Поява лісових братів

Серед ночі до Михайла  постукали тричі. 

– Пускай, газдо, свої. Двоє незнайомців увійшли до хати. Ще кілька чоловік  стояло на подвір’ї. – Багато говорити не будемо. Прийшли взяти сира, бринзи, масла. А решту, що  дасте, вдячно візьмемо, – сказав нижчий з них? Михайло на це розважливо відповів: 

 –  Добро не моє, а людське і роздавати його не маю права. У хаті стало тихо-тихо. У запічку, на другий бік повернулася дитина.

– Нас вже не багато. Але люди нам помагають. Ми їм спокою не даємо, – продовжив той же чоловік, – ми з сотні Голуба.  Більше орудуємо на Галичині. А буковинці нам одягом та харчами допомагають. Тепер твоя черга, газдо.

Матрона заломила руки так, аж пальці хруснули. Не стримуючись, жінка заридала. Але виходу іншого не було. Забравши людське добро, гості Михайлу нагадали, що на суботу хай заріже свиню і вони повернуться за свіжатиною. Як прийшли  нечутно лісові брати, так непомітно і зникли. До ранку не стулили своїх  очей  ці газди. Що мали чекати  на себе, теж не знали. На ранок подвір’я  Михайла заповнили  військові, які один за одним стрибали з підоспілої сюди бортової машини. Почали обшук. Нишпорили по всіх кутах. Верх дном перевернули всю стайню. Поперекидували всі відра, які падаючи на землю видавали свій дзвін. В стодолі перекинули всі дошки, заготовлені і акуратно складені Михайлом для столярки. Час від часу вояки між собою коротко перегукувалися. Але нічого не знайшли. Двоє військових у портупеях почерез плече подалися до ближніх сусідів. Мали намір у тих  більше розпитати про нічну пригоду в хаті Ілащуків. Коли обшук закінчився, на подвір’ї посходилися присутні на цій операції військові. Всі чекали з Вижниці  появи самого майора  Дідушенка. Десь через годину той приїхав не сам, а з приземкуватим повним емгебистом. Коли ті ступили на опору і привіталися, у Матронки довколишній світ пішов обертом і вона знепритомніла. Поки вояки її відливали водою, заспокоювали на смерть перелякану дитину, Михайла допитував сам Дідушенко. Детально оповідав офіцеру про нічну подію в хаті, проте, що з хоромів  забрали лісові брати. Майор сів за стіл. Рукою погортав якісь папери. Постукуючи пальцями  по  столу Дідушенко продовжив допит. Другий, прибулий з ним емгебіст в розмову не втручався. Сидів і мовчав.  Допит далі тривав. Михайло стояв опустивши руки вздож тіла, мов по команді  “Струнко!”  Запитання до Михайла сипались, мов горіхи  з розв’язаного міха. Скільки їх було? Що взяли?  Яку кількість і чого. А чому ніхто з  сусідів не чули в хаті гвалту? Другий емгебіст мовчки  звізвся  з стільця і вийшов з кімнати. Повернувся з двору явно чимось задоволений.  Напарник майора уважно слухав  хід розмови Дідушенка з Михайлом, своїм поглядом пронизуючи допитуваного. –Ходімо, – сказав  Дідушенкові і всі троє чоловіків подалися надвір.

Посеред обори, на ковбчикові сиділа Матронка. Хустину жінка опустила по самі очі. Наче скривала від людей своє  вродливе лице. Дитина стояла коло неї, тримаючи ручку на голові матері. Михайло став поруч з ними. Офіцер у галіфе й собі присів на ковбчик. Посміхаючись, із кишені гімнастьорки дістав зеленого півника – льодяника на довгій  паличці. Такими улюблними   дитячими лакомствами і солодощами торгують хіба у храмові свята біля церкви. Офіцер повільно підніс півника до губів і з такою насолодою його лизнув, наче дражнив ним тут усіх  присутніх. Тоді лизнув його вдруге… Він з такою насолодою смакував того півника, що навіть здивований Дідушенко голосно проковнув слюну. Затія цього офіцера була продуманою: дівчинка злакомиться на півника, він  її поманить до себе і вона йому розкаже всю чисту правду, як на духу, як усе в хаті в той вечір відбувалося. Така собі ним задумана мишоловка спрацює, з  неї вона вже не виплутається.

На цей раз, з кишені галіфе, офіцер дістав червоного  півника. Тепер, виключно, він дивився на дитину. Вказівним пальцем лівої руки він до себе поманив малу. Матронка хотіла її затулити, але Даруся шмигнула і вже стояла перед офіцером. Дитина не зводила очей з півника, який лежав на його коліні. Дивлячись в очі дівчинки, він запитав,  як вона зветься. 

– Даруся, донька Михайла Ілащука, сина Петрового. Дівчинка переступала з ноги на ногу, дивилася на півника, що ховався в чоловіковім роті і сама ковтала слину. Він випитувв у неї, чия мама донька. – Мама Матронка  донька Івана Яків’юка, сина Тимофія з Малинешного. 

Мама сиділа мовчки. Сльози заливали її лице, вже вся хустиночка, яку не відривала від очей була мокрою. Офіцер повільно розмотував той клубок подій, що стався в їхній хаті того вечора. 

 – Ті вуйки взяли все з комори і казали татові, аби на суботу  ще зарізав свиню. Його вони не били, але били вікна. Мама дуже плакала. А вуйки казали, аби ще тато бринзу їм дав… От і винесли вони з хати усе. 

Емгебіст призадумався і додав: “Добре, до суботи є ще час”. Офіцер задоволено потер спітнілі  долоні. Витягнув з кишені ще й жовтого півника  і  віддав обох малій. – Вдома пограєшся з сусідчиним Славчиком і даш йому півника.

Майор  Дідушенко  наказав Михайлові: до суботи в заготконтору повернути подвійну  норму  молокопродуктів. Тоді лишиться дома. Коли ж  ні, в  Сибіру до того часу не потепліє… З цим наказом і відпустив їх. Додому поверталися мовчки. Першою тишу порушила Матронка.  

– Краще би була отруїла цю малу нечисть в своїй утробі або родила німою , – бідкалася  Матронка. 

За малу заступився Михайло: 

– Дитина не  винна. Ми її брехати не вчили. Та й хто знав, що  вона  все  чула. Та й у світі зараз таке діється… У нас люди уміють служити і вам, і нам, одразу двом панам.

–То де ж той БОГ, чи осліп? Я йому так ревно молилася все життя, а він від нас одвернувся. Він відібрав і ваш розум, Михайле. Як ви мене били, як худобину. Задурно били. А я мусіла мовчати. А той, що винен, прийшов сьогодні мене доконати. І БОГ його чогось не зупинив…

І Матронка, не криючись, розповіла Михайлові всю правду. Наче на сповіді, наче хотіла очиститись від усіх образ принижень, виливала  перед ним усю свою біль, смуту і відчай, що роками носила в собі. Щоб ні крихтине лишилось з того, що пережила. Щоб душа її і свідомість знову  оновилися до  щасливого життя, яке колись жило і процвітало в їхній родині.

Того червневого вечора обійшла вона  всю  дамбу, шукаючи свою зниклу корову. З кущів хтось її покликав. На той голос хтось там зашарудів. Перелякана на смерть Матронка побачила, як з гущавини винирнув чоловік, а слідом за ним і жінка. По всьому видно, вони недавно вийшли з води. Очевидь, були з того боку села Черемошного і не прості, а газдовиті люди. Мокрий одяг прилип до їхнього тіла і водичка з нього  повільно  капала на траву. Розповіли їй, що нині з їхнього села людей цілими сім’ями мають вивозити в невідомому напрямі. І вони наважилися втікати. Вирішили, через  ріку перебратися на другий  берег. А там, яка  воля  Божа. Стали вони її просити  прихистити їх на ніч, умоляти, щоб взяла їх до себе переночувати.   

 – Заберіть. Клопотів з ними не  матимете.

–  Забере, забере, – почули грубий  позаду  голос чоловічий. Прикордонний наряд  вийшов на них. Несподівана їх поява тут, наче гриби, що виросли з-під  землі, змусила їх підкоритись. Із зв’язаними за спиною руками, штурхаючи прикладом по спині, їх змусили  увійти у воду і вбрід   переходити її  на другий бік. А там було незвично тихо, наче вимерло все. І румунських гранічарів ніхто не бачив, тут, у совітів  якась полохлива тиша, лише чути, як шумить вода. Їх допровадили до комендатури,  спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи. Потім їх розділили. Тепер Матронку били поміж допитами. Кілька разів затискали її жіночі  пальці поміж двері. А далі знову били… Коли втрачала свідомість, відливали  водою… Змучену побоями жінку, на ніч, відвели у пивницю без сходів. Під її ногами метушилися щурі. Від страху сперлася на стіну, до ранку не заплющила очей. Той панічний страх, що по її побитих  ногах  бігає ця гидь, змусив її човгати ними взад-вперед. Такої довгої ночі  як ця, ще не мала в своєму житті. А вранці, за нею прийшов озброєний конвоїр і мовчки відвів у порожню і світлу кімнату. Залишив надовго  саму. Десь через годину  сюди зайшов офіцер. На принесений стілець  попросив її сісти. Знесилена  цією  безсонною ніччю Матронка  не опустилася, а радше впала на стілець, поклавши руки на коліна. Не зволікаючи часу, офіцер знову розпочав допит. Як давно зв’язана з  бандитами? Хто її умовив забрати втікачів? Які новини доносила сюди?  Які  має  умовні знаки і паролі, якими користувалася?  Матронка перевела подих і відповіла: 

– Я шукала корову і вони вже були там.  

 – Добре, ти їх не знаєш і нічого не давала. А чого в тебе пазуха мокра?  запитав офіцер. 

– У мене  вдома тримісячна дитина, яку плекаю. Відпустіть мене, – сталася просити. 

– Видно, ти дуже молочна. Зараз перевіримо. 

Він підійшов до Матронки з-під запаски грубо висмикнув її сорочку і задер вгору, аж до бороди, став на коліна і  швидше долонями, аніж руками став тиснути і відпускати твердіші ніж у дівчини, яка ще не знала чоловічої ласки і любощів груди. Цівка материнського  молока струминкою вдарила офіцерові в лице. Він не пручався, лише намагався дотягнутись до ротика Матронки з наміром чи вкусити, чи поцілувати її. Він так тиснув на її груди, що від дикого болю жінка знепритомніла і звалилася на підлогу.

Коли Матронка опам’яталася, офіцер поправляв штани-галіфе. Задоволено кривився, витираючи з лиця залишки материнського молока. 

– Я тебе відпускаю тільки тому, що в тебе мала дитина, великі груди і довге волосся… Але запам’ятай собі добре,  про те що було з тобою навіки забудь! Уночі прийде чоловік з вашого села. Через воду тебе переведе. І залишить в надійному місці. Там сидітимеш і чекатимеш, поки тебе хтось не знайде, зрозуміла!? От і розумниця. 

Переводив Матронку Дмитро Угрин. Серед ночі перейшли ріку поблизу прикордонного поста. Ніхто їх не зупиняв, не переслідував. А сьогодні її мучитель допитував її дитину. Добрався до її родини. Видно, не впізнав в Матронці своєї колишньої жертви, бо часу сплило не мало. Але вона його не забула і пам’ятає усе своє життя.

Михайло завернув до вуйка Василя. Той співчутливо дивився на нього  і добре усвідомлював його біду, але допомагати збирати по селу молочні продукти навідріз відмовився.

Доки чоловіки між собою говорили, із кошари до них вийшов високий чоловік. У нім Михайло одразу  упізнав одного з ноічних гостей. Був він у вуйковім киптарі, з крісом почерез плече і в зеленім капелюсі. Гість із сотні Голуба   звернувся до Михайла: 

– Ми тобі, газдо, вернемо все, що забрали. Узимку з голоду не вимерли, люди помагали, і тепер собі раду дамо.

– Ні, – зітхнув Михайло, – я  вже  краще до Сибіру піду… 

– У Сибір маєш коли, – присвиснув лісовик. – Бери коня за повід, у бесагах є сири з бринзою  і шуруй в село, поки не пізно.

Михайло слухняно взяв за повід коня, з наладованим в бесагах людськи добром: бринзою і сирами,  вирушив з вуйкового двору. Крикнувши коневі  “гайта” погнав його в село. 

Та на цім  історія  Ілащуків не закінчилася. Вдома його чекала страшна новина:  єдина в його житті кохана Матронка повісилася. У дровітні покінчила свої рахунки з життям. У  білій, мережаній до Великодня сорочці,  звисала на бантині, обвивши шию  своїм  довгим волоссям. Пальцями майже торкалася землі. Простоволоса,  розплетена Даруся обома ручками трималася  голих і босих материних ніг. Двоє  дорослих чоловіків не могли  від неї  її відірвати. Аж поки з району  не приїхав сам  Дідушенко з двома своїми напарниками і не обрізали  Матрончину косу. 

Від тоді Даруся втратила голос, а згодом, в селі Черемошному люди почали називати її солодкою. І укріпилася за нею ця називка “солодка Даруся”  аж до тепер…

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення  ГО  МАЛІЖ

Фото з інсценізації Людмили Скрипка “Солодка Даруся”