Як це було: Перебіг подій. Або просто  «ПЕРЕБІГ»

В Ужгороді вийшло понад 700 сторінкове зібрання статей, інтерв’ю та шкіців під назвою «Перебіг» у двох книгах, автором яких є Іван Ребрик, видавець, редактор, письменник, дослідник, громадський діяч, кінорежисер. Але в цьому конкретному випадку він виступає, як літературний критик і літературознавець. А ще – як очевидець і учасник літературних та політичних процесів, що відбувалися за 40 років. 

Діяльність Івана Ребрики в культурницькій сфері дуже широка, відповідно й діапазон тем, вміщених у книзі, надзвичайно місткий, але все-таки є певні опорні пункти, які складають визначальну рису всього двотомника, незалежно від жанру і теми опублікованих текстів. 

У першу чергу за змістом статей можна робити висновки про особливості епохи, яка переживає злам на наших очах і яка невідомо чим закінчиться. Перемога – це ще не кінець Великого Зламу. 

Але поки що про початок нашої епохи, який певним чином позначився на доробку Івана Ребрика. Значну частину двотомника становлять статті й дослідження, листи, звернення, заяви, написані у 1990-1994 роках, тобто коли не лише майбутнє (ну це зрозуміло), але й минуле нашого краю було, умовно кажучи, terra inkognita. Пересічний закарпатець у той час мало що знав про письменників 20-30-х років. Літературні процеси в сприйнятті загалу уособлював хіба що гімназист та організатор балалайкового оркестру Дмитро Вакаров, розстріляний фашистами у 1944 році. Повторюю – у сприйнятті далекого від літератури загалу. 

Зрозуміло, що університетські викладачі знали про першу половину двадцятого століття значно більше, адже дехто з них виростав у ті дорадянські часи, читав тодішні книжки й наукові праці. Але говорити про це публічно не поспішали, та й, чесно кажучи, не було для кого говорити. Адже далеко не всі студенти виявляли інтерес до «необов’язкових» знань, а ті, хто виявляли, могли працювати на КДБ. 

Але врешті це сталося – викладач, який володів величезним обсягом інформації про Закарпаття 20-40 років, Кирило Галас почав ділитися нею зі студентом Іваном Ребриком. А потім були зустрічі з унікальними персонажами закарпатської історії: Стойко, Федак, Станинець, Зореслав, Сливка, Маргітич… Було відкриття цілого замовчуваного світу, який радикально міняв уявлення про нашу історію.

Ось цей початковий переломний момент відображено в текстах Івана Ребрика, написаних 30-40 років тому. Наприклад, показовим є лист, написаний 1991 року до депутата Верховної Ради України Віктора Бедя:

Депутату Верховної Ради України 

Бедю В. В.

…У приватній розмові Іван Степанович Ґренджа розповів мені про те, що його брат, письменник Василь Ґренджа-Донський мав щоденникові записи з 20-30-х років, які складали окремий «загальний» зошит (коленкор чорного кольору). У часі серйозної загрози угорського терору та репресій в березні 1939 року щоденник, як річ, безумовно, небезпечну, В. Ґренджа-Донський передав на зберігання братові Іванові. Як відомо, письменник восени 1939 року нелегально емігрував у Словаччину, де після війни отримав громадянство… Десь у 60-их роках до І. C. Ґренджі навідався представник держбезпеки, провів з ним бесіду і тоді ж вилучив щоденник… Зʼясування місця зберігання згаданих матеріалів сьогодні дуже важливе уже хоча б тому, що подальші записи В. Ґренджі-Донського, опубліковані у 8 томі дванадцятитомного видання, здійсненого дочкою письменника Зіркою у США, переконують у їх високій науковій та історичній вартості. 

Звертаюся з проханням допомогти мені у віднайденні щоденника. 

Іван Ребрик, 

провідний редактор видавництва «Карпати». 

22.07.1992 

А йшлося про невідомі щоденникові записи, які так до нині й не віднайдені, хоча центральною книгою усієї творчості Василя Ґренджі-Донського став хронологічно дальший щоденник «Щастя і горе Карпатської України», який зазнав численних перевидань.Тодішня пошукова робота не дала наслідків, але цей лист до тодішнього українського парламентарія є одним із прикладів, як формувалося майбутнє суспільне й інформаційне поле українського Закарпаття. Недругорядну роль у цьому відіграв автор книги «Перебіг». 

Тим часом, чимало пошуків у часі й просторі втілилося у цілий ряд статей, кожна з яких була своєрідним відкриттям. Скажімо, у 1988 році виходить стаття у співавторстві з Любомиром Белеєм «Фольклор Войводини», яка відкриває для нас досі ігноровану культуру особливої гілки українців – русинів Нового Саду, Коцура й Керестура. Одночасно стаття знайомить закарпатців з невтомним пряшівським науковцем, доктором наук Миколою Мушинкою (на той час він ще мав статус дисидента і працював кочегаром). 

Інше – надзвичайно особистісне Ребрикове відкриття – доля і дата смерті Марка Бараболі, яка до написання статті Ребрика «Третє повернення Марка Бараболі» була майже невідома загалу. 

Ще одна окрема історія – про письменника Юрія Станинця. 1947 року більшовицька влада його відправила в літературне небуття. Тобто про нього знали і пам’ятали або знайомі письменники-ровесники, або літературознавці, але… 

Відродження Станинцевої письменницької долі почалося саме завдяки Іванові Ребрикові. Були опубліковані прозові твори письменника, його прийняли в члени Спілки письменників, Іван Ребрик написав одну з перших статей «Як дивитися на білу смерть пелюсток» (1991), яка стала, по суті, основою для всіх подальших дослідників, Вікіпедії і т.д. І є у цій статті ще один абзац. Я б сказав, програмний орієнтир для майбутньої дослідницької роботи. 

«Літературний доробок і творчий досвід Юрія Станинця, – пише 32 роки тому Іван Ребрик, – мав би зацікавити широку аудиторію, і читацьку, і літературознавчу. Тим більше, що в цьому плані у нас чимало прогалин. «Обходилися» ми і ще продовжуємо «обходитися» (а чи так безболісно?) без етно-фольклорних та історичних праць, а також поезії і прози Ф. Потушняка, повного, наскільки це можливо, видання І. Рознійчука (Марка Бараболі), багатого доробку В. Ґренджі-Донського, цікавих робіт М. Лелекача (візьмемо хоча б «Загальну бібліографію Підкарпаття»), карпатики чеського дослідника Ф. Тіхого та нашого земляка із Братислави М. Мольнара… і ще багато кого і чого, близького нам у часі. А глибше? Де наші Андрела, Таркович, Дудрович, Лучкай, Довгович, Кралицький, Є. Фенцик, Сільвай… – їх безнадійно багато бачиться сьогодні, тих, хто міг би і має для того усі підстави сісти з нами за один стіл, і повести бесіду, однаково важливу, як для них, так і для нас із вами. Що стримує нас бодай під кінець століття навести лад у своєму духовному храмі?..»

За тридцять років список імен, повернутих з минулого, розширився у десятки, якщо не сотні разів – Зореслав, Волошин, Шандор, Федак, Іван Ірлявський, Пачовський, Бірчак, письменники й діячі з того боку Карпат, з Пряшівщини, Угорщини, Балкан, Подоння, українського «материка» – Улас Самчук, Василь Хмелюк, Дмитро Донцов, Чикаленко… 

Перелік прізвищ зайняв би тут не одну сторінку,  повернення їх в читацьку площину – це величезна робота, завдяки якій ці прізвища лунають на шкільних уроках, в студентських аудиторіях, становлять частину нашої культури.

Ще один блок статей, на якому хочеться акцентувати, – літературна критика, причому така, в якій ця критика присутня. Ці статті теж виходили переважно на початку 90-х і стосувалися різних книжок, які появлялися на той час. Це явище справжньої комплементарної аналітичної критики – сьогодні виглядає як щось виняткове. 

Критику літературних текстів письменники сприймають не як об’єктивне відображення літпроцесу, а переважно як «наїзд» на автора. Пригадую хворобливу реакцію, наприклад, мого земляка Андрія Любки на критичну статтю однієї авторки. Або був більш резонансний випадок – образа з боку Ліни Костенко на не дуже шанобливе обговорення її «Самашедшего». 

Можливо, причина в тому, що така важлива робота, яка вимагає уваги, інтелектуальних зусиль, не має принаймні матеріальної винагороди. Це я переказую думку письменника Євгена Барана. Що отримує критик за спробу проаналізувати, вказати на помилки, чи непродуктивний підхід у прозі чи іншому жанрі? Тільки особисту образу з боку автора. Зрозуміло, що бажання критично аналізувати книги й літпроцеси зникає. 

На Закарпатті найбільш результативним автором актуальних критичних статей був Юрій Іванович Балега. Так, ми не забули що він був секретарем компартійної організації філфаку, що наслідком його статей, скажімо, було вилучення з літературного процесу авторів. На жаль, це багатьом заважає бачити той факт, що у Юрія Балеги були численні статті без жодного політичного підтексту – тільки аналіз книги. 

На Закарпатті культура нормального сприйняття критики закінчилася з приходом до нас кадебістсько-більшовицьких репресій, тобто з 1945 року. Ще 5 років перед «визволенням» друг Федора Потушняка Михайло Лелекач публікував нищівну критику на сюрреалістичну поезію автора «Можливостей», і це абсолютно не вплинуло на їх дружні стосунки. 

Але ж ми про «Перебіг». Переважно у 90-і роки виходили рецензії Івана Ребрика «Дорога в гори» (про творчість П. Ходанича), «Вага незважуваних слів» (про перекладну книгу Кароя Балли), «До цілісності поетичного образу» (про вірші Василя Бахна), «Стихія з іменем Петра» (про Мідянку), «Маяк на привʼязі…» (про «Далеке плавання» Івана Чендея), «Кола по воді» (про твір Дмитра Кешелі) тощо. 

У цьому ряду показовою є стаття «Вага незважуваних слів», де особливо ґрунтовно аналізується рецензія Миколи Зимомрі «Згусток поетичного слова» на книгу «Речитативи» Кароя Балли у перекладі з угорської Івана Петровція. Праця Миколи Зимомрі, на той час уже відомого літературознавця, була досить критично оцінена Ребриком. Чому, наприклад, «вага незважуваних слів». Іван Ребрик наводить цитату самого Зимомрі: «На жаль, нема можливості зіставити оригінали з їх українською версією…». Але як же можна оцінювати якість перекладу, якщо рецензент не має змоги порівняти з угорськомовним оригіналом? І це не єдина тема для зауважень.

Окремий розділ становлять порівняно короткі тексти щодо актуальних подій у літературі й суспільстві, які відображають історичні процеси на зламі епох. Серед них – «Ющенко – це я, або Про користь перечитування класики», «Високоповажна студентська братіє!», «Закарпатський хрест Бабиного Яру», «…А наш батько – Волошин…», «Микола Бандусяк: Хто винен?», «Йосип Баглай на сторожі українського слова»… 

Суттєву частини «Перебігу» становлять інтерв’ю з Іваном Ребриком як видавцем і письменником, статті, нариси про нього. Вони публікувалися в таких виданнях, як пряшівська «Дукля», «Українська літературна газета», «Слово «Просвіти», «Урядовий Кур’єр», в закарпатській обласній періодиці. 

Авторами статей виступали академіки Микола Мушинка і Микола Жулинський, письменники Микола Сом, Петро Скунць, Світлана Бреславська, Євген Баран, Надія Ференц, Сергій Федака, Лідія Ходанич-Повх… 

Час від часу автори статей допускають комплементарність, але не це є визначальним. Написані в різні роки ці статті й інтерв’ю відображають не лише Ребрикову творчу й видавничу діяльність, але й розкривають суспільні та економічні проблеми, яких вистачало кожного року – проблеми з державним фінансуванням книговидань, проблеми суспільної готовності до вирішення тих чи інших проєктів, проблеми державотворення, проблеми творчості. 

Книга Івана Ребрика – нагода озирнутися на сорокарічний часовий відрізок, який припав на злам епох, і який триває, і який триватиме ще довго.

Василь Горват,

письменник