Був гідним сином своєї епохи

… В центрі ПРЯШЕВА, у повний зріст звівся і навіки стоятиме БУДИТЕЛЬ з хлопчиком, перед яким зараз простилається  життєвий шлях у широкий світ. На чорній гранітній стелі лаконічний напис “Олександру ДУХНОВИЧУ від  русинського  народу”. В цих простих словах всенародна подяка нащадків ВЧИТЕЛЮ, який все своє свідоме життя сіяв розумне, мудре, вічне. І сьогодні він незримо об’єднує нас усіх, усіх нас ріднить, викликає захоплення і гордість за народ, який СВІТОВІ дав такого ВЕЛЕТА духу і не міліючої в часі СЛАВИ ТА  ЛЮДСЬКОЇ  ГІДНОСТІ, що бачив свій люд не покірними рабами визискувачів, а повнокровними і всевладними господарями своєї долі.

20 років тому, рішенням ЮНЕСКО 2003 piк був проголошений у світі роком видатного освітянина, громадсько-культурного і духовного діяча, будителя  націнальної свідомості слав’янських народів, поета і письменника, збирача самобутнього русинського фольклору, отця Олександра Васильовича Духновича. 220-ти літній ювілей від дня його народження, у квітні відзначатиме  вся світова громадськість. Цікаві ювілейні заходи з цієї нагоди пройдуть і на Закарпатті. У нашім смерековім краї до пocтaтi Олександра Васильовича особливе ставлення. Повага і шана, любов i визнання його заслуг перед нашим народом великі i неоцінимі. Був він і визнаний гідним сином своєї епохи.

У сузір’ї видатних людей Cpiбної землі навіки золотом вписані імена Михайла Андрелли, Андрія Бачинського, Івана Базидовича, Михайла Лучкая, Івана Фогарашія, Василя Кукольника, Івана Раковського, Петра Лодія, Івана Орлая, Юрія Гуца-Венеліна, Андрія Балудянського… Особливе місце у цьому ряді вдведене поважнійй постаті – поборнику єдності слов’янських народів, будителю нашої національної свідомості Олександру ДУХНОВИЧУ.

Дитинство Будителя

Народився Олександр Васильович Духнович 24 квітня 1803 року, в селі Тополя у Східній Словаччині, в родині священика. По батьківській лінії його предки походили з українців-волинян. У пошуках кращої долі, колись вони перебралися сюди  i оселилися у селі Вишній Мрошів на Пряшівщині. Тут i залишилися на завжди. У його матepi, Марії Іванівни Герберовот Олександр був другим iз її шести дітей. У тринадцятирічному віці хлопчик втратив батька. Знесилена несподіваним горем,  овдовіла, мати віддала сина на виховання брату – священику Дмитрові Герберію. Той мав свій прихід в Старині. У духовній атмосфері цієї родини виховувався малий Сашко. Звідси, він переходить до діда Івана Герберія, який теж священиком служить у селі Клокочові.

Юнак здобуває освіту в гімназіях Ужгорода i Кошиць. Далі навчається в Ужгородській богословній семинарії. У 1827 році, на бepeзi Ужа, його висвячують по целібату. Свою душпастирську працю молодий богослов розпочинає архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві, працює дуже старанно. 

Доручення намагається виконувати добросовісно, вчасно закінчує виділену йому роботу. Але всi його старання не окупились нічим: єпископ Георгій Таркович виявився дуже жадібною людиною. Biн не проплатив своєму молодому робітнику за виконаний ним труд, знецінив і не виділив  жодного динара.

У жовтні 1830 року з позиченим у друга флореном, напів босий, обірваний, голодний Олександр Духнович знову опинився на роздоріжжі долі. 

Повернення в Ужгород

На міській вулиці, в місті над Ужем, молодого втікача випадково надибав  єпископ Олександр Почій. Він, по-батьківськи віднісся до молодого чоловіка, його  уважно вислухав, привів до себе, нагодував i обігрів, i порекомендував віце-жупану Ужгородської жупи пану Степану Петроваю  взяти Олександра Духновича вихователем його семирічного сина. Так Духнович опинився у цій поважній родині. Щоденною  своєю наполегливою працею i ерудицією, він  швидко тут завоював до себе повагу i авторитет,  отримав доступ до бібліотеки Ужгородської єпархії. Ночами він багато працює, наполегливо продовжує свою самоосвіту. Уважно перечитує книги літераторів i вчених Ф.Прокоповича, М. Ломоносова, А. Кантеміра, В. Капніста, О. Сумарокова, Д. Фонвізіна, М. Карамзіна, істориків Г. Мілера, С. Крашеннікова, В. Татіщева, М. Щербакова… Вибір літератури тут багатий, цікавий, різноплановий.

Через деякий час єпископ Георгій Таркович знову відкликає Духновича до Пряшева. Направляє священиком спочатку в містечко Комловш. Далі, за неповагу до начальства пересилає його у віддалене від доріг глухе село Біловежу.

Доля знову виманила отця Олександра Духновича на Закарпаття. У 1838 pоці єпископ Мукачівської єпархії Василь Попович запрошує його на роботу до Ужгороду. Цілих 5 років він працює нотаріусом єпархіальної Консисторії, основного органу управління i суду у місцевій дієцезії. Тут, у фондах бібліотеки єпископа Андрія Бачинського нараховується понад 10 тисяч рідкісних книг. Духнович знову отримує до них доступ. Він жадібно перечитує  всі найновіші видання, якi в цей час сюди надходять. Така вдумлива i скрупульозна над собою робота дала відрадні результати: Олександр Васильович став найосвіченішою людиною своєї доби. Тонко розбирається у всіх політичних подіях, свідком яких він стає. Олександр Васильович добре обізнаний зi всіма аспектами ведення шкільництва в краї, Усвідомлений і знає видавничу справу.

Найосвіченіша людина своєї доби

У 1844 році Духнович знову повертається до Пряшева. Тут він розгортає велику культурно-освітню, педагогічну, літературну та видавничу діяльність. Великим накладом видає молитвослов «Хліб душі», шкільні підручники, буквар “Книжиця читальная для начинающих” (1847), посібник для вчителів “Народная педагогика”. Biн автор численних поезій i двох драм “Добродетель превишает богатство” (1850) та “Головний тарабанщик” (1863). Пише Biн i прозу. По селах Східної Словаччини записує пісні, перекази, легенди, усну народну творчість, обробляє співанки та обрядові наспіви. Організовує літературне товариство русинів-українців “Літературное заведеніє Пряшевское”, видає альманахи, народні календарі “Місяцеслови”. Скрізь, де буває, збирає експонати для народного музею, речі домашнього вжитку селян, їхній одяг i старожитності.

Прогресивні погляди Духновича і його громадська позиція

Пряшівська капітула висуває його депутатом до Крайового сейму в Братиславі. Тут на протязі шести місяців 1847-1848 років. Biн гідно i з людською честю відстоює права простих людей. Вони щодня зазнають утисків i насилля місцевих визискувачів. Будитель i далі плекає ідею єдності слов’янських народів. Цим він викликає на себе ненависть i переслідування з боку місцевого уряду. За прогресивні погляди i активну громадянську позицію отця Олександра Духновича арештували. Як розбійника, під озброєним конвоєм, його повели вулицями Кошиць. Було це  27 квітня 1849 року. Ішов він між чотирма гусарами та двома гарматами з гордо піднятою своєю непокірною головою. Бруківка чітко відбивала його лункі кроки. Вели його зараз до центра старовинного міста. Там,  на площі перед міською ратушею вже будувалася шибениця для публічної страти цього неприборканого русина. Але доля виявилася до нього більш прихильною: 5 травня 1849 року Будителя звільнили з-під варти. З нього зняли всi державні звинувачення, які ще недавно лунали в його адресу.

Однак, постійні i повсякденні проблеми народу i надалі перебувають у полі зору Олександра Духновича. Про це красномовно свідчать віднайдені недавно у Львівських архівах та у фондах Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника 30-ть його рідкісних листів, адресованих галицьким вченим Маркіяну Шашкевичу, Івану Вагилевичу та Якову Головацькому, діячам відомої “Руської трійці”. З ними Духнович вів тривале листування. Роками підтримував добрі дружні стосунки. Зокрема, особливе ставлення було у нього до Якова Головацького. В цих листах – описана реальна оцінка подій, викликаних зміною політичного курсу австрійських властей. Після революцій 1848-1849 років почався навальний наступ влади на соціально-політичні та економічні права народу. Це значно погіршило життя i так до краю виснажених злиднями селян, націнальних меншин, змінило i загострило людські відносини, породило i сформувало нові форми гноблення у лиці сільської буржуазії та лихварів.

(далі буде)

Марія Конкіна,

очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ

Душею відчув зміну суспільних відносин