Михайлове життя стало нестерпним

Ревність постійно гризла чоловіка. Переслідувала. Йому стало ввижатись і навіть вчуватись, як чужі чоловічі руки відгортають розплетене її волосся з жіночих грудей, торкаються її тіла. Ця мука забрала його сон і спокій, охоту до  самого  життя. Він почав переслідувати дружину, навзирці стежити за нею. Мов  злодій, повсюди  крастися слідом. Жінку не рятувалшо навіть те, що повсюди з собою водила чотирирічну дитину. Брала її навіть, коли купляла сіль чи які інші потрібні для дому продукти. І на луг, за коровами, прямували разом з матір’ю. Матронка прутиком підганяла корову і відчувала, що десь поруч їм услід, крадеться її Михайло. Іноді чоловік ховався в зарослях.

Михайло був переконаний, що десь у цих зарослях має бути лежанка з обрисами людського тіла. А коли  одного разу, у лузі, випадково  набрів на лейтенанта Лупула і той сидів на дамбі, саме на тому місці, де Матронка любила бувати, підозра Михайлова підсилилась. Тоненьким прутиком румун водив по босих пальцях ніг, ніби лоскотав їх чи ніжив себе сам.

Хто знає, чим би закінчилася ця історія. Та  вночі, лейтенант Лупул зі своїми вояками поспіхом покинули село Черемошне. На цей раз німці повернулись з підкріпленням: уже з мадярськими жандармами. Без особливих церемоній зігнали народ і наказали, не гаючи часу, покинути село. Фронт наближається. Вже чути гуркіт канонади, який доноситься і сюди. Для перевезення в більш надійні місця, німці виділили кілька автомашин. Попередили всіх, що часу для збору обмаль. А худобу наказали залишити на пасовиськах. Але на щастя, все обійшлося. Фронт обійшов село. І небувалими швидкими темпами війна понеслася десь на захід, перекочувала на інші землі. Проклинаючи  війну, німця і свою покалічену долю, люди знову повернулися на свої обійстя. Життя і війна тривали далі. У неділю, коли люди виходили з церкви,  несподівано їх півколом обійшли  військові зі зброєю. Живим коридором змусили йти у бік сільської управи. Матронка, взяла за ручку свою Дарусю, а з другого боку – трималася Михайла. Мовчки дійшли до управи, східцями піднялися на ганок у через навстіж  відкриті двері увійшли до просторої і світлої кімнати. 

За великим столом у ній сидів  уповноважений з районного МГБ майор Дідушенко.  

– Проходьте, проходьте, – якомога приязно і спокійніше запросив їх. Рукою показав на купки паперів і додав, куди вони зараз виберуть і підуть: чи  до  колгоспу – здаєте туди худобу, весь  наявний  реманент і все, що маєте на газдівстві і зараз починаєте господарювати гуртом з бажаючими по-новому жити  людьми, чи пишете відмову  – депортацію  виселення в Сибір. Клімат там не потеплішав. Вибір у вас зараз великий,  – сказав майор і якось вульгарно підморгнув Матронці. Та зніяковіло затулила собою малу. І  розгублений почутою новиною, Михайло стояв поруч з ними. Часу для роздумів не залишалось. Рішення мали приймати одразу. Майор підсунув чистого листа  паперу, подав Михайлові олівця і наказав писати заяву з проханням прийняти його на роботу до колгоспу імені Кірова Заодно і жінку запиши. Заучений текст заяви йому  сам продиктував. А коли взяв  написаний Михайлом текст, сповістив йому таку новину, що він призначений в селі комірником.

Це було бажанням селян, які вважали Михайла чесною людиною. Як колгоспний заготівельник  від людей буде збирати молочні продукти і відвозити на маслозавод у Вижницю. Майор ззаду обійшов Матронку і револьвером по голівці погладив розгубленц цими подіями  Дарусю.  А наступного ранку всіх мешканців Черемошного знову зігнали до сільради. Сюди під’їхала повна машина солдатів зі зброєю. На цей раз людей сюди зігнали  подивитися на убиту  молоду пару. Хлопець був черемошнянський – Юрка Огронника син Іван. Мав він псевдо “Яструб”. Невловимим був. Другі совіти, як тепер люди називали  нову-стару владу, за його голову обіцяли великі гроші. Йшов уже 1950-тий… Ані систематичні облави, ані хитромудро обставлені  засідки на жодну Іванову криївку їх не виводили. За хатою Огронника і його батьком пильно стежили. І коли той з порожніми бесагами за плечима вертався і ніби  своїми кроками міряв відстань  і дорогу  від базару до села. Ішов чоловік завжди мовчки. Ні з ким не вітався. Ні з ким не ставав до розмови. Але видно знайшовся хтось, що за обіцяні гроші продав його сина. І тепер мертвий Іван  підпирав  сільради. Дівчина була сторонська. Ніхто її раніше не бачив, ніхто її тут не знав. Очевидно, була його зв’зковою, між собою шепталися люди. Все село зараз німувало. Майор Дідушенко різко підійшов до першого ж чоловіка і взяв його за підборіддя і запитав, чи не знає він цю, далі прозвучало незвичне слово на літеру б…., що  носила обіди цьому бандерівцю. Але той, переляканий таким поворотом подій, лише у відповідь, помотав головою. Після усіх марних спроб зараз тут щось з’ясувати, майор запевнив присутніх, що так буде з  уіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі. Молодих звідси забрали. Натомість підводою привезли убитого батька Юрка Огронника. Чоловік до пояса був голий,  з обрубаними по лікті руками, лице його нагадувало криваве місиво. І коли  б на його голові, між вистриженим волоссям, не виднілася родима гуля, люди б  старого  запросто не впізнали. Цей старий три місяці упирався  показати нам бункер сина.  Думав обхитрити нас, зараз  розповідав майор людям. Повів нас у Чортове урвище. Та намагався скочити у провалля разом з нашим офіцером, до якого наручниками сам був прикутий. Та не вийшло!  Ми йому допомогли туди полетіти самому. За шинель, разом з дідовими  руками,  ми врятували свого товариша. І цього недобитка витягли теж. Щоб ще раз показати вам, що так буде з кожним, хто найменшу чинитиме спробу обдурити нас. Перекажіть це всім. Хто має вуха, але ще не зрозумів,  хай зараз почує: на цій території, сьогодні, зліквідовано останню банду  бандерівців і її неуловимого главаря.

Далі буде

Марія Конкіна

Фото з інсценізації Людмили Скрипка “Солодка Даруся”