Світло

Вечір вкриває останні години дня непроглядною паморокою. Ані зірок, ані місяця. Ані найменшого натяку на видимість у темних, темних, темних… вулицях. Засутеніла гора і місто в її околицях. Тихо. Безпідставно тихо, як на лютневий сонцелад. В наші непроглядні часи сонце лагодить ліхтарі вдень, аби вночі бодай трішки осяяти спустошені душі загублених людей. У цій темені, що триває так довго, як можна тільки уявити, люди губляться один від одного, назавжди. Більше ніколи долі не складуться до купи і двоє не відчують жагу тіл… що казати, навіть кави разом не вип’ють… поки є світло.

А пам’ятаєш, коли було світло, ми латали ним зірки у чорних дірах, висвітлювали місяць, нам здавалось, що він тоді яскравіше світить; а ще ми сиділи на терасі і пили вечірню каву з білих порцелянових чашок. Ми сьорбали її поволі, насолоджуючись ковтками та спілкуванням один з одним.
 
Якось ти повернувся з роботи й спитав: “П’ємо каву, поки є світло?”
Так – відповіла я й залипла в цілунку твоїх вуст. 

З того часу минуло багато часу, але ми завжди п’ємо каву разом поки є світло. Бо поки є світло міліє темінь, зникає страх перед незвіданістю і пристрасть відчувати біль зникає разом з тривогою… Боже мій… щоденною тривогою… Просто настали такі часи, коли час немає ніякого значення, майбутнє живе сьогодні, а теперішнє у миттєвості бути разом… поки є світло. 

– Знаєш, наше світло було, є і завжди буде.
– Знаю.
– 🙂
– 🙂

Світлана Кедик

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст