У жорнах режимів і часу

Біля криниці Михайло надибав колишнього австрійського вояку Дмитра Поповича. З опришківським топірцем дідок розговорився. Розмірковував старий з чим ця нова влада до них в село прийшла. Лише людям голови “каламутитиме”. Все, що на душі накипіло хотів виказати Михайлові. Згадав старий, як колись на тім боці ріки поляки себе вели. Завсіди припаражені, наваксовані, як до шлюбу. І румунські жовніри не плювали гарбузове насіння перед церквою. А ці прийшли голодранцями. – Як надумаю, що нас ще чекає, – продовжив свою бесіду старий, то і камінь би заплакав. Чує моє серце, що це нам просто так не минеться? Диви, Михайле, як вони по селу метушаться. Лиш людям на нерви діють. Михайло уважно дослухав діда. Скинув з голови капелюха, низенько йому вклонився і нечутно побрів порожньою вулицею села. Дома його чекала дружина з маленькою Дарусею.

Відколи жінка знайшлася, з нею щось незрозуміле творилося. Довгий час вона лежала нерухомо. Одними очима вперто поглядала то в шибу, то проникливим поглядом свердлила стелю. Зрідка голосно стогнала. Часом нишком зітхала. Мовчки хрестилася. Про себе може й молилася, підперта зусібіч подушками. Люди в селі потайки дивувалися. Запустив чоловік роботу. На люди давненько не показується. Живе своїм домом. Лиш жінку та дитину доглядає. Осунувся весь. Сусідки між собою судачили, що така його любов із світу може його звести. У такій Михайловій зажурі минув майже рік.

Під боком, у Польщі палала вже війна. У селі теж проходили зміни. В просторім будинку тамтешнього священика відкрили хату-читальню. Інколи, сюди зганяли людей, послухати лектора, якого запросили з району. Часом, тут крутили кіно. Крам із Розенфельдової крамниці, без свідків, вночі забрали. Зачистили все, лише лишили голі стіни.

Якось увечері, до Ілащуків забігла, ласа на чуже добро, Параска Данилючка. Стала вона вмовляти Михайла відпустити з нею Матронку. Із-за Курика колись вона втратила свою дитину, яку носила під серцем. Із-за нього розпалася її сім’я. Не одній людині в селі цей чоловік наробив біди. Але Бог добрий. Він усе бачить і знає. За все колись спитає і відплатить по заслузі. Із стола жінка вхопила горня з молоком і залпом його випила. Смачно обтерла губи і продовжила свою мову.

– Ще за румунами в селі не стерся слід, а вже Курикові дві доньки у великодні запаски повдягалися, барвистими в ружах канадськими хустинами поперев’язувалися і, як весняний цвіт, хлібом-сіллю, аж у Хорові вийшли зустрічати цих опришків, що вже рік хазяйнують в селі. Звичайно, діти Куриків живі-здорові. І роботу мають. Син Петро у совіцького примаря – посильний. Старша Марія підлоги у школі миє…

– Но, та таки, видите, – заступилася за них Матронка, – не сидять дома без діла.

Жінці зараз хотілося чим скоріше випровадити з хати цю незвану гостю. Саме тепер до них принесла нечиста цю Параску. Але та і не збиралася кудись іти. Торохтіла без кінця.

– Оце Курики зараз пакуються на фірі. Наказали їм брати в дорогу з собою лише теплі речі. Через годину мають бути готовими рушати. А на двох других фірах вже сидить і плаче жінка Славка Петришиного. Сидить із свекрухою і дітьми. І Дзьодзева газдиня теж із своєю малечею. Десять родин кудись відправляють у невідомість. Пообіцяли всім, що перед цією дорогою ненадовго зупиняться перед цвинтарем і дозволять навідатись до вже покійних родичів, попрощатися. Дивно, Курики їм служили вірою і правдою. І за ними закурилася дорога. Мусить же бути правда на світі.

Далі Параска згадала, що не все добро забрали з собою Курики. Не пропадати ж йому.

– Взяла б собі ті великодні сорочки чи оті канадські хустини з тороками. В селі охочих пошнурувати їхню комору знайдеться немало. Все одно люди позабирають залишене газдами добро… Але Михайла Параска не переконала, не уговорила. І Матронка від цієї затії відказалася без гамору навідріз. А через тиждень у світі почалася війна. Нова влада зникла без “будь здоров” і без “дякую”… Німчуки увійшли в Черемошне без гамору і швидко розквартирувалися по людях. Поводилися мирно. Лише пройшлися по дворах і позабирали кури, гуси, качки, яйця і свиней на заріз. На другий день по своєму сюди приходу перед церквою з’явився німецький офіцер. У чорнім мундирі, у наваксованих до блиску чоботах, високім чорнім кашкеті з металічною кокардою вийшов і заговорив до зібраних німцями на віче сільських людей. Говорив коротко, але розважно. Танасій Максим’юк, який добре знав німецьку мову ще з часів австрійської війни, вправно перекладав його короткі речення. Німець сказав, що ця війна розпочалася, щоб окупованих людей визволити від більшовиків. Її боятися не слід. В селі відкриють школу. По неділях у церкві священик правитиме службу. В село приїжджатиме німецький лікар, який лікуватиме бажаючих людей від різних болячок і зараз, які залишилися від попередників. Мовляв, воєнний стан триматиме не довго… Після віче німці, під губну гармошку, в сільській толоці влаштували розваги. Але люди чомусь не веселилися. Стояли німці в селі не довго. І людям великої шкоди не завдали. І знову в село повернулись румуни.

Михайло саме порався на подвір’ї. Сушив дошки на столярку. До нього нежданно заявився вже знайомий йому лейтенант Лупул. Прийшов йому повідомити про мобілізацію чоловіків до війська. Доки Матронка розкладала миски з їжею на столі, мала Даруся всілася на коліна лейтенанта і щось йому торохтіла. З інтересом мала торгала білі плетені косички на мундирі. Іншим разом Михайло би нагримав на неї, але зараз змовчав. Лейтенант опустив малу на низ. І сказав Михайлу, що він не буде мобілізованим. В селі залишаються одні старі і малі. Хтось тут має стежити за порядком. Тим більше його жінка не є здорова. І дитина ще малолітня. І між іншим патякаючи, лейтенант нагадав Михайлу, що для воєнного часу, він не цілком благонадійний. Михайло одразу не второпав його слів. Аж тут румун не двозначно натякнув Михайлові про Матрончину триденну відсутність і чи, хто його знає, вона не який агент. Цей натяк лейтенанта збив Михайла з пантелику. А той, як нівчому не бувало, звівся з-за столу і попросив господаря завтра прийти в постерунок. Там треба міняти підлогу, яку начисто з’їв грибок і ставити нові двері…

Після візиту цього незваного гостя на душі Михайла залишився гіркий осадок. Було таке відчуття наче його зараз зарізали без ножа, застрелили без карабіна. Що він до кінця не знає про Матронку?! В чім її провина?! Дика ревність затуманила Михайлову свідомість. У голові прокручував різні варіанти її зради з румуном, бо чого б той так клопотався про чужу жінку, якби з нею не був свій. Михайло підійшов до Матронки і став її бити так, як б’ють норовисту худобину. Вона не просилася, не верещала, не зронила ні звуку. Значить винна, прокрутилося у Михайловій голові. Стояла перед ним, закусивши волосся і після кожного його несамовитого удару тихо стогнала, аж поки не втратила свідомість. Михайло відлив її водою і після повторного її биття вилив на себе ціле відро. Цілу ніч Михайло на колінах стояв перед ліжком Матрони і благав зізнатися в тім, що з нею відбувалося за ті три дні. Але розпухлими від побиття губами, вона вперто твердила одно – нічого не пам’ятає…

Далі буде

Марія Конкіна

Фото з інсценізації Людмили Скрипка “Солодка Даруся”