До 32-ої річниці ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Приголомшена спалахом її таланту і правдивістю слова.

Чотири роки тому, до 60-ти річчя провідної сучасної письменниці Марії МАТІОС, у місті Слов’янську, працівниці наукової бібліотеки Донецького державного педагогічного університету на вулиці генерала Миколи Батюка, 19 вирішили провести презентацію творів  Марії МАТІОС, творчий доробок якої склав 7 поетичних збірок та 18 прозових творів. Однією з найкращих стала книга авторки “Солодка Даруся”. Драма на три життя (“Даруся” – драма щоденна; “Іван Цвичок” – драма попередня та “Михайлове чудо” – драма найголовніша). У своїм буклеті разом з радою активних читачів  бібліотечні працівниці  надрукували такий крилатий афоризм: 

“Життя коротке.  Нація вічна. А я щаслива – отут і вже”.

Чим так зацікавила письменниця студентську юнь?!  Саме тим, що  грунтовно і досконало дослідила історію вільнолюбивих гуцулів.  Пройшлася тернистою дорогою  Буковини і долі свого роду, коріння якого сягало 1790-х років. Її предків торкнулися різні державні режими, політичні події, війни, репресії… Хутір Янчулове і життя людей в нім. У 1947-му багатьох людей цілими сім’ями вивезли в Сибір. Решту родин переселили подалі від лісу, до села Розтоки. В його частині, прозваній в народі Сірукою, лишилися три хати. Там і народилася колись Марія Матіос

Так в 2019-му році авторка успішно завершила свою дослідницьку і тривалу пошукову роботу і з друку у світ вийшов її новий роман “Букова земля”. Це – 1000 сторінок тексту.  550   персонажів у творі авторки. Це – 225 років історії в долі вільнолюбивих гуцулів, включно до початку широкомасштабної війни…

Єдиною і бездоганною зброєю Марії Матіос  стало СЛОВО. Її твори  визнані  найкращими за часів незалежної України…

Рідко, кому  випадає така  щаслива нагода: до 60-ти річчя авторки, чотири роки тому, на своїй сцені, франківські театрали наважилися  поставити виставу “Солодка  Даруся”. Глядачі дуже тепло сприйняли цю постановку. І пройшла вона тут з небувалим успіхом.

Її книга  – варіант Христової Голгофи.

Все  почалося з простої буковинської  сім’ї. Михайло Ілащук – круглий сирота. Коли йому було 12 тато помер. Через  три  роки мама теж пішла в сиру  землю. Бабські злі і зависливі язики по селу пустили про жінку недобру славу. Мовляв, у неї  підночовують шлюбні  газди. Зловмисники змовились між собою і виманили жінку до лісу. Та, нічого не підозрюючи, пішла з ними. Її насильно оточили, прив’язали нещасну до бука і залишили на ніч, добре знаючи що  її шукати не буде ніхто. Бідолаху знайшли через день, обгризеною вовками до самісіньких кісток. Правди добиватись було  нікому. Так  справу й закрили в жандармерії. Пішов малолітній  Михайлик  служити  по людях. І як підріс став юнаком дужим та вродливим. Хоч на нього багато хто задивлявся, але дівок він не зводив.І жінкам під спідниці не заглядався. І у вдовиних перинах не валявся. А коли  прийшов його час, у сусіднім селі собі вибрав дрібненьку ростом дівчину, з незвичайним для тутешніх людей іменем Матронка.

В несамовитому весільному танку “Гуцулка”  Михайло вперше притис до  грудей своє маленьке чудо і вона тоненькими рученятами  обхопила молодого круг шиї. Отак і обертав її, як пір’їнку, і здавалося, що двоє  цих молодих стали глухими і незрячими у своєму щасті. А люди вже завели неодмінний весільний танок – “хора-маре”… Михайло не стримався та міцно до себе пригорнув  розпашілу і задихану від швидкого темпу танцю  Матронку і притис до широких грудей…

В селі, появу нової родини сприйняли  якось звично. Подумаєш, велике діло. Привів собі парубок з стороннього боку мале, вертке, мов ящірка дівча. Тихе, безневинне, мовчазне. Пару з уст якої почуєш лише те, що зрине хіба привітання: “Днюйте з Богом”, “Боже помагай” або “Дужі-здорові?” Інших слів від неї ніхто не чув.

Невдовзі Матронка народила дівчинку. Назвали її Даруся. Наче з черевом жінка й не ходила. І пологи  в неї приймав  сам чоловік, а не сільська  баба-повитуха. У всьому молоді собі самі давали лад. Видно їм і без людей добре, судачили в селі  жінки. Після пологів Матронка розквітла. Михайло старався для своєї  родини. До роботи рвався, як навіжений. Ходив по людях дрова колоти, фундаменти класти, столярку майструвати. На десятеро сіл його визнали і звали як умілого столяра  і теслю.

Молода родина непомітно обростала газдівством. Лише перші на небі зорі згасали, Матронка була на ногах. Вдосвіта вижене  ремигаючу худобу пастися  в луги над Черемошем. Під вечір занесе колиску до хати і  скоренько  побіжить до ріки. Прижене маржину. У хліві худобу здоїть. Приспівуючи собі, візьме двері на замок.Стане перед образами, помолиться. На столі погасить каганець. І стільки її і бачили. Михайло  ж літував у полонині. Життя в селі текло розмірно. І ніхто  не чекав біди.

А вона не забарилася. Прийла слідом навзирці. Звечора  Матронка побігла до ріки і не пригнала корови. Вже і  зарясніло зорями небо, а її  нема. Пішли сусіди шукати, а по ній і сліду нема. Блукали  лугом, довго її гукали. Посеред ночі набрели на збиті докупи вівці, а  жінки й корови немає ніде. Що  мали діяти? З нічим і повернулися в село. Сусідка Марія замкнула хату. Забрала  в колисочці Дарусю. Принесла до себе. І вклала колисочку коло свого синочка. Все село непомітно поснуло.

А на ранок, в полонину, люди  переказали  Михайлові про біду, яка  трапилася з його Матронкою. Ще до полудня чоловік спустився з гори і одразу подався на місцевий пост, в жандармерію. Звернувся до  лейтенанта Лупула. Неспішно переказав тому про пропажу жінки. Начальник Черемшинського постерунку, не перебиваючи відвідувача, мовчки вислухав його історію і нагадав тому, що зараз дуже тривожні часи, можна бути готовим до всього. Але пообіцяв що все-таки пошле людей на пошуки пропалої жінки.

У лузі  не залишилося жодного кутика чи камінчика під яий би не зазирнув убитий  горем Михайло. І ріща розкидав, і топірцем цьокав по прибережній тверді землі, і на піску шукав жінчині сліди. І на другий берег ріки позирав. Від минулої осені, а точніше, від 17 вересня 1939-го року, у  заддзеркалених  водах Черемоша, другій половині села,  порядкували совіти. За цей час, пару чоловік з села   перебралися через воду на той бік. Але більше ніхто їх не бачив, жодної звістки про них не почув. Ні привіту, ні отвіту від них  ніякого не стало. Михайло мовчки звівся від землі і з буковим ціпком подався в бік свого села. Втома взяла своє. Але і сон його був тривожним. Схоплювався, спросоння  звав свою Матронку. Вранці, Михайла з теплої постелі розбудив і підняв  легкий стукіт у двері. Лейтенант Лупул з карабіном на плечах, забіг попрощатись. І  додав, що вони, румуни відбувають з Черемошного. А через день, в самий ополудень, в селі змінилася влада. Михайло топтався в центрі. В городі повно роботи і  господарство чекає його рук. А він думає про жінку. І люди десь поховалися. Сидять по хатах, носа не висовують. Ні до кого ні заговорити, нізким навіть порадитись. Матронка  знайшлася  на третю добу… Впала в яму і пролежала там цей час без пам’яті. Вся побита, в синяках. І на спині, і  на ногах страшні ссадини. У грудях, якими  до пропажі плекала Дарусю, від довгого часу і надлишку незціджуваного і запеклого молока, піднялася гарячка і трималася  її тиждень. Михайло нікому не дав доторкнутися своєї  жінки. Відмовився від допомоги і сільської знахарки Фулячки. Сам виходжував свою Матронку літо, осінь і цілу зиму. Поїв відварами, молоком-медом, вигрівав шкірками молочних собачат, відпарював у настоях арніки і валеріани, натирав  борсуковим салом, обвивав свинячими оболочками. Не давав нічого робити. А щоб люди не докучали своїми розпитуванням  звів глухий паркан…

Далі буде

Марія Конкіна