться до низу.
Склякають старцями стовпи,
що прапори чужі тримали.
Червоним зайнялись дахи
І, мов солдати, повмирали.
Як комсомольці йшли у бій
дерева, й хутко обтяжіли.
Сідав на плечі суховій,
і ноги під серпом кровили.
Під молотом земля гула
та заверталась в чорне зілля.
Дорога з розуму звела
й сама зізналась в божевіллі.
Порубане рядно висить
ще й сонця голова на па́лі.
Червоне під порогом спить
та тіло обпікає й далі…

Черлена́во

Якась арифметі́я – 
думка вибудовується у саркофаг…
ніхто її, бачте, не леліє,
ніхто не заганяє до Гааг.
І так вона помежирі́ччя
на розростанні «так» і «ні»
удосконалюється сторіччями,
ніби первісток у човні
річкою Мойсеєвою…
Черлена́во ямою радіоційною жме.
Вітер розносить Ісаєвий – 
істина! Істина де?
Плутана асиметрі́я – 
думка розумом звихне,
але в потоці жевріє,
блисне й в очах й мигне…

Система координат

Петля над Римом чи хрест на оці?
Система чисел, система змін…
Укотре маса твердіє в щоці
від неважливості замін.
Від непотрібності малих деталей,
від віртуальності умовних сил…
Над Римом плетення скрижалей
давно розріджений масив.
Рожево висмоктане небо
в системі спить координат,
і сходять ангели-плацебо –
мільйон солдат…
Земля під Римом лежить на боці,
ось-ось та й вивернеться з-під ніг.
Коли хитнеться той хрест на оці.
Коли хитнеться? Якби ж він міг…

Вірність

Мільйони забутих зірок
погасли, а ми живі.
І кожен наступний крок
не мій, і не твій – свій.
І кожен наступний блиск
не зі́рки – наших очей.
Мільйони прожитих криз
спалили рядно ночей.
Під небом лишили нас
осміяні кажани.
Ми вірили, мали шанс
на вірність і навпаки.
На вірність – значком уверх,
зіркам показавши {..к},
червоним піском затер
космічну мару чудак.
І ось ми, як дві чуми
шукаємо знову шанс
на вірність, але самі
збираємо про запас
погаслі зірки в рукав,
а чесні слова в смітник.
Тут кожен із нас зіграв
коли догорав сірник…

Червона панама

Чи більше чи менше цих каверз і криз – 
щось незвичайне іде по плану,
Go impeachment, панове, pleas,
червону вдягайте панаму.
В шеренгу по двоє, а то в розбрід
ніхто рахувати не стане.
Нас вчетверо більше і ревно наш рід
у кашище тяпає манне.
А топлес з нагайками йдуть світачі
та димом з’їдають нам очі.
Гудуть як Везувій, летять як м’ячі
всі звістки нові сорочі.
А що порятує? А що збереже?
І де перетята риска?
Шукаймо яйце золоте Фаберже,
де голка лежить Василіска.
Ми трішки залежані, трішки криві,
по-своєму крутим парадом.
Історія кепсько живе на крові – 
ми бачимо це все позаду.

Червоний

Ти, практично, нічий, 
тільки знаю – без серця помреш…
ЖИВИ!
І я матиму СЛОВО, авжеж,
і нестачу собою запхну
та вмовлятиму Господа звірити
час і вину,
щоб подовжити шлях,
перетнути червону межу.
Ти – любов,
що занесена в книгу гріхів,
але й в книгу життя також…
Вже вичитую кожен твій певний рядок,
кожну літеру тіла твого
і без рими шукаю…
Переплетені вузлики тонких ниток
залишають твоє відображення
у чужій голові.
ЖИВИ!
А я словом тебе відмолю,
пересилю, перелюблю
до останнього дзвону.
Ти – червоний.

Час

Шматки помазаника божого
не знають спільності. Врачи́ть
земля те тіло в день погожий,
земля, що говором кровить.
А з пелюсток не сік, а магма
спікає шкіру, цвяхи б’ють…
А час принишкло гине плазма, 
судини сітку-клітку в’ють.
Не попади туди – ти блазень,
поверх наруги штольня зла.
В червонім попелі він красень – 
воскресне з вбитого вже тла.
Покине землю час і втома
впаде як кара, зазвичай. 
Шукай помазаника вдома,
він п’є з тобою вранці чай.
Ото, воскресши, жодним чином
не перейде комусь він шлях,
бо ноги й руки без причини
не витримають вбитий цвях.
Повеселися з ним, бо часу
у тебе, вибачай, у борг…
… стікає світло його в чашу,
він –  Бог.

Червоні пунктики

Яка ж обтяжлива ця справа – віра!
Безпрецедентне гоніння страхом,
безпомилкове списання літер
і самостійне втикання цвяхів.
Без запозичень, втручань – не гідно
ховати вади й ходити босим.
Хоч йтимеш впевнено, але безслідно
та будеш плакати від морозу.
Червоні пунктики, червоні риски,
вказівники, але чи вірні?
Невірних праведників довгі списки,
а вірних – коротко та трохи спірно.
Яка ж облеслива та справа – віра!
З початку видиху вже вдих початий.
питання якості, поняття міри
не уточняються, як дні без дати.
Не визначаються ні сном, ні духом
та кріпше розуму, сильніше трунку
робить безсилою, хіба що, муху – 
товар не першого, мабуть, ґатунку.
А радше з вияву, а швидше з муки.
О, як обтяжливо, як неминуче
у відчай падають підняті руки,
вперед йдучи…

Приборканий

Заверши́ цю першу й останню справу,
червона комета знялася у вирій,
хитаючи мітко язиком-дара́бом
у твоїй розпухлій душі сирі́й.
А ти заблудився, зчерствів геномом – 
уткнувши пальцем у слід ефіру.
Гігантська вежа на кораблі золотому,
розхристо плавиться в жиру́.
Поза страхо́м нулі і свідки,
неонова злість, а зась – на друзки.
Червоні скельця летять нізвідки – 
приборкав за́сухою піски…
Зверши́ це пекло, як іншу справу,
уткнувши голову свою в подушку.
Пасмо волосся твоє курчаче
тепер в пушку́…

Загублена

Серед атракціону, де сотня колібрі
створює гвалт кольоровий, – ги́цне
пузатенька квітка з роману Рабле́
і у повітрі зависне.
Гургульї з помо́сту – дяки на мо́сту
угадують щільність повітря для по́сту.
Пузатенька квітка схожа́ на капу́сту
без хромосоми звичайної ро́сту.
Як карлики, гноми чи ботоку́ди*,
як сотня колібрі – для атракціону…
Пишається тілом, росте без води,
втупляється в небо Сіону.
Загублена в хащах верлібру,
спотворена громом колібрі…

*зникле індіанське плем’я, що мешкало в Східній Бразилії.

Семивіченька

Криниця.
На дні пережите. А днів
повне цеберко. 
Синиця
пробує крапельку – хвіст посинів.
Дзвони у церкві.
Збулося.
Матір’ю стала. Пречиста зійшла.
Слава навіки!
Перестрибнула синиця мала.
Повні джерела-ріки.
З лиця
стекли павутинки старих морщин 
помолоділо і ствердло.
Святиться,
Ім’я його, воду п’ючи,
небо завмерло…
Криниця
в пісні́ перевита. А спів
переливається в річку…
Моліться за сильних своїх синів!
…синиця присіла на вічко.

Дощ в кольорах pantone

Пришвидшив своє народження
цей згорток старого паперу,
і вийшла не квітка, а змо́рщення – 
цвіт кольору еклера.
Упав пелюстками вгору
та випав  в кору донизу.
Не ту, певно, вибрав пору – 
об-ли́сів, об-дерся, а звишу
принишкло текли потоки,
нагріті дощем pantone.
Папір набухав від соку
та міряв життя бездонне…

Скарбничка

Недавно ще колір був, нібито, синім,
у ряботинні – кульбабовий пух.
Два личка рум’яні у ластовинні,
танцюючи кругом за круг
втоптали в скарбничку побиту поли́ву,
ну, синю, але крихку…
І колір утратив самітність можливу,
а колір утік у ріку…
Два личка-круже́льця ще довго крутились,
кульбабовий ха́плячи пух.
Десь чорне, десь сіре – окам’яни́лось,
втрачаючи силу і рух.
То, певно, копірка набрала чорнила,
імпровізуючи тінь.
А тінь та прозора, поливу розбила – 
скарбничка сховала синь.

Кіт у червоних чоботях

Ранок. З бісквітом у роті
кіт не знає, що він кіт.
Може він пан у червоних чоботях,
світом мандрує чимало літ.
Але сьогодні проснувся близько
двох знайомих йому речей:
стіл на кухні, здавався низько
і бісквіт напроти очей.
Сонце вилупилося з яйця в чашу,
всипали хмари туди муки…
Кіт не любить ні сало, ні кашу
і не любить їсти з руки.
Ранок. У кота на звороті
табличка з написом: «If not me, who?»*
Кіт у червоних чоботях	
жартує в кутку…

*«Хто, як не я?»(англ.)

Червона кнопка

Не те, щоб забути – витягти хочу
з корінням утрату втрати,
не хочу, щоб раптом під потяг скочив
дурненький собака кудлатий.
Щоб рвалась з-під пальця червона кнопка,
а витягу було мало…
Листів ненаписаних повна стопка
й у вазі зів’яла кала.
Плачу́ і вибуху – в симетрії з дивом,
залишиться порівну. В шафі
скелет заховається, вигнутий криво,
кінцівки спустивши іржаві.
Можливо утрата затратна в провині?
(а я обробляю рану…)
Та щось затаїлось в отому корінні,
забувши людину кохану.
Щось твердо тримається згубних ілюзій,
уперто, як давні герої
тримались землі на розбитій дорозі – 
боролися тільки з собою.
А потяг вже рушив, собака кудлатий,
усе-таки, рветься назустріч.
Шукаю помилку з утратою втрати,
вгамовую ніздрями простір…

Мандрівниця

Жуже́литься шлях і мала мандрівниця 
вже виросла з платтячка в білий горошок.
Заплетені коси сповзли на потилицю,
ла́дні скрутитися у кружечок.
Розділиться стежка на довгі шнурочки,
яка в тебе доля? Цвіте медуниця…
Жінка, як загадка, в білій сорочці – 
у храмі великому тобі місце.
Та поклик і за́клики – шлях не зворотній,
ще маючи вибір – ти славна і вперта…
Дороги і травми лікують сьогодні
корисливим засобом – стерти.
То ж небо згодиться для частих мандрівок,
і вітер згодиться для ревнощів й ліні.
Той шлях під ногами, що цегла сирівка,
роби що захочеш, крути видозміни
та, певно, по колу… У жу́жіль, у жужіль…
А схочеш торкнутися світлого лона,
заглянь, наче в бульбашку, у калюжу, 
там правда твоя, Белла донна…

Сонцестояння

Сонце, що виткнулося з посеред неба,
з пазухою повною ягід червоних
втратило розкіш, якої й не треба,
втратило сяйво корони.
В пеклі душа, а воно посміхає,
в усмішці райдуга – сяйво північне.
Полум’ям щастя горить і згорає.
Ягоди сиплються в попіл, що вічний.
Попіл, як пташка, із іскри займеться – 
райдуга й сяйво зімкнуться у коло.
Сонце в останнє собі усміхнеться,
небо уздріє, що воно голе.
Птах не злетить, не покине цю землю, – 
в клітці, немов сурогатна людина.
Долю його і яскраву, і темну
знов успадкує доросла дитина…

Теплий дощ

Уже знеслося громовиння 
рясним промо́вистим дощем,
як хвіст розправився павліна,
як мед із пазухо-вощин.
Ще сірі кантики ступля́ють
рожеві го́рстки, як платки…
Во о́тчию рядки лягають
як краплі в збрижені грядки.
В полосах ранньої тривоги
десь чорно-білий птах летить.
О, теплий дощ! Пари вологи
і в ностальгії хочуть жить.
А ще весни – маленький козу́б
в червонім дзьобі буслача́*.
Вузлами стиснута мімоза
Запалить жовтого квача.
А вже за тим нитками шиті
із сірих камер ледь живі
на сонце вийдуть просто жити
карлючки й жмо́танки криві.

* буслач – бусел, лелека. (автор.)

Червона лірика

Якщо маєш човни, то можеш шукати Америку,
можеш свої лаштувати проекти і карти,
впадати в автентику та червоно окреслену лірику
чи, навіть, прагнути якось розвіяти жарти.
Авжеж, тебе обженуть якісь літуни і прагматики – 
пливти так затратно, а ще невідомо куди.
Тривалість виснажує так само, як строгість граматики,
але в тебе вдосталь морської води.
Якщо попливеш, а не будеш сидіти за чаркою,
яку, ніби море, – не вип’єш ніколи до дна…
… човни пересохли, як лірика, шкіряться шпаркою;
отож бо і є ця історія смішно-сумна…

Ніжний вечір

Ти що вижимаєш із неба свіжість?
Кривавий захід помститься услід…
Вовтузяться хмари, як коні в манежі,
а небо показує чорний спід.
І вохри на тілі прилипли й усохли
та пирскає в очі не слина – вода.
Ти хочеш із неба вижати соки – 
Кров, певно… Але шкода́.
Там трішки є ніжності, трішки зваби.
чийогось смутку, що зноровив…
Це вечір пу́стощів, це вечір Ша́би,
ну що не так тут хтось зробив!
Не буде заходу, не буде крику
від сонця з лишаєм на чолі.
Ніхто не втямить, який каліка
кусає губи святій землі…

Абстракція

Красиво. Червоні і чорні плями,
що рвуться й оголюють пуп землі,
розкриті роти, як антени, з пухкими краями
проникливо теплі в теплі.
Злегка еротичні в глухій обсервації.
Красиві… Як часто про це мовчимо,
Бо чинні й перфектні каракулі-пасії
на світ накладають більмо.
Веб-трафік і сила людського струму
вирішує кожен момент – автоном.
А тут без протекцій і зайвого гриму – 
красиве з червоних і чорних пломб.

Рід

Спа́лено і спантели́чено
земля під ногами Мойсея реве.
В роду́ людському щось запозичене – 
мотузки сполучень розтягує й рве,
можливо, писання – розсекречене,
схрещене з вільним додатком com.
Червоні портали, як глина спечена,
лягли островами кругом.
Не прощено, кажуть, та як досвідчено
Мойсей упра́вився за рід людський,
що нашу радість в буття увічнено
та шлях наш скроєний і слизький.
Вмонто́ваний та монолітний
погляд Мудрого на землі
пише знову слова завітні
на скрижалево-тонкому тлі.
Схвалено і возвеличено
путі божественні і людські…
Відбитки пальців – ми так помічені,
проекція роду віків.

Валентинка

Ще будуть не довго ховатися в тінях
тонкі́ капіляри – червоне шитво.
А вени від жару пульсуючо сині,
шукатимуть краплю на двох.
Розділена навпіл та зшита по-новій
краплина у формі суцільного серця,
естампом, офортом – в любові – 
червоне озерце.
І щупальця-нитки прошиють все тіло,
тонкі капіляри – святий ритуал,
де тіло космічне із бездни влетіло
на дно океану. Накал!

Ки-сень

На виніс сьогодні кава і мозок,
немає безпечної відстані між…
Ми в статусі – Робінзона Крузо
та впевненіші трішки ніж
того, хто мріяв покинути острів
і повернутися на материк.
Шукаємо вихід в порожнечу гостро,
легально і бажано без істерик.
Усе що потрібно – це кисень. Ки-сень,
якого в рюкзаки не збереш. Авжеж
у нашого мозку автономні риси
зникають з вірусом пожеж.
Але ми зайняті розумінням голим
та вперті в усвідомленні себе.
Планету, яку не стоптали монголи,
влаштує вирішення любе.
А нам без істерик – ну, пити каву.
із виносом мозку все ж…
Немає безпеки – такої халяви
немає на світі. Лиш
вона понадіяно буде завтра,
або коли-небудь і десь.
На острові Крузо? Але чи варто
вживати кисень увесь…

Схід сонця

Розведені лінії двох лівих сердець
на руці хіроманту здаються чужими.
Долоня, як спечений вранці напо́спіх млинець,
спросоння ховає обійми.
Ще сонця червоного бік золотий 
нагу сороміцьку ховає в серпанку,
А криво і ламано, десь в площині молодій
загнувсь горизонт хіромантом.
Він скаже неправду, схід сонця не так
сліди на долоні лишає знайомі…
Ну, що з хіромантом? Звичайний дивак,
старий і заледве рухомий.
Все буде прекрасно! Візьме олівець
та щось домалює тактильно руками, 
і лінії ранку – двох юних сердець,
триматимуть сонце своїми краями.

Чері

Ми не сестри і не брати.
Інстинкт виживання і самозбереження, через
інстанцію творення без мети – 
дерево життя з плодами чері.
Ми не зліплені і не святі,
з тривалістю життя одного непересічного Спасу.
На дереві, немов би на хресті,
нема щілини, або перелазу.
Дупло червоне. Перегрів.
Інстинкт виживання і самозбереження вчора
довів теорію богів-царів – 	
вершини нема, ховайтеся в нори.
Сидіть і бійтеся самих себе.
Самоізоляція  – вживлення самопокори. Дерево.
Життя розірване тепер. А чи живе
останнє дерево, то вічне дре́во.

Схованка

Зе́рно, озе́рно, осі́рно опі́рене.
Коли пограбуєш зі схованки – певно помруть
крупинки смоли, що бульба́шаться зібрано,
п’ють з серцевини погашену ртуть.
П’ють, сповідаються, граються в зи́мину,
з ниткою чорною локшину мнуть.
Крутять на палець, розтягують звивину,
смокчуть залізну в оскомину рудь.
Так що з се́редини – чотири пере́тини,
сторони світу, плоска земля. Гиць!
… тісно і порожньо, туго з перегину
сипле десь зерна у пах рукавиць.
Терни модерну, порційно розібрані.
Зовсім без знаків – розпа́траний кнут
на роковини, канони, на вибране.
Ждуть, обирають – прямий мають кут.

Ахілесова п’ята

Знов вітер у скронях, залізні і чорні
стовпи роз’їдає іржа.
Холодні від жару, припухло червоні
амурчики п’яні лежать.
Вже сотня легень не дихає рівно,
і стільки ж не б’ється сердець.
Боротися важко, спинятися дивно,
а вітер у скронях десь
стовпи засипає піском, як покосом,
жене тарганів за межу, а вони 
амурами скачуть і блима розкосо,
чекають, щоб хтось їх спинив.
А спи́ну нема, і немає порядку,
і ступеня важкості теж…
Все тіло – одна Ахілесова п’ятка
з розбитою пам’яттю флеш.

Людина стара

Коли засинає стара  Анкара
в червоному полум’ї неба,
сто років проживши, людина стара
ще бачила паводки степу.
Але не вони охрестили її,
а довга дорога додому.
Додому до склепу, де кості свої
залишить піскові сухому…
То небо нагріє до плюс сорок п’ять
безсмертну частину реліквій,
прилипне емблемою до п’ят,
чужому стромивши лікті,
як стріли між ребра. Людина стара
червоною кнопкою світить
Уже помирати їй, правда, пора,
але вона вміє жити…

Червоні маки

Те поле недовго квітло у маках – 
свого втратило отамана,
і ніч засмерділа , як  зіпсовані раки
та вітер терпів невблаганний.
По колу гасали розгнуздані коні,
на колесі відьми палили хустку
з червоними маками – без сторонніх.
А після усього лишилася пустка.
Бур’ян, чорний терен, чортополохи
та виплодки Коза Ностри
чатують тепер і бронюють дороги,
і зуби у них, по-звіриному, гострі.
І душі у них пересаджено темні,
а діти у них – пере́вертні й монстри.
Кургани мовчать у муках таємних,
не маючи змоги навіть для помсти…

Старе намисто

Червоні бедра намистин
порнокрасунь блідих і жвавих,
як імпульс втомлених рослин,
що прагнуть гучності і слави
перебувають в колі чар,
обняті хтивими руками. 
Не вислизнуть, бо ціль – радар,
який пильнує за словами.
Який вартує кожен крок
і зайвий рух. Стара машина…
Намисто падає із рук
і розбивається множинно.
Недобра слава за ним йде,
як кажуть люди – не щаслива.
Блідих красунь нема ніде,
бо зникли в потемках жахливих.
Ядро застояних спокус,
як око, налилося кров’ю.
А на радарі тромбоюз – 
нове ураження любов’ю.

Ніжні думки

Берег, що тісно спить із рікою,
вимила лінія повсякдення.
Пензель, підхоплений легко рукою,
щось розмальовує на піднебінні
тої ріки, що втрачає свідомість
темно-червоного блага на тілі.
Світлі думки, залишаючи в домі – 
пензель по лініях, по сухожиллі
виведе річку на мілководдя.
Берег залишить в густому тумані…
Відступ від крайності, від рідколюддя
стане ідеєю чи бажанням.

лЮди

Сонно, безбарвно, тягуче та сито
в певному місці, та нас там немає.
Там де ми є – розбите корито
в барвах краси уповає.
Чорні й червоні поплетені пасма
в кожному місці, куди ми ступаємо,
Тільки впадемо, розлючені, плазма – 
того що в небі за свідки взиваємо.
Там де ми є, там де маємо бути – 
в барвах краси, а питання нас мучить:
що тут не так? Отакі то ми лЮди!
Хто нас інакше жити научить?

Свідок

Ти свідок моїх божевільних ідей,
бо жив у мені, як та притча.
Гонив, наче мух, нерозумних людей
й назвався провісником Ніцше.
І наші стосунки – кривава різня
на полі червоного Марса.
Але ти втомився, і шолом свій зняв,
і більше уже не впирався.
Стояв на колінах, а небо плело
й в’язало вузлами ознобу…
Моє божевілля лукаве було
то й рвало на клапті утробу.
То кров’ю стікала, то спала без сну
та чорними плямами зшита.
Хоч так не буває, ти свідок тому – 
я власною тінню убита…

Букетик сердець

Букетик червоно-сліпучих сердець
був залишком довгих стосунків.
Зім’ятий, покинутий, стоптаний десь – 
художника сотня малюнків.
Невже на листках він такий ще живий?
Напоєний фарбою й цвітом…
… нас двох не повернеш, ти свідок німий
у серці холодного літа.
Малюй собі радість, яка не зжилась
з корою байдужості й кривди.
Букетик розмінний та я поклялась
сказати художнику правду – 
я вирішила померти 
одного зимового ранку 
та іній колючий сказав утекти 
між ліній в невидиму шпарку.
Художник не вірив, що витерта геть
я раптом явлюся до нього…
Букетик червоно-сліпучих сердець,
спитала, для кого?

Червоний ранок

Читай! Я ви́читала вже усі сльози і тіні
декілька слів, як твою епіграму-тату,
на сідниці ношу під червоним паском бікіні
і прасую сорочку зім’яту…
Знов бачу, як ранок червоним малює губи.
Пауза. Сорочка готова. Вдягни.
На листках із віршами сліди від гуми – 
ти поїхав, я з почуттям вини
читаю не сльози і тіні рядками,
а сонячні зайчики на вікні…
Дотиками теплими і м’якими
спалюю фото твоє у вогні.
В полум’ї твоє лице пропало, зникло…
Чорна пляма, як епіграма-тату.
Лінії рвати й прасувати не звикну
сорочку зім’яту оту.

Лютий

Колегеновий іній густий на деревах.
Ти вільний! Вільний і все!
Ілюзія щастя минає чергова,
лишаючи грубий абсцес.
Червоні підкладки абстрактно згорають.
Суцільно. Під струмом треш.
Художник пером на папері малює
дві лінії що без меж.
Дві статі розмились у сінному полі.
Дві палички. Дрібки дві.
Осипався іній, дерева на волі
художник у лінії звів.	
Розбіглись, розплющились, розтяглися – 
у вільному доступі ми…
Червоні дві галочки в іній вплелися,
в колегеновий ляпас зими.

Червона косинка

Серед сірої зими вона, мов біла медуза,
що малює на своєму тілі ниточки та ворсинки,
джгутики, вузлики  із віскози
та червону косинку.
Усе, що хвилює зимове море – плями,
штрихи, карлючки, довгі пересаджені коси.
Вона знов мандрує вологими зимними світами
крізь морози…
Охоплює тіло своє , що пливе, наче марево вдаль,
і зв’язує в довгі врочистості – чисті, мов сльози.
М’яка і безмежна, розплющена в сталь,
а серце щось просить.
Вітру, ритму і щастя…

Загроза спокою

У стоптаних капцях у сніг і мороз
можна зайти до сусідньої хати
і випити кави в тремтінні загрози,
а можна крижинкою стати.
Літати, літати, літати…
У то́нких матеріях чуйного серця
зупиниться рух, порожнеча знесилить
та божою парою вибухне все це,
озветься у тілі.
Без сили, без сили…
Захочеться думати про червоне,
що, нібито, скрите під сніжним покровом,
і марево дійсності в коло озонне
вписати, як новобудову.
І знову, і знову, ізнову
шукати чорниці, червінці, чужинців…
У стоптаних капцях блукати зимою,
а можна сидіти в сусідній хатинці
ще й випити каву самим із собою
в тремтливій загрозі споко́ю…

Червоне і чорне

Одягнута в чорне – весілля червоне,
одна на священній землі.
Долоні монетами вікінгів повні,
із розкоші – декілька слів.
Таких незбагненних, таких неймовірних!
Поезії тонкий ноктюрн…
І за́світи повні багатоколірні,
бо саме вони от-кутюр.
Та ле́гкі й прозорі з узорами форте,
з тамуючим подихом роз.
Одна на весіллі одягнута в чорне
червоний тамує мороз.

На червоне

Ґудзиками шиті на червоне
квіти, що недавно відцвіли.
Знаю, відцурались – забобонне
щось не дописали, не звели.
Ви́скубки-пелю́стки, як папір’я
вигнули під ґудзиками зад.
Боже мій! Червоного зневіра
за рихтунки кличе вас назад.
Там сичіє кров’ю і сльозою,
виївши до дір твердий метал.
Квіти не були б самі собою 
якби їх не приголубив сад.
Та згоріли… В оплесках нагальних
мало сили знищити карму.
Невідомі, мовчазні, звичайні
склали цю історію сумну.

Конячка

Бігти навви́перед один перед одним,
зовсім не плакати, трішки любити.
Бути як вовк на повагу голодним,
Знати, що краще від кращого – «Жити».
Тихо черствіти, мотати мов нитку
довгу розмову про третє і п’яте…
Рвати на тілі свою рідну свитку
і в капелюсі по світу гуляти.
Добрих не бачити, верхніх хвалити,
чистити зуби та совість щоранку.
Карою божою злість замінити,
вибивши зуби комусь, наче планку.
Втіха, дебела моднячка
хоче потрапити іншому в руки.
Нам вистачає малої конячки, 
щоб та терпіла танталові муки.

До заходу,  до спокою, до суду…

Піщаний берег стугонить – 
із заходу пожежа зайнялася.
Там трісла  тонка молода блакить
і золотом донизу полилася.
Спеклися дрібки куртих днів,
що силою трималися основи.
А вітер божеволів, сатанів,
не прийнявши великої любові.
На березі барахтались човни,
старі, як черепахи, кістки моря.
Де спокою набралися вони,
приречені дивитися угору?
Пісок під ними – магма і земля
та вибитий з-під ніг майданчик з трапом…
Піщаний берег лагідно обняв
і щось сказав, рушаючи на страту.
Палали прапорами міражі,
а вітер у петлі метався скутий.
Усі забули – як то кожен жив
до заходу, до спокою, до суду…

Забуваєш…

Забуваєш мене. Буває…
Між плоскими листками книги
завжди темно, і вітер не знає
від якої страждає втіхи – 
залишатись в червоних скелях
та ховати успо́кій втечі.
Там рядочки в тісних оселях
протирають графітні плечі.
Не ховайся, це я забута,
книга чесно розкаже правду.
Задум вкрадливий і розкутий
залишився в листках позаду.
Вже не видно червоних літер – 
десь об скелі розбив на друзки
темпераментний східний вітер,
розчахнувши частини блузки.
Оголивши на грудях плями
від невимовного мовчання.
Він блукає всіма шляхами,
і вбиває себе на світанні.
Бо не хоче в темниці книжній
помирати та забувати
про безмежно палкі  і ніжні
замовляння до слів «кохати»…
Забуваєш мене. Звикаю
до у́спокою грішної втечі.
Вітер знає про це й не знає,
але чую, що він вже плаче…

Червоне лихо

Дерева в груди потекли
колодами в молочних ріках.
Чужими люди нарекли,
червоного завдавши лиха
своєму серцю і думкам,
а ноги людяно втікали.
В молочних ріках повно плям – 
дерева повмирали…
Птахи живими ще були,
що на осонні збились в зграю.
На грудях гнізда наплели, 
та не співають.
Вдихнути ніяк – налягла,
ніби обуза, стара совість.
Ріка молочна розтяглась
у божевільну повінь.
Пливуть колоди день і ніч,
червоного зазнавши лиха.
… так порожньо, на сто сторіч
Земля заснула тихо…

Червоний спис

Розклавши клаптиковий сніг
в клітинки зошита шкільного,
шукає вибірково слід
далека радість помилково.
Та застряє. Червоний спис
на край листка поля відмітив,
а сніг щурем та все ж проліз
та обморозив перші квіти.
В клітинках біла заметіль
розбилась на дрібненькі вихри,
і загустіла, як кисіль.
А радість написала титри:
«Чекай терпляче звідусіль.
Прийду обняти, жди…»

Боти 

Як боти стоптані, газета
на підвіконні. За вікном
фастфудівська пісна багета,
ніби карета верхи дном.
Ще крутяться новин колеса,
риплять підвіски вантажів.
Червоні зашморги у біса
хватають чорних кажанів.
Вже велетенські хмарочоси – 
загін спітнілих комуняр
звалились у важкі покоси,
повз них упав і каменяр.
Ще й дощ безцільно перележав
на шпальтах  дрі́бненькіх рядків.
І боти викинуть одежу – 
розпустять на нитки́.
Щоби з людьми не сперечатись,
не барабанити об стіл,
навчили нас вони страждати,
встромивши в груди чорний кіл…

Червона Коляда

Безвізова Весела Коляда
з перукою червоною на лобі
уже втікає, як свята вода,
у масці – у людській подобі.
Так мало назбиралося речей
у білу перекинуту валізу.
Та скільки довгих виспаних ночей
минулися без жодного сюрпризу.
А тут були і вівці, і дитя,
а тут були і янголи із чортом,
і зимного спокою відчуття.
А хто тепер залишився за бортом?
Пора перегукнутися в строю,
пора відкрити лиця, незнайомці,
щоб мав про що писати щирий Юнь,
перо знайшовши на столі в солонці.
І мудру цю, предтечу Коляду,
що вміє посміхатися з-під маски
через кордон полярний проведуть,
ззиваючи, як кажуть, Божу ласку…

Червоне море

В контрасті холоду зимового й тепла
спливає спогад про засмагу літню,
коли на тіло заляга смола
медовосонячна, яскрава, монолітна.
І сущий рай, де пальми й береги,
червоні обвиває синє море,
де пахнуть насолодою верхи
і хочеться побігти кудись вгору…
По жовтому піску на край землі,
де з споконвіку не буває снігу.
Мовчати, не знаходячи знов слів,
втопивши в грудях застарілу кригу.
Так лоскотно… і тепло. Білий сніг,
затвердне скалозубо в повній тиші.
Ховаю свою душу за поріг,
бо там тепло́, як у норі у миші.

Послання віри

На небі сніг і на землі,
що кожен, вибігши, в полоні
своїх не сказаних ще слів,
Сніжинку хапле у долоні.
Скажи, бо плетиво доріг
лякає кригою відмови.
І товщиною в сотню днів
стаємо краплями вологи.
І чужиною пахне день,
немає друга за спиною…
Із неба сніг іде, іде
та щось ламає за собою.
Мізерні часточки зірок,
померлих в білому мовчанні.
То чобітків червоних крок
себе одрікся безталанний.
Висить в повітрі перегук
загублених, замерзлих звуків.
Легенько падає із рук
послання віри комусь в руки.

Поясок

Чи ре́шет чи решітка на вікні,
чи довгі басамани уздовж тіла
лягають, наче міна в землю. Гнів – 
червоний поясок на хустці білій.
Червоний, що позичений, сирий,
ще пахне мідно-купоросним чадом.
Решітка ставить правила для гри,
а ре́шет розум виведе із ладу.
І все перекочує в Новий світ,
засяє на обличчях паперових.
Та що робити з бандою сиріт?
вони також родилися в любові.
А що робити з вікнами, що ждуть
прямого переселення у вирій?
Решітка не мереживо – не рвуть
своїх очей на кнопках бомбардири.
Ото тоді залишимось як є,
з відбитками пекучими решітки.
Так кожний, хто з любові нас поб’є
лишає нам чомусь свої помітки…

Відлига

Червоне знову в пам’яті, мов спека,
відбилося на  стиснутих губах.
а очі, як ліхтарики, далеко – 
червоне, наче чорне, кличе страх.
І руки оперезані вздовж тіла
єдине пам’ятають й бережуть,
як муха обережно в складку сіла,
пунктирами позначивши межу.
Холодного і, майже, мовчазного,
замкнувши на замки мету і суть – 
Далекого, Великого, Живого.
Той страх вже іншим іменем назвуть.
Назвуть його вчорашнім і забутим
оті, що не знайшли собі ім’я;
пунктирами – чи бути, чи не бути – 
як муху до стіни живу зім’яв.
Не будуть сперечатися, бо розум 
щосили відпихатиме межу
та за́лишками струсу, як морозу,
зведуть стовпи лихого міражу.
Що губи перетиснути скрижаллю,
що пам’ять, наче лікар – сіль землі,
затягнуті не словом – пектораллю,
анафемою сірою в імлі.
Продовжують жувати старі книги,
посьорбуючи небом мовчазним.
Витає радість і тепло відлиги
погасить бурю спеки і вини…

Звір 

Утерлись в губи дотики як лід ,
а слід чужий протоптаний вже збоку.
І скаже хтось із-за спини: «Привіт!»,
зимову пересилюючи мряку.
Червоний поясочок блідих зим
на кисті, як помітка про безпеку.
Та спогади під маскою, як дим
розсіялися світом вже далеко.
Так парко і неприязно в душі,
що вдягнута у сто одеж на себе.
Торкнулись губи вікон і чужі
з’явились очі у ясного неба.
Заплакав крізь проникливу канву
сторонній що́, бува, видніє поруч.
Усе стекло позаочі, в ринву
і вже ніколи не збіжить у гору.
Ну хто ти, що читаєш білий вірш?
Сумуєш за зимовим неваганням…
Маленький чи великий в тобі звір – 
що слід чужий протоптаний мовчанням.

Червоно-синя повня

Стихав так довго шум у вухах
аж поки в рідному краю
зозулю первістково слухав – 
здалося пташку Гамаюн.
Червоні маки світ застлали
й не проросло ще світло дня.
Стихав той шум посеред зали,
стихав і вибіг навмання.
Між берегів крутив водою,
дерева з гніздами ламав…
А Гамаюн була вдовою
і упередницею зла.
У піхвах крил її – безсоння,
між пір’ям – о́сколки від криг,
В очах червоно-синя повня
і золотий, як промінь, ріг.

Крик

Крик безперервного свята й тривоги
в чорних й червоних зірках метушиться.
Гори і море, як тіло двоноге,
тілом людини здається.
Мокрі і свіжі, зелені і сині
тонко порізані пасма рудіють.
Небо хвилюється десь в середині – 
гори і море радіють…
Повні зірки ще пожадливо марять
над перекопаним в безлад пейзажем.
Крик безперервного свята темніє,
добре вмирати – ніхто не розкаже.
Довгі й короткі стихають молитви,
тихо хитаючись димом їдучим.
Тіло двоноге готове до битви – 
хто і за чим давно скучив?..

Тальк

Вмовляння стало каменем в печі,
червоним теном збивши в небі зірку.
А хтось нестерпну музику включив
І довго плакав без упину, гірко.
Здається, заморозились слова
що на рубцях вельветових сніжаться.
Червоним тальком вкрита голова,
кривавим фоном розпливають лиця.
О, скільки їх попереду зійшло!
А скільки їх вернулись без вагання?
Є одиниці, що вербують зло,
і тисячі, що нехтують вмовлянням.
Та ха́плються за віжки каланчі
і музику спиняють грімко дзвони.
На вугіль камінь спікся у печі,
червоним теном випаливши хтони.

Яблука

Червоні яблука без о́гризків лежать
на дні зими в сповитому луб’я́нку.
Лише з боків суха і чорна вм’я́ть
себе випарює безболісно на згадку.
Червоні риночки-бороздки зажили – 
морозу тісно на щитку пожежнім.
Злизало світло крапельки смоли,
десь в глибині на середині стержня.
То тільки пу́п’янок, то тільки започа́т
від хризантем відлущує моління.
Рясна осіння струхла сіножать
тим яблукам розплутала коріння.
Та розпустила ткані рушники – 
між чорним і червоним переглядки,
щоб вибриті на го́ло човняки́
в клубочок перемотували згадку.
Клубочок із червоних – проросте,
а чорний – темну викопає глину…
На яблуках порубані хрести
і постріли нехре́щених у спину. 

Словами Муракамі

Ніби з туману, ніби від туману
повисли мо́хри з нитками сузірь.
Усе звичайне – в полотно заткане,
все незвичайне – приколісний звір.
Холонуть води темні в межах тиші,
у склепах білих – фізика мерців.
Ніби з туману облако́ві зли́шки,
де кожен нерв в натяжку вже просів.
Клітина кожна стерта рукавами
та засмальцьована, як зношений піджак,
де ліс підпалений словами Мураками 
рятує крайністю від крайності пішак.
Усе пронизане застоєним спокоєм,
під балдахіном юрми комарів,
сичі́вні мохри сплетені по двоє
звисають густо з бороди до брів.
Ще руки тягнуться на в’язані полі́зки – 
розкрити б очі та відкрити рот,
але летять, летять згори записки
недавні прикрощі – реальностям супро́т…

Червоне гетто

Мої батьки, як латочка на латці,
абстрактно незавершений диптих.
Усе життя – це чоботи, не капці,
у куряві колгоспних всіх доріг.
Повінчані під прапором червоним,
гуманністю затравлені навштик.
Мовчать і дотепер «глаза» віконні
про відчаю травмованого крик.
Та сонця вистачала їм удосталь
і вітру, щоб напитись досхочу.
але душа замучена і млосна 
не мала духу викрикнуть: «Лечу!»
І хліба було мало, і шкарпеток, 
але колгосп став першим на район.
Я пам’ятаю те червоне гетто, 
я пам’ятаю, але вже як сон…

ГУЛАГівська стежка

По слідах, як по ви́копних рештках
йшли вівчарки, гарчали. Втекли…
Неозброєні впали на стежку,
їх гвинтівки наскрі́зь просікли.
Захололи їх ніздрі і губи,
залишаючи рештки землі.
Пахло листям і димом від гуми
та мураха повзла по чолі.
У нестерпних видіннях батрачих
промінь міг появитись чужий.
Тільки очі зелено кошачі
у нагля́дача й погляд німий.
Тільки кроки збивали бій серця,
не лишаючи рими для слів.
Вже на клаптики місяць подерся
і десь ранок без вогнища тлів.
Не вагались. Покинуті речі – 
це копійка і збитий матрац.
За хвилину до щастя – до втечі
вони вчули обірване: «Клац!»
На словах, як про ви́копні рештки
їхнім рідним напишуть листа,
а ГУЛАГівська скровлена стежка
засвітилась вогнями застав…

Червоний галстук

Не жертв утихомирене мовчання
ковтали розпащерені роти,
а цвіт, що розлітався пухом зрання,
дітей, що білий ангел народив.
Ковтали, аж пилилися дороги,
як то́рби розжиріли небеса…
А хтось питав чи треба допомога?
Усі жаліли – бідна ця краса…
Розписана, протерта, як газета,
з часів, коли плювали в небеса.
Той ангел був танцівником балету – 
комедії він, бачте, не писав.
І площі розривалися на зали,
і маршем діти входили туди.
Їм галстуки червоні пов’язали
як привидам, щоб бачити сліди.
Та впала невмируща й нерушима
стіна меридіану – хтось звалив.
Ми діти унікального режиму,
і галстук нас червоний не спалив.

Гарячка

Залиті в склянку вижимками стоків,
і як ми пів століття прожили?
Реальність, наче вивчені уроки
оцінками у профіль провели.
А як було? А буде як? Не знаю…
Хитрющі Квазімоди нагорі.
Вже  з краю полетіли ті, хто зкраю,
що стежка пропадає у дворі.
Не чесно надривати нам аорти,
хвости рубати треба нам усім.
Перекосилися обличчя а чи морди – 
всі завмерли… Століття повне зим.
Так крига обмерзає в лихоманці,
в гарячці метушаться всі слова.
Ми вижили між вижимків у склянці,
ми – випари – чим повна голова.
Так холодно у здавлених легенях,
століття перевернуте вверх дном.
Хитрющі Квазімоди на оленях
розносять подарунки перед сном.
В реальності лиш дзвоників тере́ня,
лисніючі вітальні ластівки́…
І як ми прожили в чужих кишенях
що нами позаткали всі дірки…
Було б за що та з вірою святою
ті випари ковтаємо гіркі.
Йдемо вперед та рве́мо за собою
чи пута чи заплутані думки.

 В неділю

В неділю копала те зілля трикляте,
ховалась у затінку злих перемов.
А мати цуралась, соромилась мати, 
що хтось відбере в неї першу любов. 
І била у ступці тверду й окаянну
засохлу навіки карму золоту.
Та більше ніколи любов первозданну
не клала у рамку святу.
А сіяла зілля трикляте й закляте,
шептала на місяць, палила свічки.
Та холодно, твердо і навіть затято
копала його і в’язала в пучки.
І довго лежало воно на осонні,
сухе до кісток і смертельно чуже.
А матінка люба втирала з просоння
обличчя старе і святе…

Червона темінь

П’є вишкребок сон, наче біле вино,
в ли́стопаді гарно, коли не проспати.
В попе́реки ліжка колючий озноб,
уздовж – не можливо лягати.
А спати? Не спавши в глухому кутку,
де світ замерзає у кружці,
цю темінь не чорну – червону, гидку
сховати б у білій подушці.
В листопаді гарно коли-не коли,
забилися вікна в солому.
Їм холодно й страшно – вони б не жили
та сором лишитися дому.
Ще крайність – побачити стріху в мороз,
дерева охоплені страхом
і декілька змерзлих безпомічних роз,
і дзенькіт морозу об бляху.
І довгі хвилини мовчання в сліпу
й коротке вижжання тривоги…
Не знайдете відповідь, хто тут вже був.
НІХТО! Бо не має дороги…

Зимові рани

Крижи́ння, як убитий атаман
збивалося  на войлок у кишені.
Та гострий, наче лезо, тонкий кант
розсік на четвертини руки-тіні.
Скрапала, мов із крапельниці кров
в життя чиєсь, в чиюсь опухлу душу.
Мовчало місто в пазусі обнов,
замерзлу не тривожачи калюжу.
Чекай на диво втомлений та злий
осінній незнайомець-отаманок.
Дерева у прору́б’ї ожили
і йодом перемазували рани.
Ще серце розтинає тятива,
і чути во Христі чужу розмову…
В кишеню залетіла голова,
затиснувши в зубах журу зимову.

Розмови

Знову так гарячкові наші розмови, 
пояснення, вияснення, а в тісноті
наші серця б’ються в ознобі – 
це в дійсності.
Уже переплутані гачки із петлями,
переставлені табуретки, на яких сидимо…
Постукали в дерево тупими дятлами,
отож бо розмовами і живемо.
А дихає кожен із нас по-своєму,
хоч повітря одне на двох.
Ти практикуєш любов розбоями,
я ж залягаю тоді на дно
червоним осадом, і випари гасять
тендітне й нове відчуття дивини.
Розмови, вони люб’язністю красять,
а не сірою фарбою вини.

В печері

Б’є молот об молот, а серп об косу,
пластини дахів розлітаються на́пріч.
Зчинили не люди великий цей зсув,
а їхній потуплений не́свіч.
Уже катакомби, як печі гудуть,
шкварчать в тому полум’ї айсберги-замки.
На кулі траншеї та пагорби рвуть,
вітри, збожеволівші самки.
Напевно кінець цій пародії Мір,
і цьому спектаклю Комедій.
Плоским стало небо, беззубе без гір,
як приклад для тонких естетів.
Вже сім раз поміряні, тільки в розріз
так мало вдається впізнати
людину у мавпі, один тільки спис
зостався собою багатим.
І молот, і серп, і заплічна коса – 
це справа осуджених грою.
Майбутнє в печері, хтось там написав
червоною кров’ю чужою…

Атмосфера

Оця атмосфера – чоловіковірець,
червона посеред літа.
Ілюзія випала, мов червінець – 
купи щось і не маяч перед світом.
Купи? Відведи погляд,
заведи маленьку дитину…
Моя атмосфера потребує догляд,
от бачиш, ілюзія похвилинна
веде зорепад, зорепад червінців.
Купи щось і залатай дірку,
щоб виглядало як на картинці.
Бірку, не забудь бірку…
Наклеїти на висохлі хмари,
на пролежні довгі озонові. Йди
читати табло, крутити радари,
у атмосферу встромляти сліди…

Манія

Тобі від мене – повідок,
сповідування без причастя.
Я свідок, – починаю свій рядок, – 
твого одержимого щастя.
Червоні цибульки, як блохи в піску
чомусь не кусають. Бояться.
Мені від тебе – без зв’язку
надовго, ти одягайся.
І пропади! 
Три ока твоєї манії
з’їсть бегемот, а чи крокодил,
і я це зроблю без магії,
але з останніх сил.
Я викину твій рюкзак і штатив,
і камеру обскуру
та твердо скажу собі, що ти
не зробиш із мене дуру…

Гуцульський скарб

Вона червона – гуцулка в хустці, 
з квітами над чолом.
Її не знайшли в капусті,
кормили пташиним молоком.
Одягали у найкращі шати,
батьки ж бо – багачі,
з гектарами сіножатей,
з вівцями, що ніхто не лічив.
Вона була одна, як скарб,
гуцульський скарб в Карпатських горах,
як зірки полум’яний жар
розквітла в пору…
Її очам вступалися ліси
і хмари утікали.
Перед загрозою краси
усі вклякали.
Вона ЧЕРвона, як зоря,  
що вийшла з бездни.
Світилася, змінилася – спинилася,
перераховуючи весни.
Та скарб зостався тільки скарбом,
і люди про це пам’ятають…

Вперед і вгору

Вперед і вгору – заклик космонавтів.
Угору звісно, а вперед – куди?
У невагомості червоні аргонавти
не залишили напрямки й слідів.
Та ось вони вчепились за перила,
один із них зумів зробити крок.
Земна поверхня розчинила крила.
Він став тутешнім маревом зірок.
І ця історія немає більше сенсу.
Вперед і вгору – добре, а куди?
Передбачаю, що не мають шансу
ніхто із аргонавтів на сліди…

27 листопада 2020 – травень 2021, листопад 2021

Валентина Костьо