Народилася в Молдові. Виросла в Україні. Стала КОРОЛЕВОЮ ПОЕЗІЇ в Ізраїлі

Передмова

Її батьки робили все можливе і неможливе, щоб врятувати від недуги, зцілити і повернути здоров’я. Возили на консультації до світил медицини, у дитячі здравниці, на лікувальні глини. Перепробували все: відвідували святі місця, монастирі, бабок-шептух, знахарок і знаних в народі цілителів. Але зрушень ніяких не було. Вердикт медиків був такий: на світі проживе вона не більше 25-ти років. Але доля розпорядилася інакше: додала ще 25. Попри прикутість до інвалідного візка і крісла вона стала авторкою 4-рьох поетичних збірок “Мій сумний ангел” (1996), “Звучання світла “(1998), “Три четверті небес “(2003) та “Римовані сни” (2006); автобіографічної “Четверта стіна (2000) та документально-публіцистичної “Чорна сльоза” (2010); повістей (остання з них – побачила світ і потрапила до читачів через рік після її смерті). Для дітей Ілана Вайсман теж написала неймовірно загадкову, цікаву і дотепну збірочку віршів “Для чого у киці хвіст?”, яка теж стала потішною, повчальною і улюбленою для дітвори, що люблять домашніх тваринок.

У вирі життя

Ілана Борисівна Вайсман… Вродлива, чутлива, вдивовиж непосидюча, з яскравим блиском очей, неймовірно сяючою посмішкою на устах, з милозвучним голосом, який не сплутаєш з жодним, бо він належав саме їй Ілані Вайсман – поетесі, письменниці, публічній людині, засновниці “Теплого дому”, в якому завжди збиралися творчі особистості і за чашкою гарячого чаю чи ароматної кави з тістечком, охолоджуючих соків та напоїв, фруктів і ягід точилися жваві розмови про сучасну поезію і літературу, культуру і мистецтво, живопис і музику. Була Ілана Борисівна ведучою радіостанцій та телепередач, де читала написані нові свої твори. Їздила по містах Ізраїлю на творчі вечори і зустрічі із своїми постійними шанувальниками і читачами. Вела здоровий і активний спосіб життя.

Світ побачила у Молдавії

Слова Лесі Українки: “Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісень…” наче саме про неї. Народилася на лівому березі Дністра, у мальовничому, другому по величині після Кишинева, економічно-культурному центрі – Тирасполі, 23 травня 1959-го. В сім’ї токаря заводу Бориса Веніаміновича Вайсмана та працівниці торгівлі Ніни Йосипівни Беклер з’явилася ця жадібна до уваги і материнської ласки малютка. У сирій, однокімнатній квартирі потрібних дитині умов не було. Сподівань і перспектив на покращення житлово-побутових умов теж не передбачалось, бо черга затяглася на довгі роки і з нею поступово згасали всі на це надії. Батьки прийняли виважене рішення: сім’єю переїхати, перебратися на проживання, в Україну (мама ж була з Могилів-Подільського). Зупинили свій вибір на Білій Церкві. Росла Ілана (тут її звали Інною) як усі діти. Дівчинка з двома косичками була допитливою, непосидючою. До всього у неї була цікавість. На асфальті крейдою малювали квадратики грали і стрибали в “класики “, з хлопцями – у війну, ганяли по двору м’яча. У садах посезонно хлопчаки рвали чужі яблука, груші, сливи і за пазухою сорочок задоволені приносили й  ділилися з дворовими дітьми своїми соковитими здобутками. Трагедія сталася зненацька. З батьками поверталися з міста додому. Приємні враження переповнювали всіх Ілана втомилася. Вмовила батька взяти її на плечі. Згори, звісивши ніжки, 6-ти річній дівчинці було видно всю, прилеглу до району, тутешню околицю. Коли відчинили двері, масивна труба із стелі відвалилася і її удар прийшовся по голові дівчинки.

Витоки її творчості почалися з дитинства

Знесилену, скривавлену дитину батьки занесли в кімнату. Одразу викликали “швидку “. Її завезли в Київський інститут нейрохірургії. Оперативне втручання… Тривале лікування… Далі були Боярка, Євпаторія, Холодна балка під Одесою, санаторій “Зіронька”… Батьки змушені були її відвезти в Святошино, в Київську школу-інтернат для дітей з порушеним опорно-руховим апарату. Першою, на здібну дівчинку звернула увагу вчителька рідної мови і літератури Єва Романівна Лужанська. За переказ про двох ведмедиків вона їй поставила за грамотність – трійку. За цікавий опис – п’ятірку з п’ятьма зірочками. У вихідний дітей відвели в кінотеатр, на перегляд кінофільму “Афоня “. На зворотній дорозі до інтернату Ілана, переступаючи перепону, спіткнулася та впала, сильно вдаривши голову об бруківку тротуару. Її підняли, довели до закладу. Лікар оглянув її, заспокоїв, все, мовляв до завтра пройде, минеться. Однак, у неї почалися головні болі, світ плив перед очима, відчувала, що не встоїть, не втримається … Цей страх сковував її. Ілані приписували ліньки. Навіть вчитель фізкультури махнув на неї рукою і сказав, щоб чинила, як хоче… ЇЇ улюбленим місцем стала шкільна бібліотека. Тут вона знала, де яка книга лежить. Перечитувала світову і вітчизняну класику, твори сучасних поетів і письменників, пригодницькі і фантастичні повісті і романи. Діти просили її написати за них твір про Тараса Бульбу. І за викланений нею сюжет не заслужену її славу розділили Леся та Слава, роботи яких, як показові, зачитали перед вчителями на педагогічній раді. А Ілана була щасливою, як колись в дитячому садку, коли Сергійко подарував їй брошку з кольоровими камінцями і вона, насолоджуючись її блиском і красою, вибрала всі камінці і роздала дівчаткам у групі. Від тої миті для них вона стала найщирішою і незамінною подружкою.

Корективи сімейного життя

Коли Ілані виповнилося 14, батьки її розлучилися. Мати пояснила доні, на роботі як експедитор кондитерського цеху вона зустріла людину, яку щиро покохала. Він став змістом її життя і без нього вона себе вже не уявляє. Дівчина-підліток дуже переживала за батька, якого всім серцем любила. Всі подруги в інтернаті їй заздрили, коли він приїздив, забирав з собою і водив на каруселі, в цирк, де захоплююче розповідав про кожну тварину у вольєрі, біля котрої щойно проходили.

Їй запам’яталося прощання з батьком. Збігаючи сходами, привітно їй кивнув рукою і пообіцяв, як тільки облаштується на новому місці, обов’язково за нею приїде і забере з собою. А через три дні, після того, як батько пішов, в домі з’явився дядько Володя. Зовсім несхожий на тата. Він по-своєму шукав до неї підхід. З часом до нього звикла, призвичаїлась… Час минав. Стрімко злітали роки. Ілані виповнилось 30. Всі подруги вже давно були заміжніми, народили дітей. А її чекала самотність. Це дуже турбувало її матір. Ніна Йосипівна описала свою доню, взяла її фотографію і звернулась до служби знайомств. На оголошення відгукнувся молодий, вродливий юнак. Теж з інвалідністю. Очевидно, дитя кохання, заборонений плід, який став тягарем молодій матері, що, очевидно, потрапила в неочікувану пастку гріха і тепер уже тверезо мріяла щасливо влаштувати своє особисте життя, дитина їй зараз стала зайвою. Юнак прийшов з нічим: ні кола, ні двора, ні копійчини за пазухою. Зате із золотою душею, щирими намірами і бажанням разом творити своє щастя. Коли побачив вродливу Ілану, сказав їй: “Від нині я стану Твоїми руками, Твоїми ногами. Удвох ми все здолаємо”. Ілана йому відповіла: “У цьому жорстокому світі я стану Твоєю надійною опорою і щитом й нікому образити Тебе не дам!”

Життєвий роман довжиною в щасливих 20 літ

Так почався їх з Юрієм Василівим життєвий роман довжиною у 20 щасливих літ. Ілана ожила, розцвіла жіночою свіжістю, красою, повнотою почуттів і сонячного щастя. Із своєю любов’ю їй хотілося обійняти весь Всесвіт. І полилися рядки, поетичні думки, ліричні тексти, які нотами лягали в тексти пісень і дивовижних романсів, які можна було об’єднати одним заголовком “НІКОМУ ТЕБЕ НЕ ВІДДАМ!”. Ще одна не тривала радість увірвалася в життя Юрія та Ілави: вона завагітніла і молоді батьки чекають на появу в родині малюка. Та після сьомого місяця вагітності лікарі наполягли на перериванні вагітності, викликавши штучні пологи. Ілана дуже важко переживала втрату своїх двійнят. Лише любов і постійна про неї турбота чоловіка Юрія Дмитровича врятували її від затяжної депресії. І знову, у сімейні справи цього подружжя, втрутилася сама ДОЛЯ. У сестри, яка помирає, залишається двійко дівчаток: Віккі і Міккі. Матір сиріткам повністю замінила Ілана. Всю свою щедрість, нерозтрачену материнську любов вона повністю віддала цим двом своїм потішкам. Для них вона і писала вірші, що стали поетичною збірочкою для дітей “Для чого у киці хвіст?”

У родинному оточенні, у колі дорогих і близьких її серцю людей, Ілана Борисівна відмітила свій золотий полудень віку. Збігло літо. Все відчутніше давалася взнаки хвороба. У зубах, тримаючи олівця, на комп’ютері набирала текст нової повісті “Чорна сльоза”. На дійсних оригіналах документів і фотографій своїх предків має розповісти своїм потомкам про Голокост, про ті жахливі страхіття і звивисті дороги долі, які в роки Другої світової війни випало пережити євреям, що стали в’язнями концтаборів по Європі, були нацистами насильно розстріляні в Бабиному яру… Тим, кому випало вижити і на спустошеній землі створити самостійну, процвітаючу свою державу Ізраїль із збереженою батьками ментальною духовністю, культурою, звичаєвістю і обрядністю. Працювала з таким запалом, потрійною енергією і просила у Всевишнього: лише аби встигла написати те все, чим переповнена зараз її душа серце, свідомість.

Між життям і смертю. У житті чоловіка залишилася єдиною коханою жінкою

Вона все встигла. На початку третьої декади жовтня з нею стався інсульт. Від неминучої смерті тоді її врятували медики. Ще на 16 днів вони продовжили її життя.У лікарні ІХІЛІВ робили все можливе, щоб жінка повернулась до життя. Сестра, молодша від неї на 6 років, моталася у замкнутому колі: робота-дім-лікарня. Її підміняв чоловік Володя (Лео). Не знаючи сну і спокою поруч постійно перебував товариш, лікар-фахівець вищої проби Юрій Крайзман та лікар-масажист Вепринський. Мама і чоловік Юрій Дмитрович годували її ложечкою повільно роздягали, розтирали і вмивали водою неслухняне тіло, розчісували волосся… Смертельно хвора королева поезії Ілана Вайсман не жалілася, не стонала, не плакала, не нарікала на долю. Нагадала ім свого вірша “Я умру молодою”. Не голосно продекламувала рядки: “Залишу землі недоплакані болі. Недоспівані молебені на своєму престолі. І коли я злечу над землею пташиною, Стогонів і сліз я не хочу. Заспівайте мені: “Алилуя!” .

Померла Ілана Вайсман на досвітках 6 листопада 2009. Її поховали в Тель-Авіві. Її чоловік і надійний та вірний подвижник безперервного творчого життя і горіння – Юрій Дмитрович Василів пережив утрату коханої дружини усього на 3 роки. Його сили і здоров’я підкосила онкохвороба. Але до останку в його серці жила ЄДИНА КОХАНА ЖІНКА, З ЯКОЮ ПІЗНАВ І ПЕРЕЖИВ ЄДИНУ В СВОЄМУ ЖИТТІ БЕЗМІРНУ І ДО КІНЦЯ НЕОСЯЖНУ ЧИСТУ ЛЮБОВ.

P.S. 

За наданий матеріал про життя Ілани Вайсман та прижиттєві її фотографії висловлюю свою найщирішу повагу і приязнь рідній молодшій сестрі Гілі Ятсовські, теж публічній особистості, яка підтримує «Теплий дім», де до сьогодні збираються провідні митці і літератори Ізраїлю на свої творчі зустрічі.

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖу