Традиції використання ткацтва і вишивки у побуті жителів сіл Виноградівщини ХХ – поч. ХХІ ст.

Традиційна культура краю формувалася під впливом багатьох чинників. Багатогранне природне середовище та взаємовплив культурного надбання сусідніх народів дало свій відбиток на формування власного світорозуміння.

Яскравою сторінкою народної творчості є декоративно-ужиткове мистецтво. До нині у повсякденне буття органічно вплетені ткацтво та вас

вишивка, художня обробка металу та шкіри, гончарство, бісероплетіння, плетіння із листя кукурудзи («шумелиння») та лозоплетіння.

З огляду на тривале вивчення традицій побуту краян приходжу до висновку, що ткацтво та вишивка – найбільш масовий та функціональний вид народної творчості.

Виготовлення тканин

Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: коноплі («конопні») і овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни, а знання передавалися з покоління в покоління як найдорожчий скарб.

Сіяли коноплі на родючих вологих землях, які щедро удобрювали. Називали такий участок «конопенник». Сіяли густо, щоб стебло рослини зросло довгим (високим). Коноплі були білі та зелені. Білі достигали швидше, і їх визбирували. А десь через тиждень дозрівали й зелені, які мали насіння. Жителька с. Хижа Ірина Палінчак згадувала: «Багато насіння з’їдали горобці, тому малими дітьми ми мали роботу – відганяти горобців».

Протягом трьох-чотирьох діб зірвані рослини просушували. Згодом їх збирали в невеликі снопики і складали в яму, що викопана була біля річки чи потічка, прикривали дровами, а зверху притискали великим камінням. В яму направляли потік води. І так залишали на три тижні. Час від часу жінки перевіряли, чи вже вимокла сировина. Як переконуються, що коноплі добре вимокли – витягували, промивали й розстилали на сонячному місці господарського двору для просушування.

Ірина Степанівна повідала далі:

– Висушені коноплі проходять обробіток – терлять на «тельниці», де відділяється «паздір’я» (відходи) від стебел, що придатні до прядива («повісмо»). Потім за допомогою щітки вичісують снопик. Виділяють при цьому довгі волокна – «миканиця», та короткі – «клочя». «Миканиця» придатна для прядива, «клочя» – тільки для «потикання».

Для отримання найвищої якості прядива повісмо чесали на гребні знову. Готові волокна коноплі повивали на кужіль. Для прядіння використовували веретено, а для перемотування ниток – мотовило. Виготовлені нитки поділяли на «чистиці» (3 нитки) та «пасма» (12 ниток).

«Мутки» (мотки) знімали з «мотовила» і складували в «улій» (дерев’яна бочка). Дно бочки встилали соломою і заливали гарячою водою з золою. Так залишали на одну добу. Завдяки соломі воно добре пропарювалось. Коли охолоне – несли до річки для промивання. А як висохне – знову на мотовило і «вилося в клубок», а частина «вилася на цівку» для «потикання».

Після закінчення обробки сировини починається процес підготовки матеріалу для ткання і вишивання. За необхідністю, частину ниток фарбували рослинними, а згодом і мінеральними, барвниками.

Ткали полотно на горизонтальному ткацькому верстаті. Кросна виготовляв хтось з родини або замовляли в майстра.

«Поток», «ціпки», «ничильниці», «бердо» перев’язували дротом в рокаш (разом) і прятали на під (ховали на горище). Кросна вішали на стіну (бо має висіти) позаду хліва. Шанували дерево, щоб не нищилося – розповідає Павло Староста (с. Букове). – Вдарили два чопа (клинці)… і повісили кросна, і ще два чопа вдарили в стіну для сновальні».

Марія Секереш (с. Велика Копаня) і з особливою теплотою згадує найулюбленіше заняття – «намотувати шпульку для човника». «Кросна передавалися з роду в рід. Мені було 10 років, коли вперше сіла за кросна ткати полотно на рушники, – ділиться спогадами жінка».

Кросна розкладували в хаті на зимовий період. «Збиралися 5-6 сусідок вечорами. Котрась сідала ткати, а інші вишивали та в’язали. Разом з тим співали і приказували»,  –  розповіла Ірма Гавей (с. Сасово).

Анна Клюса (с. Сасово) казала, що для ткання полотна чи покровців вони позичали кросна у заможних односельчан. Тобто «ткали, як прийде черга».

«У нашій сім’ї було дев’ять дівчат, тому полотно та покровці ткали протягом року», – згадувала Любов Чепара (с. Пушкіново).

Серед загальновідомих технік найбільш поширеним було полотняне переплетення. Ним виготовляли більшість простих тканин для натільного вбрання, постільної білизни, рушників і тканин господарського призначення.

Технікою перебірного переплетення («чиноватоє», «перебирання») ткали декоративне полотно для рушників, скатерок, сумок («тайстри», «бесаги»), а також деяких елементів одягу («пуслик», «пояс»). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступає над фоном.

В народному ткацтві поряд з конопляними та вовняними нитками використовувалась фабрична бавовняна пряжа «памут», яка була значно тонша і м’якша від прядива виготовленого в домашніх умовах. Її брали для ткання святкових речей, або поєднували з конопляною пряжею.

Ірина  Палінчак (с. Хижа) припоминає:

– Кукурудзяну муку варили до стану рідкої каші («утерка») і змазували основу для твердості. Або змазували конопляну пряжу, щоб краще рухалось по основі бердо.

А в с. Широке, як пригадує Марія Бідзіля, для змазування варили льон («удмазка»).

Від Ірми Гавей дізналася, що в с. Сасово для змазування ниток  варили «рідкий «чир» з мелайної (кукурудзяної) муки».

Сувої сирого полотна золили лугом, вибілювали на сонці протягом багатьох днів, час від часу змочували в річці, розгладжували. Вибілювали на сонці з однієї сторони, і це називали – «лице».        

Прасування проводилось у такий спосіб: полотно складали удвічі, накручували на циліндричну палицю і викачували за допомогою спеціальної ложки з зубцями.

В залежності від технології ткання, та за функціональним призначенням полотно поділяли на три види: для одягу, впорядкування житла і господарських потреб.

Рушники

Рушники («обруся») в побуті мали різне застосування. Ними прикрашали житло, використовували в обрядових дійствах, послуговувалися в господарстві.

Рушники, які вішали на дерев’яній жердині настінного дзеркала, зазвичай прикрашали по одному краю полотна. Декором слугував орнаментальний ряд геометричних або рослинних елементів. Краї обов’язково оздоблювали гачкованим мереживом. Узор вишивали одним або двома кольорами, як от ткані рушники Маргарети Нодь з с. Пийтерфолво, чи вишивані рушники Катерини Потокі (с. Чепа) та Меланії Кіш (с. Тросник). З часом поширеною стає багатоколірність у зображенні елементів «квітка», «букет», «галузка» чи «вазон», як от на рушниках Марії Севке (с. Теково), Магдалини Ботош (с. Фертешолмаш), Катерини Ягер (с. Дюла), Віри Зелік (с. Нове Село). Вишивальниці використовували техніку шитва «хрестик» та «гладь».

Поряд з рослинними використовували і зооморфні мотиви. Декор з елементів «кролик» та «капуста» вишила на рушнику Анна Юричко (с. Великі Ком’яти). На рушнику Сільвії Галушка (с. Теково) «пташка» є частиною стрічкового орнаменту.

Рідше у   рушників зустрічається орнамент виконаний технікою «урізу» (вирізування), як от у Юлії Миско та Марії Миско, Анни Юричко з с. Великі Ком’яти, а також Марії Чейпеш (с. Сасово) та Віри Зелік (с. Нове Село). Для обшивання обрізаних форм використовувались як білі, так і кольорові нитки.

Іноді майстрині доповнювали декор рушників власними ініціалами, як от на рушниках Cільвії Галушка (с. Теково), Меланії Кіш (с. Тросник), Елли Четнекі (с. Дюла).

Вишивальниці охоче перезнімали орнаменти одна від одної. Вони не тільки гарно вишивали за взірцями, але й придумували своє. Тож змінювали композицію, експериментували з кольором, застосовували орнаменти у прикрашенні різних речей побуту.

«А ще ми «ділили» нитку муліне – з 6-ти брали 4-и ниті для вишивання. Або однією ниткою «ірис»  вишивали», – згадує Марія Бідзіля (с. Широке).

В с. Сасово побутував звичай – відносити  гостинці новонародженій дитині в особливому рушнику, який називали «припинка».  Такий рушник у Ганни Шандолі декорований симетричним зображенням колосків пшениці, а у Єлизавети Ілько бачу елементи «троянда з бруньками». Зазначу, що зображення розміщали з середини до країв полотна, які традиційно оздоблювали гачкованою мережкою.

В с. Хижа рушниками обрамляли на стіні розписані тарілки. Називали їх «обруси». Традиційно рушники завдовжки біля одного метра, а ширина – 25-30 см. Декор розташовували однаково по двох краях рушників. Це були 2-3 густо розміщених орнаментованих смуг, різних по товщині, червоного і чорного кольорів. Переважно зображували стилізовані квіти, але зустрічаються і зображення домашніх тварин. Обов’язкове завершення країв – «реци» (мережка, що випліталася руками). Траплялись випадки пришивання орнаментованої частини до відрізу полотна.

Окремо слід подати пасхальні рушники

Кожна майстриня великодній рушник декорувала притримуючись традицій, але часом вносила щось своє, нові елементи, нове сполучення кольорів. Так, традиції не тільки зберігались, а й збагачувались.

 В Ірини Турцанаш (с. Хижа) рушник для покриву пасхального кошика був тканий з насиченими орнаментальними смугами по всьому полотнищу. Використано нитки червоного, бордового та чорного кольорів. На двох краях виплетені «реци» (мережка), а по боках пришиті «ройти» (торочки). У Ганни Ольховської (с. Велика Копаня), Елізавети Шаркаді (с. Шаланки), Ганни Човбан (с. Сасово), Ольги Чедрик та Наталії Копинець (с. Широке) зберігаються рушники декоровані технікою «урізу» (вирізування).

На рушнику, який вишила для себе Марія Бідзіля (с. Широке), в центрі розташовані квіткові елементи. Периметр окреслює стрічковий рослинний орнамент і мережка з китицями. Кольорова гамма поліхромна. Майстриня радо показала дбайливо збережений рушник своєї мами Марії Демко. На ньому по двох кінцях вишиті галузки з різнокольоровими квітами. Краї оздоблені технікою «урізу» («урізовання», м. н.). У Ганни Заріцькі (с. Онок) на рушнику центральний елемент «хрест» обрамлює квітковий віночок. Часто зустрічається надпис «Христос Воскрес», як от на рушнику Єлизавети Ілько (с. Сасово). А на рушнику Йолани Молнар з с. Холмовець, окрім надпису вишитий і рік виконання. 

Зустрічалось декорування рушника тільки по одному краю полотна двома орнаментальними рядами, як от у Ганни Озоганич (с. Теково). Центральний елемент – «хрест», а з двох сторін розміщені троянди. По під ними вишитий стрічковий орнамент зі стилізованих квітів.

Павло Староста (с. Букове) ділиться спогадами: «На Пасху обруся має бути май файноє і довжиною до 1,5 м, оби кошарку прикривало. Ескізи орнаменту малювали на папері (картоні або газеті). Поширеними елементами декору були «квітка», «чаша», надпис «Христос Воскрес – Воістину Воскрес». Вишивали хрестиком. На двох краях вив’язували «реци».

Марія Бідзіля  (с. Широке) і Ганна Ольховська (с. Велика Копаня)  розповідають про особливий рушник, який настилали в корзину, де підкисав хліб. Його ткали без визначеного орнаменту, лише декілька поперечних кольорових смужок. «В нашій сім’ї батько плів ту корзину з шумелиння (листя кукурудзи) чи пруття (лози)», – ділиться спогадами Марія Юріївна. Як тісто підійшло, його перекидували на дерев’яну лопату і переносили в піч.

«Окремий рушник був і для накривання тіста поки підійде. Такий рушник орнаментований на одному кінці», – розповідає Мелінда Молнар з с. Нове Село.

Рушники побутового призначення «утиральник», «убруся на чибря»  – гладкоткані куски полотна ширші за розміром. Вони мали незначне оздоблення – кілька одноколірних чи багатоколірних смужок.

Скатертина

Стіл на неділю або ж на свята покривали скатертиною. Скатертини, як і рушники, були найбільш декорованими предметами побуту.

Для скатертин ткали біле сукно. Два відрізки зшивались суцільно між собою або поміж ними вшивалась стрічка мережива вив’язана гачком (гачкована) чи покупна. Прийнято декорувати полотно тільки по двох вужчих кінцях. Майстрині переважно використовували рослинні мотиви. Довжина скатертини була 130-150 см, а ширина – 100-110 см.

Особливо вишуканими та святковими виглядають скатертини, що окрім декору на двох вужчих кінцях полотна, ще декоровані поодинокими квітковими букетами або по одному елементу «квітка» по ширших краях, а в центрі – «вазон», «вінок», «розетка». По всьому периметру вив’язана мережка.

Вагоме значення, «для достатку», вишивальниці надавали центральній частині скатертини. Гафія Микита (с. Великі Ком’яти) вишила вазу з квітами, а Анна Юричко (с. Великі Ком’яти) зобразила вазон. У Ганни Сосницької (с. Онок) є скатертина де центр визначає віночок зі стилізованих квітів, а декор країв розміщений по кутах. Зазвичай для вишивки використовували два-три-п’ять кольорів.

Зі святковою скатертиною бабусі Марії Шаркаді (с. Великі Ком’яти) познайомила Наталія Кобаль. В центральній частині цієї скатертини у віночку з квітів зображена чаша і два ангели. На повздовжніх краях скатертини вишитий стрічковий орнамент «виноградна лоза», а по ширині – ритмічно розміщений елемент «букет квітів». Декор виконаний технікою «гладь» та «стебловий шов».

Жителька с. Великі Ком’яти Маргарита Левко в процесі ткання сукна для рушників та скатертей чергувала білі і кольорові нитки. Таким чином полотно отримувалось «на коцки» (на квадрати). За бажанням майстриня по периметру скатертини в окремих «коцках» вишивала поодинокі квіткові елементи.

Радо познайомив мене зі скатертинами, що зберігаються в його родині, Василь Січ з с. Онок. На двох вужчих кінцях однієї скатертини декором слугує зображення великих троянд червоного, темно-синього і жовтого кольорів з темно-зеленим листям. В  центрі зображена одна червона квітка з темно-зеленими листками. Мереживо на повздовжніх кінцях скатертини виконане в техніці «вирізування». На іншій – ритмічно розміщені стилізовані червоно-оранжеві троянди з темно-зеленим листям (техн. виш. «хрестик»), на краях білою ниткою вив’язане гачком мереживо з китицями.

На скатертині Ганни Шундулі (с. Сасово) симетричні композиції «птахи і троянди» (техн. вик. «лічильна гладь») вміло доповнюють невеликі елементи декору виконані в техніці «вирізування» та елемент «квітка».  

Окрім вишивки скатертину оздоблювали технікою «урізом». Орнаментальний ряд по двох вужчих краях скатертини Оксани Куртинець (с. Букове) виконано нитками блакитного кольору, а скатертина Етели Глеба (с. Шаланки) по краях закінчується мережкою «білим по білому», яку доповнюють невеликі елементи вишиті на скатертині.

В с. Хижа майстрині традиційно заповнювали полотнище тканини різними по товщині орнаментальними смугами. Використовували техніку декоративного ткання. Для скатертини два полотнища більше 2 м завдовжки (зустрічається і 3 м) зшивались по довжині. На стику шва вшивали орнаментальну смугу. На краях вив’язували «реци».

Також для скатертини використовували канву. Ось Марія Вігула (смт Королево) для своєї скатертини вибрала стрічковий орнамент з елементами «сливи», «груші», «вишні». Ним декорований весь периметр полотна. Краї скатертини підігнуті.

Серветки

Серветки були яскравим елементом убранства житла. Поява нових меблів в 70-80-тих роках ХХ ст. зумовила виникнення декоративних серветок, доріжок та накидок на журнальні столики, телевізори, крісла тощо. Для їх оздоблення вишивальниці використовують мотиви невластиві традиційному мистецтву. Узори здебільшого були почерпнуті зі зразків, що друкувалися в відомих на той час журналах та книгах. Однак, зустрічається і аналогія з традиційною народною вишивкою. В Марії Шаркаді (с. Великі Ком’яти) та Ольги Чедрекі (с. Широке) знайомлюсь з серветками, що декоровані різними по товщині орнаментальними смугами. Майстринями разом зі звичайними нитками під час ткання використовувалась сухозлітка, металева нитка у вигляді тонкої стрічки (нить з ялинкової прикраси «дощик»). 

Згодом для пошиття серветок використовувалась купована тканина. Тут кожна майстриня проявляла свій хист і фантазію. Форми серветок різноманітні – квадрат, овал, прямокутник, рідше – коло. Торці серветки зарубцьовані, обв’язані гачком чи обшиті декоративним швом, як от у Марії Фанта (с. Шаланки), Діани Ковчі (с. Теково) або Варвари Уйгелі (с. Карачин). На тканині зображували одноколірні або вишиті червоними і чорними нитками стилізовані квіти, як у Юлії Бурі з с. Онок. Багатоколірні композиції з квітів можна побачити на серветках Ілдіко Сірчак з с. Форголань. Умілиці традиційно використовували техніки вишивання «качалочка», «хрестик» та «гладь».

Настінні серветки

Як оздоба в оселі широко застосовували настінні серветки («фолвийдов»).

Такі серветки мали практичне застосування – угор. falvédö (фолвидо), «захист стіни». Зазвичай їх розміщували над кухонним столом. На білому (рідше кольоровому) полотні технікою «стебловий шов» або «гладь» жінки вишивали побажання, сцени життя чи композиції з квітів і фруктів, а інколи вишиті надписи носили гумористичний чи іронічний характер. Краї підгинали, обшивали декоративним швом або пришивали смугу кольорової тканини.

Цікаво, що для дівчат-школярок було престижним вишити свою серветку. Їх так само вішали на стіну, але як декоративний елемент убранства оселі. Зображували молоді вишивальниці переважно казкових героїв.

Часто зустрічаються в оселях вишиті на тканині слова Біблії, як в Ілони Болог (с. Перехрестя), або «Домашнє благословення», до прикладу, як у Анастасії Бекені (с. Гудя). Їх підшивали тканиною і обшивали декоративним швом. Нижній край оздоблювали гачкованою мережкою, чи пришивали бахрому.

Килими на стіну

В др. пол. ХХ ст. поширено було вишивати килими на стіну.

Переважно для цього використовували мішковину, а згодом покупну канву. Спочатку техніками «хрестик» або «ялинка» вишивали контур коричневою, чорною, до прикладу, як у Йолани Молнар (с. Холмовець), або синьою ниткою, як в Ганни Заріцькі (с. Онок). Створені площини заповнювали кольоровими нитками за вподобанням. Таким чином цілком однакові композиції отримували різне «звучання».

В пошані були майстрині з багатою колекцією схем для вишивки. Досить часто контур «на замовлення» вишивала вправна мисткиня, а кольоровими нитками – господиня.

Здебільшого зображували геометричні рапортні композиції або стилізовані рослинні мотиви, як у Йолани Молнар (с. Холмовець), Марії Шаркаді і Марти Шаркаді (с. Великі Ком’яти). Зустрічається і поєднання геометричних фігур з реалістичним зображенням елементів «квітка», як от в Іди Данкай (с. Чорнотисово). Краї просто підгинали або пришивали «кантовку» (купована бахрома), а зрідка застосовували художній шов. Слугували такі килими 2-3 роки, як переказують старожили.

Покривало для ліжка

Покривало на ліжко називають «велаг» («велах»). Зазвичай це два однакові відрізки килимової доріжки, що зшивались докупи, а дехто обшивав їх стрічкою ситцевої тканини («з простого полотна»).

У селах Хижа, Черна, Новоселиця за розмірами «велаг» більший від скатертини. Це – ткане на смуги різної товщини і зшите з двох частин полотнище, між окремими орнаментальними рядами і по периметру пришиті «ройти». Орнаментальні смуги з типовим узором, що зустрічається і в оздоблені рушників, скатертей. Повсюдно кольорова гама двоколірна – чорно-червона (інколи темно-вишнева), зрідка бувало вкраплення жовтого, голубого.

Подушки

Інтер’єр домівок збагачували всіляко оздоблені декоративні подушки. Майстринь-вишивальниць копітка праця рук не обтяжувала, а приносила насолоду та радість. Після робочого дня вони відпочивали душею серед краси, що створили в домі. Ось і цієї зими в свої 80 Катерина Молнар з с. Нове Село захопливо і вправно працює голкою на полотні. На її подушках бачимо симетрично розташовані стилізовані квіти і птахи. Техніка виконання «гладь».

Для вишивки лицевої сторони подушки майстрині здебільшого використовували мішковину, а згодом покупну тканину або канву. Форми подушок зустрічалися квадратні, прямокутні, круглі, овальні. Краї оздоблені рюшами, бахромою та декоративним швом.

Жінки зазвичай володіли кількома техніками вишиття. От в Лариси Білак (с. Онок) зустрічаю подушки з геометричним орнаментом, що вишиті технікою «хрестик», та багатокольорові квіткові композиції вишиті «гладю».

Жінки послуговувалися техніками «хрестик», «болгарський хрестик», «ялинка», «гобеленовий шов», «гладь». Побудова квіткових зображень вишивки подушок різноманітна. В Ілони Болдог, Аранки Гейдер (с. Перехрестя) та Наталії Максимець (с. Чорнотисово) вишиті реалістичні та стилізовані мотиви квітів в дзеркальній композиції, а у Йолани Молнар (с. Холмовець) «квіти в корзині». Також зустрічається зображення птахів, як от у Ілдіки Сірчак (с. Форголань). У Віри Голожи (с. Черна) всю поверхню квадратної подушки займає орнаментальна композиція з геометричних елементів. В Ганни Івашко (с. Черна) лицева частина подушки виткана технікою перебірного переплетення («чиноватоє») і орнаментальні смуги різної товщини заповнюють всю площину.

В сер. ХХ ст. майстрині все частіше використовують узори з друкованих видань. Марія Вігула (смт Королево), до прикладу, для вишивання користувалася взірцями з угорських ілюстрованих журналів «NŐK LAPJA», «Fürge ujjak», «LÁNYOK, ASSZONYOK».

Килимові доріжки

Килимові доріжки («домоткані покрівці», «покровци») – це, зазвичай, ткані полотнища неоднакових по товщині різноколірних смуг. І до нині для їх ткання використовують грубі нитки і мотузки, але багато хто і смуги тканини (подертий старий одяг). Покрівці якогось визначеного візерунку не мають. Це – просто строкаті смугасті килимки, як бачимо у Оксани Куртинець (с. Букове). Чергування білих і кольорових ниток основи поділяли поперечні смуги, створюючи окремі прямокутні чи квадратні площини, як на покрівцях Ірини Лемак (с. Новоселиця), Оксани Миглис (с. Онок), Елізавети Галигіної (с. Черна). В селі Великі Ком’яти показали покрівці з орнаментом  «на капусту», «ружі», «на партиці», як ось у  Марії Шаркаді. Ці елементи майстриня розміщувала в одній із смуг, періодично повторюючи. «А я ткала покровци «на ракету», – ділилася  Ганна Гал (с. Сасово).

В традиційному побуті килимові доріжки використовувались для застеляння долівки. Рідше ними покривали лавки, чи скрині. Їх безліч було виткано, подаровано, продано. А також радо зберігали «на придане» і, інколи, це все, що залишається від прабатьків нащадкам.

Вишиті картини

У другій половині ХХ ст. традиційним було прикрашати помешкання вишитими картинами. Зазвичай майстрині  зображували птахів, тварин або букети квітів, як от у Едит Бочкор (с. Нове Клинове). Цікаво, що в с. Великі Ком’яти був звичай розміщувати на стіні по два однакових зображення.

Для вишивання картини використовували покупне надруковане на марлевій тканині кольорове зображення. Під час вишивання цупкіше полотно накривали марлевою тканиною з малюнком, а голку з ниткою просмикували через обидві тканини. Після закінчення процесу нитки марлевої тканини просто витягували.

Згодом у продажі з’явилися відрізи канви з надрукованим кольоровим зображенням. Власне, на ній вже й вишивали технікою «напівхрестик», «хрестик» нитками «муліне» або «ірис». Теми зображення стають різноманітними. От, до прикладу, вишита картина «Дівчина і олень» Ганни Озоганич (с. Теково).

На початку ХХІ століття тенденція дещо змінилася і тема зображень урізноманітнилась. В продаж надходять схеми вишивок з підібраними нитками, а також схеми для вишивання картин бісером. Такі вишивані картини бачимо у Наталії Кобаль (с. Великі Ком’яти).

Традиційний одяг

В кожному селі була своя швея («сабівка», «шивкиня»), що зазвичай самостійно опанувала дане ремесло і шила на замовлення предмети верхнього одягу з доморобного і магазинного полотна.

«Не було можливості для придбання готового одягу, тому більшість людей мали своїх «шивкинь». Моя мама, до прикладу, замовляла блузи у майстрині з с. Велика Копаня», – повідає Марія Бідзіля (с. Широке).

Розалія Ковач (с. Підвиноградово) пригадує, що для себе перевагу надавала одній швачці, бо «їй найкраще вдавалося пошити гострі кінці коміра сорочки».

Стійкі традиційні основи народного одягу зустрічаються в осередку сіл Хижа, Черна, Новоселиця. Верхній одяг загалом можна розділити на осінньо-весняний та зимовий, а залежно від призначення – на святковий, буденний, робочий, обрядовий.

Жіночий одяг

Головним елементом жіночого одягу була сорочка. Жінки шили їх для себе, а не на замовлення.  За орнаментом вишивки можна було визначити не лише статус людини, а й одружена вона чи ні, з якого села та скільки має дітей. Молоді дівчата з шаною одягали їх на свята, в них ходили на побачення, вінчалися. Навіть в середині минулого століття розповсюдженим було проводити весілля за волоськими традиціями. Про це свідчать фото, які зберігаються у селянських родинах.

Типова сорочка шилася коротка, широка з довгими широкими рукавами, які закінчувалися манжетами з «фодрами» (оборка). Під рукавами вшивали ромбовидні ластки. Розріз на сорочці знаходиться ззаду, але зустрічаються сорочки з розрізом спереду (для матерів-годувальниць). Шили сорочку з двох піл вибіленого конопляного домотканого полотна чи із суміші конопляно-бавовняних ниток. Пілки зшивали простим швом.

Прямокутна вставка горловини, яка обходить її навколо – на грудях, спині, плечах («пуслик»), як і манжети («зап’ясник»), вишивалася окремо. Перед тим, як пришити манжети, внизу рукав збирали у складки – «морщили на 9 ниток». Це слугувало і як декоративний спосіб оздоблення. Так само «морщили», коли вшивали «пуслик. Орнамент на вставці розташований по всьому периметру. Це могла бути щільна вишивка геометричного орнаменту або симетрична композиція з елементів рослинного характеру. Різнокольоровим гачкованим мереживом оздоблювали вставку уже безпосередньо на сорочці.

Саму ж горловину («ошийник») обшивають вузенькою смужечкою геометричного орнаменту: ламана лінія, ромбики, трикутники, що виконані технікою «набирування», «косої гладі». Обметують петельним швом.

На рукавах вишивку розміщували по середині – «партиця», «партичка» (ряд ромбиків або квітів на всю довжину рукава), на зап’ясниках (орнаментальний ряд, що повторює орнамент вставки), «фодорках» (повторює оздоблення «ошийника»).

Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечевий одяг. «На кожен день мали просту сорочку, без щільного орнаменту, ну хіба зовсім трошки»,  – розповідала Марія Цифра, жителька с. Хижа.

Вишивальниці через твори передавали своє бачення гармонії та краси. Ось роздивляюся розмаїті квіткові мотиви вишиті на прямокутній вставці горловини та на рукавах сорочки Марії Цифри. А ось увагу привертає щільний ромбовидний орнамент сорочки Марти Батин. Насиченістю барв вражають вишиті хрестиком рослинні вишукані композиції Марти Палінчак. Зображення стилізованих птахів і бутонів квітів вишивальниці Оксани Шнурі випромінюють святковість і радість.

В кольоровій гамі вишивальниці перевагу надавали чорному, коричневому, червоному та бордовому. Це характерно було як для жіночих, так і для чоловічих сорочок, які були святковим та повсякденним вбранням.

Кольорова гама та зображення вишивки на складових вбрання були обумовлені метою – на свято, на весілля, на смерть, на повсякдень чи в церкву, для дітей чи для людей похилого віку. Техніка вишивання: «лічильна гладь».

В традиційному костюмі безпосередньо на сорочку вдягали вузеньку безрукавку – «лайбик». ЇЇ шили з вельвету, чорної оксамитової  тканини («велюр»). Для прикрашення нашивали кольорові стрічки, металеві пластини, «пацьорки» (намистини), «гомби» (гудзики), бісер, якими зображувались як геометричні, так і рослинні орнаментальні мотиви. Краї оздоблювали «зубчиками» з «пантликів» (шовкові стрічки).

Нашивні прикраси гармонійно поєднувались з фактурою, кольором і орнаментом тканини, котра становила фон. Оздоблення підкреслювало форму і пропорції одягу, виділяло окремі деталі або складові «лайбика». Додатковим декоративним елементом були «трондоли» (прикраса з бісеру) на лацкані «лайбика». Застібали безрукавку «зачіпками», що купляли, або власноруч виробленими «вушками на гомби».

З сорочкою одягали спідницю («подолок»), яку шили з того самого полотна, що й сорочку. Розріз робили спереду, а на талії призбирували у зборку («морщення на 9 ниток»). До нього і пришивали пояс, що ткали окремо. Орнамент був переважно геометричний, одноколірний. Його поєднували з гачкованим різнокольоровим оздобленням. А інколи зустрічались пояси з бісеру, як от у жительки с. Хижа Ірини Палінчак. Його не пришивали, а просто зав’язували на талії.

Ширина спідниці була довільна. Довжину збільшували шляхом пришивання мережаним швом («счіжка») додаткового відрізу полотна – «спуд».

Спідниця мала «гайташі» – невеликі поперечні складки.      

Спідниця мала «гайташі» – невеликі поперечні складки. Декоративний ручний шов, а пізніше – машинний стіжок, виконував технологічну функцію і водночас створював художній ефект. Таке оздоблення прикрашало поли.

Орнаментували спідницю вишивкою тільки по нижньому краю. Це переважно були стилізовані квіти поєднані у орнамент-бігунець. А закінчувався «подолок» гачкованим білим мереживом – «чіпки з бибами». По полотнищу могли розміщувати стрічки з вишивкою («жінор») або простою білою ажурною мережкою («стикилиш»). Купляли їх у  «рондьошів».

Рондьоші – кочові продавці різноманітного краму. На їх возі можна було знайти різноманітний крам від канцелярських дрібниць і солодощів до предметів верхнього одягу. Товар можна було купити або виміняти. Старожили з приємністю згадують позитивні емоції від голосного вигуку продавця: «Цуря, ряньдя, петеча!»  

Особливо вимогливо господині ставились до прасування спідниці. Чіткі складки «на долоню» творили певний характерний силует.

Поверху спідниці одягали «плат» (фартух), який шили з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин і прикрашали оборками, мереживом та різнокольоровими «пантликами» (шовкові стрічки).

Яскравим та художньо виразним доповненням до комплексу народного одягу виступали прикраси. Складалися вони з багатьох компонентів і були незмінними в оформлені всього комплексу вбрання .

Зйомні прикраси дівчата виготовляли самі чи успадковували від старшого покоління. Їх одягали у певній послідовності – «баршун», «реци», «пацьорки» .

«Баршун» – різнокольорова бісерна смужка 3-6-9 ниток, яку зав’язували двома шнурочками. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, сплітали або ткали.

«Реци» – одна нитка з нанизаними різнокольоровими бусинами.

«Пацьорки» – це багатошарове намисто з яскравих різнокольорових дутих скляних фабричних бусин» – розповідає Ірина Турцанаш (с. Хижа) . Побутували також і намиста із висушених плодів.

Вінок дівчата виготовляли із дроту, який обвивали полотном і прикрашали різноколірним бісером, дзеркальцями круглої форми та квітами.

Волосся заплітали у дві коси, вплітаючи в них «пантлики» червоного, синього, білого та зеленого кольорів.

Голову покривали хусткою («англійка», «ширінка») – купували в «рондьошів». У молодих вона була яскравого кольору, у старших – темного. Старі жінки хустки зав’язували під підборіддям, а дівчата і молоді жінки – на потилиці. Звичай покривати волосся хусткою з найдавніших часів був правом і обов’язком заміжніх жінок.

«Як верхній одяг жінки носили постовки (вовняні хустки). Вони були малі і великі, одноколірні і «на коцки» (на квадрати), повсякденні і «парадні», – розповіла Ірма Гавей (с. Сасово). «Парадні» одягали в неділю та на свята.

Чоловічий костюм

Основу чоловічого костюму складала сорочка, виготовлена з такого ж полотна, що і жіноча. Вона скроєна в перекидку (без плечового шва) або з плечовими швами, що, однак, не змінювало форму сорочки. Сорочка з широкими рукавами. Біля зап’ястя рукави зібрані в зборку, до якої пришитий манжет. Під рукавами вшиті ромбовидні ластки. На плечах, із зовнішньої сторони, пришиті прямокутні латки з вишивкою. Сорочка сягала трохи нижче пояса. Її носили на випуск.

Ззаду та спереду, під коміром, в верхній та нижній частинах рукавів полотно збирали в зборку і прошивали білими нитками.

Для декорування використовувався переважно рослинний орнамент. Вишивали комір, плечеві латки, манжети, низ сорочки. Обов’язкове закінчення низу сорочки – проста гачкована ажурна мережка білою ниткою.

У викот вшитий комір-стійка, який стягується і зав’язується ручноскрученими шнурами.

У с. Новоселиця чоловічі сорочки довші і їх підперезували шкіряними широкими пасками – «чересами» з двома пряжками та тисненим геометричним або рослинним орнаментом.

Поясною чоловічою ношею були «гаті» (полотняні штани). Їх шили з домотканого білого полотна без з’єднуючої холоші вставки. Кожна штанина пошита з однієї-двох  пілок. Ширина від 80 до 120 см. Утримувались вони на втягнутому в «загинку» (широкий рубець, якими закінчувався верх штанів) ручнокрученому шнурі із «повісма» або «миканиці». Внизу штанини вишитий орнамент, а краї прикрашали «стряски» (бахрома). Над нижнім орнаментом вручну прошиті дві горизонтальні складки.

У с. Хижа чоловіки поверх «гатей» одягали фартух («плат») який виготовляли  з домотканого полотна, декорували вишивкою і бахромою.

Обов’язковим атрибутом чоловічого вбрання була «тайстра» (сумка) квадратної форми з однією ручкою, що виготовлена з доморобного полотна. Лицьова сторона ручки та основи сумочки декоровані геометричним та геометрично-рослинним орнаментом, як от у Ганни Батин чи Марти Турцанаш. Також зустрічається вишитий «хрестиком» рослинний мотив у центровій композиції, як от на «тайстрі» Марії Палінчак.

Головним убором для чоловіків служив капелюх («кресаня») темного кольору. Традиційно його оздоблювали стрічками, квітами, «кольоровою павою», чіпляли «трондоли» (прикраса з бісеру).

У процесі історичного розвитку декоративне оздоблення складових одягу зазнавало певних художніх і стилістичних змін. Кожне покоління вносило своє розуміння краси і доцільності. Ніхто з опитаних мною старших жінок, що самі шили і вишивали, так і не змогли пояснити, що означає той чи інший узор чи елемент орнаментального ряду. Тільки про розташування деяких узорів можна з впевненістю сказати для чого вони були вишиті. До прикладу: оздоблення ошийника (вишивка навколо горловини) слугувало за прикрасу, бо не кожна дівчина мала змогу придбати намисто. Розміщення візерунка на рукавах сорочки було пов’язане з шануванням рук як своєрідного знаряддя праці з побажанням їм сили та вправності. Кількість вишитих виробів і характер їх оздоблення були ознакою соціальної приналежності людини, визначали її добробут, майновий стан.

Не можливо оминути в описі доцільне і правдиве використання традиційного одягу у виступах народного фольклорного колективу «Хижанські візерунки».  Керівник колективу Ірина Турцанаш ревно зберігає і популяризує усталені традиції. Власним коштом придбані у місцевого населення, а подекуди і порятовані від знищення, складові народного костюму відновлювались, перешивались для використання у роботі колективу. «Адже будь-яка традиція може повноцінно функціонувати тільки за умов постійної підтримки її з боку носіїв», – стверджує Ірина Іванівна.

Закінчення

Мальовнича Виноградівщина і надалі живе своїм розміреним життям, цілоденними клопотами біля поля, саду, городу, худоби, коло вікового ремесла. Описані традиції ХХ – поч. ХХІ ст. засвідчують непохитну вірність народним звичаям і чуйність до всього нового, прогресивного.

Ольга Гал