Марія Башкирцева – історія шедеврів, однієї скульптури та щоденника

Марія Костянтинівна Башкирцева народилася 24 листопада 1858 року, згідно знайдених записів у Національній бібліотеці Франції в маєтку Гавронці Полтавської губернії. Батько був землевласником і очолював місцеве дворянство. Мати харків’янка з аристократичного роду Бабаніна. Дитинство Марії пройшло в селі Черняківка. Через два роки батьки розлучилися і мати з донькою переїхала жити в маєток свого батька.

З травня 1870 року десятирічна Марія (рідні називали її Муся) з родиною переїжджає до Європи. Вони подорожують Австрією, Швейцарією, Францією, а через два роки поселяються в Ніцці. Для дівчинки наймають гувернанток і вчителів, вона сама вибирає предмети і коло її інтересів надзвичайно розширюється. Найбільше Марію цікавили мови, історія, література, філософія поряд обов’язкових занять з танців, образотворчого мистецтва, вокалу та музики. Щодня вона приділяла заняттям по дев’ять годин. Була обдарована хорошим музикальним слухом, а також сильним і чистим, з широким діапазоном меццо-сопрано. Чудово засвоїла гру на роялі, арфі, гітарі, мандоліні. Маючи такий талант, вона прагнула стати кимось значимим, досягнути слави і успіху оперної співачки. Захоплюючись рідкісним талантом Марії, члени сім’ї та знайомі пророчили їй успіх, а вона писала так про свої надії у своєму щоденнику:

«Я створена для тріумфу і сильних відчуттів, тому краще, що я можу зробити, це стати співачкою…»

Живопис

В шістнадцять років у Марії виявили туберкульоз. Ускладнення перейшло на горло і привело до втрати співочого голосу і появи глухоти.

Цілий 1876 рік вона провела на курортах Італії. Не втрачаючи оптимізму та бажання вчитися, вона вирішує удосконалити свій художній талант. У 1877 році її сім’я переїхала в Париж, де Марія почала навчатися живопису спочатку в студії Роберта-Флери, а потім поступила в приватну академію Жуліана, яка складала достойну конкуренцію паризькій Школі витончених мистецтв. Цей заклад був єдиною академією мистецтв куди приймали жінок. Там знаходилося чимало студенток з Америки, Бразилії, Канади і більшості європейських країн. Серед них навчалися дві відомі в майбутньому художниці: Анна Білінська-Богданович з Польші та Луіза Бреслау з Швейцарії. Башкирцева написала про них у своєму щоденнику, як про єдиних суперниць. В цьому щоденнику за період навчання залишилося багато спогадів про академію, викладачів та студентів. Марія, ніби підозрює, що їй відпущено не так багато часу для самоствердження, тому спішить якомога швидше засвоїти всю художню науку. Вона багато годин проводить в майстернях, вражаючи викладачів своєю витривалістю і працездатністю. Вимогливість до себе лише загартовувала її характер.

«Живопис приводить мене до відчаю! Тому, що я маю дані для того, щоб створювати чудеса, а між тим, я, у відношенні знань, нижче першої зустрічної вуличної дівчинки, у якої помітили здібності і яку посилають в школу. Це жахливо – прагнути малювати так як майстер, пройшовши шість неділь навчання».

За два роки їй вдалося пройти семирічний курс академічного навчання, але вона продовжувала ходити на заняття. На одній із сюжетних картин 1881 року вона зобразила атмосферу майстерні – учениць, які малюють з натури і себе передньому плані полотна.

«В майстерні все зникає; тут не маєш не імені, ні прізвища; тут перестаєш бути дочкою своєї матері, тут всякий сам по собі, кожна особистість має перед собою мистецтво і нічого більше.

Я не бачу попереду нічого… нічого, крім живопису. Якби я стала великою художницею, це б замінило для мене все, тоді б я мала право (перед собою) мати відчуття і переконливість, я не відчувала би презирства до себе, записуючи сюди всі свої хвилювання»

Починаючи з1880 року і до самої смерті Марія Башкирцева брала участь у регулярних експозиціях престижної художньої виставки Паризького салону. Виключенням був тільки 1883 рік. Полотно «Салон Жуліана» виставлене художницею в 1882 році отримало друге місце, картина «Зустріч» і пастельний портрет кузини в 1884 році було почесно згадано журі.

Окрім паркових пейзажів і міських сюжетів головною темою художниці були жіночі і дитячі портрети. Свою натуру з витонченими рисами вона зобразила на автопортретах, де акцентувала свою увагу не на допитливому погляді, а на миттєвій усмішці.

«Мої фотографічні портрети ніколи не передадуть мене, в них не вистачає фарб, а моя свіжість, моя неймовірна білизна складає головну мою красу»

Картини Марії Башкирцевої написані в стилі натуралізму, дещо нагадують  манеру Жюля Бастьєн-Лепажа, улюбленого вчителя і друга художниці, яким вона захоплювалася. Та коли Лепаж надихався природою, сільськими пейзажами, Башкирцева зверталася до міських сцен так написавши:

«Я нічого не кажу про поля́, тому що Бастіен-Лепаж царить над ними, як суверен, але вулиці ще не мають влади його пензлів»

На жаль, обоє художників були надто рано вбиті смертельними недугами, і вчитель всього на місяць пережив свою ученицю. Померла Марія Башкирцева 12 листопада 1884 року за декілька днів до свого дня народження. Їй виповнилося б 26 років.

Не дивлячись на те, що весь творчий шлях художниці включно навчальний період в академії складає сім років, вона була надто продуктивна. Відомо існування лише 150 полотен і пастелей художниці, близько 200 малюнків і одна скульптура. Творів було набагато більше, але вони не занесені в каталог, а деякі не мали назв. Більшість її картин втрачено, тому оригінальні роботи Башкирцевої тепер рідкість і на сьогоднішній день їх залишилося не більше 60.

В 1885 році спільнота жінок-художниць Франції організувала посмертну виставку робіт Башкирцевої, де було виставлено десять полотен, акварелі, рисунки, етюди, скульптура. Всі вони знаходяться в музеях Франції.

На початку ХХ століття мати Марії Башкирцевої передала в дар російському музею Олександра ІІІ зібрання її творів – 141 роботу. Тринадцять рисунків, вісім живописних полотен художниці музей залишив у своїй колекції. На початку 1930 року декілька робіт передали до Красноярського музею і два полотна Дніпропетровську. У 1932 році російський музей передав Україні 127 робіт Башкирцевої, із яких наразі в країні залишилося лише три, в музеї Харкова, Дніпропетровська та Сум. Із Харківської галереї в період евакуації втрачено 66 полотен, доля інших робіт невідома. Чимало її робіт зберігалося в Гавронцях, але вони були знищені під час бомбардування. Найвідоміші роботи представлені в паризькому музеї Орсе і в студії-мавзолеї Башкирцевої. Дещо знаходиться у приватних колекціонерів по всьому світі.

Студія-мавзолей

На кладовищі Пассі в Парижі над могилою Марії Башкирцевої збудований склеп, типово православна каплиця. Її архітектор Еміль Бастьєн-Лепаж, який був близьким другом Башкирцевої та молодшим братом її вчителя. В середині каплиці відтворена майстерня художниці. Тут зберігаються її мольберт, засоби для творчості, деякі особисті речі та меблі, а також останнє полотно «Святі жінки». На зовнішній стороні вибиті поетичні рядки  Андре Терьє, редактора щоденників Башкирцевої:

«О, Марія, о  біла ліліє, сіяюча краса/ви не згаснете серед ночі/ ваш дух живий, світла вам пам’ять/ і безсмертні духи квітів завжди будуть з вами поряд».

Цю надмогильну каплицю Башкирцевої з інтер’єром майстерні влада Франції об’явила історичною пам’яткою. Багато років це місце відвідували шанувальники її творчості та туристи. Його довгий час підтримувала організація «Друзі Марії Башкирцевої». Зараз каплиця закрита, але вона все одно залишається найбільш відвідуваною могилою знаменитостей цього історичного  кладовища.

Маєток Башкирцевої було продано в 1900 році графу Шереметьєву. У 1917-1919 роках його зруйнували, а за роки другої світової війни від нього нічого не залишилося.

Твори Марії Башкирцевої зберігаються в музеях Франції, Голландії, США, Росії та України. Декілька її полотен знаходяться в Луврі та в Люксембурзькому музеї. Найвідоміші її роботи «За читанням», «Парасоля», «Жан і Жак», «Зустріч», «У студії», «Три посмішки. Дівчинка», «Осінь», «Весна», автопортрети.

У Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури «Безсмертя», де викарбувані імена видатних французьких діячів, є ім’я Марії Башкирцевої.

У Ніцці в Музеї образотворчих мистецтв є зал названий в її честь.

У селі Черняківка створено музей Башкирцевої та названо галявину Маріїною долиною, де щороку на день молоді проводять масові гуляння з виставками художніх творів.

В Сумах існує провулок Марії Башкирцевої, у Франції – премія імені Марії Башкірцевої, яку можуть отримати молоді художники з різних країн. Одним з лауреатів цієї премії став Марко Гейко.

Скульптура

Існує єдина скульптура авторства Марії Башкирцевої – «Печаль Навсикаї». Над нею художниця працювала два роки і закінчила перед смертю. Скульптура зображає героїню гомерівської «Одіссеї». Навсикая – царівна феаків, дочка царя Алкіноя і цариці Арети. Згідно поеми у сні Навсикаї явилася богиня Афіна, яка докоряла, що вона не турбується про весільний одяг. Афіна наказала їй негайно піти на берег до праль. На березі разом з своїми подругами, закінчивши прання, вона грала в м’яч (згідно керкирської дослідниці епохи еллінізма Агаліде, Навсикая винайшла гру в м’яч, аналог сучасного гандболу з елементами регбі). До них вийшов Одіссей, корабель якого повертався з острова Каліпсо і потрапив в корабельну трощу. Юна царівна підкорила Одісея своєю красою, розсудливістю. Він порівнював її з пальмою. Навсикая дала йому одяг, їжу і повела до міста в царський палац. Та Одіссей хоче повернутися до своєї Ітаки і феаки йому допомагають. На прощання Навсикая скаже Одіссею: «Пам’ятай мене: ти спасінням зустрічі зі мною зобов’язаний». За деякими версіями в подальшому Навсикая стала дружиною сина Одіссея Телемаха і народила сина Персепола.

Марія працювала над ескізами ще до п’яти інших скульптур. Реалізм  у скульптурі з’явиться трохи пізніше, тому Башкирцева Навсикая була в новинку того часу. Скульптура більше нагадує пізні роботи Родена. Якби доля дала Марії більш довге життя, то, можливо, художниця більш зарекомендувала себе у скульптурі, ніж як живописець.

Вона писала:

«Я народжена скульптором; я люблю форму до обожнення. Ніколи фарби не можуть мати таку могутність, як форма, хоч і від фарб я в захваті. Але форма! Прекрасний рух, прекрасна поза. Ви повертаєте – силует міняється, зберігаючи своє значення!.. О, щастя, блаженство! Моя скульптура зображає справжню жінку, яка плаче, схиливши голову на руки. Ви знаєте цей рух плечей, коли плачуть»

Скульптура «Плач Навсикаї» знаходитьвся в музеї Орсе в Парижі.

Історія щоденника

Біографія Марії Башкирцевої невід’ємна від її щоденника. Записи, які вела Марія не були секретом ні для родичів, ні для друзів. Ще за життя вона шукала видавця для своїх 105 зошитів і ймовірно дала вказівку і погодження на друк своїй матері. Про це неодноразово писала у щоденнику.

«Навіщо обманювати і прикидатися? Звичайно, я хочу, так і сподіваюсь тим чи іншим способом залишитись на цій землі. Якщо не помру в молодості, надіюсь залишитися, як велика художниця; а якщо помру молодою, хочу залишити свій щоденник і нехай його надрукують: не може бути, щоб це було нецікавим». «А після моєї смерті перериють ящики, знайдуть щоденник, сім’я прочитає і потім знищить його, і так від мене нічого більше не залишиться. Нічого, нічого, нічого! Ось що завжди жахало мене! Жити, маючи таке честолюбство, страждати, плакати, боротися і, в кінці кінців, – …забуття, ніби ніколи не існувала…».

«Стільки стремлінь, стільки бажань, стільки проектів, стільки…щоб померти в 24 роки на порозі всього!».

«…хочу жити швидше, швидше, швидше…» (Я ніколи не бачив такої гарячкового життя», – сказав Д., дивлячись на мене). Це правда, я боюся тільки, що це бажання жити на всіх парах є ознакою недовговічності. Хто знає?».

«Нехай мені дадуть хоч би десять років, але за ці десять років – славу, любов і я помру в тридцять задоволена. Якби було з ким, я би заключила договір: померти в тридцять, але поживши.»

«Мені здається я повинна померти, я не можу жити: я ненормально створена, в мені бездна зайвого і дуже багато не вистачає; такий характер не може бути довговічним».

Зміст щоденника Марії Башкирцевої – це сучасний тонко-психологічний портрет молодого таланту. Її літературна проза, яка інколи переходить в діалог надзвичайно цікава для читача. Марія безперечно мала літературний дар поряд з мистецьким. Головна тема її записів – це вона сама, її стремління слави і визнання, надії, страхи у зв’язку з смертельною хворобою та короткочасним життям. Щоденник має не лише пророчу історію її сім’ї, а й новаторську розповідь про буржуазне суспільство ХІХ століття. Окрім заміток про події, що відбуваються, рукопис Башкирцевої включає в основному спостереження і висловлювання про людські якості, почуття, поступки, її особисті емоції і переживання, відношення до різних явищ. Записи ведені нею з тринадцяти років – це безжальний психоаналіз власної особистості, так і інших людей її кола.

«Я знаю людину, яка мене любить, розуміє, жаліє, витрачає життя на те, щоби зробити мене щасливою, яка готова заради мене на все і яка ніколи не зрадить мені, хоча і зраджувала раніше. І ця людина – я сама».

Уже після смерті Марії архітектор і художник Бастьєн-Лепаж, молодший брат вчителя Башкирцевої представив її матері письменника, який взявся за редагування щоденника. Підготовлений до друку текст був далеко не повним. Деякі сімейні історії занадто відверті були видалені. Мати Марії засуджувала намагання дочки публічно розкривати справжні сімейні стосунки. Перше видання щоденника під назвою «Mon journal» датоване 1887 роком. Англійський переклад з’явився через два роки під назвою « Щоденник молодої художниці 1860-1884». Поступово видання на декількох мовах розійшлися багато чисельними тиражами по всій Європі.

У 1980-их роках у французькій Національній бібліотеці виявили оригінальні тексти щоденника Марії Башкирцевої. Вони частинами друкувалися різними французькими видавництвами. А в 2005 році вийшов 16-томний варіант щоденника, заснований на повному об’ємі рукопису Башкирцевої. Англійською мовою перша частина мала назву «I Am the Most Interesting Book of All» («Я сама цікава книга з усіх»), друга частина  — «Lust for Glory».

Листи Мопассана і Марії

«Я проснулася одного прекрасного ранку з бажанням спонукати справжнього знавця оцінити достойно все те красиве і розумне, що я можу сказати. Я шукала і зупинила свій вибір на ньому».

Вона вибрала саме його, видатного літературного майстра – Гі де Мопассана. Великий письменник був виключно спостережливим та розуміючим найтонші якості людської душі. Він був знавцем французького суспільства з багатьма його таємницями, про що в легкій захоплюючій формі писав на сторінках своїх новел і романів. Ним зачитувалася вся Європа. Він умів захопити увагу читача живим, образним, злегка насмішкуватим стилем сюжету. Напевно через це Башкирцева намагалася звернути його увагу на себе. Це відбувалося в останній рік її життя. Марія відправила письменнику послідовно шість листів від видуманих особистостей. Стиль кожного листа відрізнявся від інших та достовірно передавав характер персонажу. Мопассан був заінтригований та підтримав діалог, зовсім не підозрюючи про задум Башкирцевої. Ім’я справжнього адресата він дізнався пізно, уже після смерті Марії. Письменник відвідав її могилу і в пам’ять про неї і про блискучий літературний розіграш залишив записи:

«Це була єдина троянда в моєму житті, чий шлях я би осипав трояндами, знаючи, що він буде таким яскравим і коротким!»

У деяких публікаціях зустрічається розмите трактування листування Мусі з французьким романістом. Нібито, отримавши послання, письменник був здивований і заінтригований її літературним даром. Насправді невгамовна жага слави і бажання потрапити у вище суспільство бентежили дівчину. Мопассан був тим ще ловеласом, він призначав побачення жінкам навіть через газети. Прочитавши про один з таких випадків, Марія пише листа йому:

«Уже рік, як я збираюся написати вам … Але ось, дня два тому, я прочитала в газеті, що хтось вшанував вас милим посланням, і ви просите цю чарівну особу повідомити вам адресу, щоб відповісти їй. У мене відразу народилися ревнощі, мене знову засліпив ваш літературний хист, – і ось я перед вами».

Листи мали відвертий характер, Мопассан вдавався розпитувати у що одягнена вона, як виглядає, маючи намір запросити на побачення.

Чи була цікавість письменника до Марії викликана літературним хистом чи лише як чергова інтрига? Скоріше і те і інше.

Одразу після виходу в друк щоденник Башкирцевої отримав неймовірний успіх. В рік його публікації Франсуа Коппе, відомий французький письменник, залишив в пресі захоплюючий начерк про художницю, де були такі рядки:

«Я бачив її тільки один раз, бачив тільки протягом часу – і ніколи не забуду. Двадцяти трьохлітня, вона здавалась незрівнянно молодшою. Маленького зросту, пропорційно складена з прекрасними рисами округлого лиця, з білявим волоссям, ніби спопеляючими думкою очима, палаючим бажанням все бачити і все знати, з тремтливими, як у дикого скакуна, ніздрями – Башкирцева з першого погляду створювала таке рідкісне відчуття: сполучення твердої волі з м’якістю і енергією чарівної зовнішності. Все в цій милій дитині виявляло видатний розум. Під жіночою чарівністю відчувалась залізна міць, чисто чоловіча»

Одним з перших шанувальників літературного досвіду Марії Башкирцевої став Бернард Шоу, який використав її історію життя у двох своїх п’єсах. Прем’єр-міністр Великобританії Уільям Гладстон, який до того ж був письменником, назвав щоденник «Книгою без паралелі». Відвертий стиль опублікованих записів рахується джерелом натхнення для автобіографічних викладень американської письменниці Мері Маклейн, а також більш пізнього покоління зарубіжних письменників-модерністів: П’єра Луіса, Анаіс Нін, Кетрін Менсфілд та інших.

Цитати із щоденника

Численні вирізки із записів щоденника стали популярними, особливо ті, що проникнуті тонким філософським висновком, майже дедуктивною, психологічною спостережливістю.

«Принижують себе на словах тільки тоді, коли в дійсності, достатньо впевнені у своїй висоті»

«Справжні егоїсти повинні робити тільки добро: роблячи зло, стаєш сам дуже нещасним»

«Не будемо нічого очікувати від людей, від них ми отримуємо тільки обмануті надії і печалі»

«Уколи шпильками зводять вас з розуму, але сильний удар дубини  ви можете перенести»

«Це правда. Блаженні ті, у кого є честолюбство, це благородна пристрасть; із самолюбства і честолюбства стараєшся бути добрим перед іншими, хоч на хвилину, і це все-таки краще чим не бути добрим ніколи»

«Я плакала один раз в обіймах мами, і це розділене страждання залишило в мені на декілька місяців відчуття такого жорстокого приниження, що я ніколи ні при кому не буду більше плакати від горя. Можна плакати перед ким хочеш від розчарування або з приводу смерті Гамбетти, але вилити перед кимось всю свою слабкість, свою убогість, свою ницість, своє приниження – ніколи. Якщо це і полегшить на хвилину, але потім розкаюєшся як в непотрібному зізнанні»

«Життя коротке, потрібно сміятися скільки можеш. Сліз не минути, вони самі проходять. Є прикрощі, які неминучі: це смерть і розлука, хоча остання не залишена від приємності, поки є надія на побачення. Але псувати собі життя дрібницями – ніколи!»

«Ніколи не потрібно дозволяти заглядати в свою душу, навіть тим, хто нас любить. Потрібно триматися середини, і виходячи, залишати по собі жалкування та ілюзію. Таким чином будеш здаватися кращим, залишиться приємне враження. Люди завжди жаліють про те, що минуло, і вас знову захочуть бачити; але не задовольняйте це бажання миттєво, примусьте страждати та не дуже. Те, що нам коштує безмірного страждання, втрачає свою ціну, коли ж нарешті отримується після стількох труднощів: здається, що можна було надіятись на краще. Або примусьте аж дуже страждати, більше ніж надто… тоді ви цариця».

«Великим може бути лише той, хто відкриває свій новий шлях, можливість передавати свої особливі враження, виразити свою індивідуальність. Моє мистецтво ще не народилося».

«Істинні художники не можуть бути щасливими; по-перше, вони добре знають, що натовп не розуміє їх, вони знають, що працюють для якоїсь сотні людей, а всі решта керуються у своїх судженнях своїм поганим смаком або якимось Фігаро. Невіглавство у питаннях мистецтва воістину жахаюче у всіх шарах суспільства».

«… хоробрість не в тому, щоби робити те, що інші бояться і що вам не страшно; справжня, єдина хоробрість – це змусити себе зробити те, що страшно».

«Любов зменшується, коли не може більше зростати».

«Коли люди досить щасливі, вони починають непомітно любити менше і закінчують тим, що віддаляються одне від одного».

«Життя без любові – те саме, що пляшка без вина. Але потрібно, щоб і вино було хорошим».

«Як розбивають серця? Не люблячи чи переставши любити»

«Любов дає можливість уявити собі світ таким, яким він повинен бути».

«Якщо серце наповнене однією жінкою, в ньому не може бути місця іншій; але як лиш воно починає порожніти, друга входить в нього – з тої самої хвилини, як лиш кінчик мізинця поклала туди».

У 1881 році Башкирцева написала декілька статей для феміністичної газети La Citoyenne під псевдонімом Поллін Оррел після чого одне із її висловлювань залишилося цитатною фразою у французів:

«Давайте любити собак, будемо любити тільки собак!»

Міфи і правда

Марія Башкирцева досягла своєї цілі – вона стала знаменитою. І не лише тому, що мала унікальний талант, а й своєю життєвою історією, яку досліджували понад століття і у якій багато загадковості та міфів.

Так ось…

Багато років вважалося, що художниця померла у 24-х річному віці, а рік її народження – 1860. Встановлено, що насправді художниця народилася на два роки раніше – у 1858 році. Після смерті Марії її мати цілеспрямовано зменшила вік дівчини. Ймовірно для цього існували причини, а можливо це потрібно було при виїзді до Європи. У деяких музейних архівах зберігаються документи 1860 року народження Марії. Народилася Муся (дитяче прізвисько Марії) за старим стилем 12 листопада, а святкувала день народження на два місяці пізніше – 12 січня. З дитинства її запевняли, що вона народилася недоношеною, через сім місяців після весілля батьків. Проте, все виявилося не так. Ймовірно її мати мала дошлюбний зв’язок. Можливо це послужило причиною розлучення, яке сталося через два роки внаслідок сімейного скандалу батьків.

Дід Мусі – генерал Башкирцев, після відставки, придбав задешево маєток під Полтавою у зубожілого сімейства, що збанкрутувало. В щоденнику Марії щодо обставин цієї угоди записано:

«Кажуть навіть, що в цій угоді він виявив неабияку жадібність і дуже мало шляхетності. Що ж, люди є люди».

Невідомо як склалася б доля Мусі, якби не любовні інтрижки її матері – Марії Степанівни. До неї залицявся заможний неодружений Фадей Романов.

Завести любовний зв’язок матері з ним допомагав її брат Жорж про що пише Марія  в щоденнику:

 «І ось його стали приманювати – спершу напустили на нього маму, дуже кокетливу. Він в неї закохався. Поїхали всі разом до Харкова, потім до Ялти. Жорж його все підбурював, так що життя вели незбагненне. Я і сама, як могла, застосовувала власні чари дев’ятирічної дівчинки».

Але відомий холостяк раптом одружується з негарною сестрою Марії Степанівни – Надін, і за рік раптово помирає. Рідна тітка Мусі в одну мить стає казково заможною. Саме з цього часу родина починає світське життя чужим коштом…

У майбутньої художниці було дві гувернантки і обидві в різний час померли від сухот. Перша, з відкритою формою туберкульозу, померла ще в 1868 році. Таким чином у дівчинки практично не було шансів не заразитися.  Помпезний виїзд родичів в Європу відбувся тільки в 1870 році, за рахунок Фадея Романова. Сімейство Башкирцевої вело доволі розгульне життя, яке і спостерігала маленька Муся. Молодший брат Мусі на ім’я Поль кинув навчання і з 14 років вів вільне життя. У Ніцці Башкирцевих відмовлялася приймати навіть рідна сестра батька Мусі. Їх не запрошували на світські бали. Муся танцювала виключно на відкритих благодійних вечорах, попередньо придбавши вхідний квиток. Головна ж розвага сімейки – подорожі потягом у Монте-Карло, куди її мати щоразу відправлялася в компанії нового залицяльника. У ці поїздки Марія Степанівна брала з собою і неповнолітню дочку.

З приводу того, що батько Марії кинув дружину з дітьми

О. Александров пише: «Костянтина Башкирцева дуже бентежив розрив з дружиною. Одного разу він зважився на відчайдушний вчинок і викрав з маєтку тестя власну семирічну доньку та її брата Поля (він же Павло). Тесть з тещою майже силою відбили дітей».

На сторінках щоденника Марія згадувала:

«Батько викрав нас і сховав у селі, щоб змусити маму повернутися. Бабуся бушувала, звикнувши все життя кричати на слуг. Батько жодного разу не перетнув меж ввічливості. Пізніше я зрозуміла, що так виявлялася в ньому огида до грубості і скандалів».

У 1875 році до Марії залицявся представник «золотої молоді» Ніцци Еміль д’Одіффре. Його дядько розбагатів завдяки торгівлі тканинами. Мусю соромило, що у обранця немає «бездоганної репутації англійського аристократа». І все ж пристрасно мріяла вийти за нього заміж.

Річ у тім, що вище суспільство Ніцци не приймало представників скандальної родини Башкирцевої у власне коло. Муся з цього приводу була сильно збентежена. Родичі Фадея Романова звинуватили сестер у підробці заповіту. Судовий процес тривав майже 10 років. До того ж низка гучних скандалів остаточно підірвала сімейну репутацію. Двоє рідних братів матері художниці (дядьки Мусі) судилися між собою, не поділивши одну дружину на двох, яка була старша за них удвічі.

Тим часом Еміль не захотів, а може і не зміг ввести Марію у вищий світ Ніцци. Сімнадцятирічна Муся розчарована та сприймає це як образу. Так пізніше вирішує написати роман, що «викриватиме родину д’Одіффре». Вона чомусь впевнена, що книга вийде не гірше, ніж у Олександра Дюма.

Після смерті художниці її родичі старанно ідеалізували образ передчасно померлої Марії Башкирцевої. Вони отримали величезні гонорари від виданих частинами Маріїного щоденника, але картини не розпродали.

Тим часом, тільки через 100 років стало відомо, що щоденник сфальсифікований, а найпотаємніше з нього безжально вирвано. Оригінальні рукописи знайшла у 80-і роки ХХ століття професор університету міста Ренн Колетт Коньє. Щоденники вважалися остаточно втраченими, хоча всі ці роки зберігались в архіві Національної бібліотеки Франції. Вивчивши щоденники, що складаються з 84 блокнотів і 22 зошитів, К. Коньє зробила висновок, що у рукопис, крім стилістичних, внесені ще й значні змістовні правки. У 1984 році дослідниця опублікувала книгу «Марія Башкирцева. Портрет без ретуші».

Український літературознавець Михайло Слабошпицький видав роман «Марія Башкирцева», перекладений російською та французькою мовами.

Повість «Променад з мадемуазель Марі» після подорожі до Ніцци, де Башкирцева відвідувала уроки живопису і почала вести свій щоденник, написав письменник Олександр Балабко. Він також автор п’єси на дві дії «Сон Марії Башкирцевої».

Величезну дослідницьку роботу здійснив сучасний публіцист

О. Александров. У книзі «Справжнє життя мадемуазель Башкирцевої» розповідається про всі її сімейні перипетії. Життя художниці та її родичів виявилося настільки оповите таємницями, що навіть 100 років потому Марія Башкирцева не перестає дивувати. Вона стала відомою та знаменитою, як і мріяла…

Підготувала Валентина Костьо