«Партитура на могильному камені»

Український фільм далекого 1995 року знятий режисером Ярославом Лупієм на Одеській кіностудії художніх фільмів. Автор сценарію, він же автор однойменної книги Олександр Жовна. Фільм старенький з небагатьма коментарями і відгуками. Але цікавість підштовхнула мене познайомитися з автором сценарію і книги, прочитати, з проектувати на фільм, щоб знайти для себе якісь пояснення чи доповнення.

Події у фільмі далекого радянського часу, і так точно відображають ту дійсність: психлікарня, яка знаходиться у приміщенні монастиря зі збитими фресками і святими, з пацієнтами, які залишилися поза суспільством. Все руйнівне, розбите трагічне – час, божевільні люди, медперсонал. Але в цьому нерухомому стані вже є новий елемент – до божевільні приїжджає працювати молодий лікар-практикант Юрій з Києва. Його живий погляд, іноземна музика на переносному магнітофоні, як свіжий зелений паросток на мертвому дереві. Навіть Ольга Сумська, яка зіграла кокетливу дружину композитора не виглядає ефектніше цього персонажу. Фільм простий за сюжетом і зрозумілий та показує частину життя композитора Сарського, який потрапив до лікарні, втративши реальність. Він зізнається молодому лікарю у тому, що колись із одного могильного каменя вкрав музику, ноти, які були викарбувані. Автор цих нот монах, який жив колись у Лебединському монастирі. Глибоке переживання такого поганого вчинку помутило розум композитора. Він вважає, що ображена душа монаха познущалася з нього. А ще зради дружини непокоїли його і Всесвіт, який старався збагнути. Кінець трагічний – Сарського знаходять біля річки  мертвого. Підказка є у фільмі до цього епізоду, один із божевільних смертельно ранив його бритвою. А далі ще гарячіше. Завідувач психлікарнею сам збожеволів. Він провокує одного пацієнта перейти річку на іншу сторону, бо там Іоан Богослов, якого він шукає. Сам закрився в монастирі і підпалив його. Практикант ніяк не може вплинути на ці події. Як кажуть, все пішло прахом…

Можу додати, що у фільмі багато «домішок». Наприклад, ні до чого епізод, коли композитор силою думки стягує склянку з водою зі стола на очах молодого лікаря і це явище більше не має продовження. А ще фільм перевантажений не сюжетом, а якимось «розрідженням». Камера часом занадто довго утримується на одному моменті.  Напівтемрява, постійна гроза і грім пересилюють гру акторів, навмисно створюючи наджахливу картинку. Надто млявий початок, кульмінація, яка збігається з кінцем фільму та вигадані містичні моменти для мого сприйняття «простенькими». Тому швидше сприймала все дійство, ніби виставу в театрі. Але це не докір у сторону кінострічки. Фільм зберіг атмосферу того часу, відчутна приреченість, абсурдність подій. Найкраще зіграли ролі пацієнти психлікарні, на мою думку, а ось гра головних героїв мне не вразила. Але це кіно того часу, коли ще не було «великого кіно». Взагалі то в мене і до сучасних українських фільмів є «претензії», але я сама на них не зважаю (жарт).

Відступ. Про сценариста. 

Олександр Жовна (1960р.н.), навчаючись в  Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова писав книжки. Потім знімав фільми. Залишаючись помітною фігурою у сучасній українській культурі, Жовна майже 30 років працює педагогом у Новомиргородському інтернаті для розумово відсталих дітей, свідомо відмовляючись від переїзду до Києва.

Він каже: «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди – з маленьким розумом, але з дуже великим серцем».

Цей відступ бере за душу, як короткометражка…

Валентина Костьо