У скорботі схилила голову сива мати-Україна

До цієї виховної поминальної години, присвяченої пам’яті ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ, у Підвиноградівській ЗОШ І-ІІІ ступенів готувалися заздалегідь. Педагог-організатор Оксана Петрівна Квак та бібліотекар місцевої бібліотеки для дорослих Ганна Іванівна Горват підготували виставку з книгами відомих вітчизняних та зарубіжних авторів про жнива скорботи, які пережила Україна в 1932-1933 роках. З унікальних архівних фото репродукцій цього часу, разом з школярами, оформили фотоальбом. Склали цікавий сценарій і відшукали відеозаписи із спогадами живих свідків тої пори, які своїми спогадами повніше доповнили б школярам про ці жахливі, віддалені від нас, в часі, події 90-літньої давності.

І ось, до класу заходять учні 4 “Б” класу (вихованці Людмили Михайлівни Мигалеги). Хлопчики і дівчатка дружно всідаються за парти. Ведучі – учениці 8 “А” класу Євгенія Мар’ян та Сільвія Копинець розпочинають свою розповідь. Україна була житницею Європи. ХЛІБ був насущним плодом чорноземної родючої землі і працьовитих людських рук. Та розпочата в державі колективізація і примусове розкуркулення викликали людський спротив. І ця проблема усувалася насильними діями влади. З квітня 1932 по листопад 1933 років в Україні запровадили завищені не помірні плани хлібозаготівель. На протязі 17-ти місяців, тобто майже 500 днів, спочатку в селах, а згодом і в містах тривав голод. Першими його відчули мешканці Умані. А далі голод поширився і охопив Харківську, Полтавську, Сумську, Черкаську, Київську та Житомирську області. Проник він і в окремі райони Кубані, Північного Кавказу та Поволжжя, де проживали переважно українці. На екрані – села, присілки і хутори, де насильно відбирають у людей зерно. Співачка Оксана Білозір проникливо і щемно співає пісню “Свічадо”.

Тепер у канву сценарію гарно вписується літературно-поетична композиція “Засяйте над планетою невинні душі і повідайте світові правду про голод на Україні”. Для присутніх її озвучують четвертокласники Назар Деяк та Максим Лівак, Вероніка Білак, Михайло Марян, Владик Любка, Світлана Герасимець та Вадим Дубляк.

По черзі діти запалюють свічечки. І звертаються до Всевишнього із щирою молитвою за всіх своїх ровесників, життя яких обірвав голод. І знову кадри на екрані озвучують спогади, записані від живих очевидців тих подій. Діти і дорослі пухли від голоду, помирали на дорогах. Їх підводами звозили в кінець села, до виритої величезної ями і загрібали трактором, присипаючи землею. Їм дзвони не дзвонили, почесті людські по-християнськи не віддавали, тризни не відправляли, поминальних коржів не розділяли. Таких жахів світ не бачив від часу свого сотворіння. Народ, ошуканий до сліз: смерть чекала того, хто з власної землі підняв і стиснув у руці 5 колосків. Ця тяжка провина й досі лежить у траві, по якій проходили в спогадах очевидці. Бо ця біль не загусла і вуста їх й досі шепотіли: “Боже, змилуйся над нами!”

Сумно текли тоді води Ворскли і Сули, світ стогнав понад Пслою, Славутичем і Хорол-річкою. Але смерті жнива тривали…

І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями Єдині її спадкоємці, яким слід пам’ятати ці суворі уроки історії! Щоб ніколи не повторились жахіття, які забрали 10,5 млн. людських життів. За даними перепису населення 1937 року причиною смерті українців були фізичне виснаження організму, тиф, кишково-шлункові отруєння, канібалізм, репресії, самогубства на грунті психічного розладу… А про нав’язаний злочин проти людяності і людства – жодного натяку…

І як заключний акорд цього виховного поминального заходу прозвучали рядки поетичного сьогодення: “Вклонюся кожному ГЕРОЮ, який сьогодні на війні. В руках тримає міцно зброю, за сонце у моїм вікні. Молюсь за кожного солдата, прошу опіки їм усім. Хай береже їх Божа Мати, живими повернутись в рідний дім!”

Ця зустріч сколихнула уяву школярів і залишиться в їхній пам’яті надовго, бо те, як вони жадібно ловили кожне слово виступаючих і слухали уважно, багато про що говорило.