Спрага

помираю щодня, щомиті. І кожен раз по-свому

Нужденний, стражденний…
А чи кара Господня, чи велич випробувань?
Ти говориш про всемилість, про одвічну утробу Добра і Любові. Говориш про всепрощення і безмежну радість бути поруч з Тобою.
Але мовчиш про пекельну дорогу, що веде до Раю. Чого ж стелиш її не росою, а сльозами, всипаєш не квітами а людськими трупами…?
Хмарне небо тішилось ранковою задухою після теплої-теплої… ночі. Навстіж відкриті вікна і двері передбачали вологу. Та спасенний дощ не пішов. І далі мучив землю спрагою, такою пекучою, такою всепоглинаючою спрагою. 
Пити. 
Дай пити. 
Пити дай!
Іже я помираю.
Помираю щодня, щомиті. І кожен раз по-свому. Кожен раз по-новому. У криках, у муках, у болі і без… без відчуття страху і з ним.. від байдужості – Твоєї, своєї, нашої. 
Нужденний, стражденний!…
Чи кара це Господня, чи велич випробувань!
Так вогко віддаючи душу у засвіти райського саду йду квітуючим полем. Сонце попереду, збоку і ззаду омиває теплом і світлом – приємно.
Де ж ти був!? 
Де ж ти був за життя мого, мій світе!?
Сухість у роті.
Виконай останню волю – питии, просто дай пити.
І я змоченим цілунком воскресну.
Нужденний, стражденний, небесний.

Світлана Кедик

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ.Зміст