Всередині неї вирує життя: Діана Добош-Брода

“Це яскравий світ емоцій як у реальному світі, так і в уявному. Митскиня зважено і продумано підходить до створення своїх робіт, тому і сюжетно, і композиційно вони гармонійні, позитивні, іноді ейфоричні, а загалом дуже жіночні.”

Так подає анотацію адміністраторка виставкової зали “Імпасто”, Валентина Костьо про художні роботи місцевої художниці, яка презентувала свою творчість наприкінці грудня 2023-го. Пані Валентина зауважує, що дана персональна виставка склалася з чотирьох десятків графічних та живописних полотен. Більшість робіт створені авторкою за останні два роки.

Графік-дизайнер за освітою, художниця, ілюстраторка, педагог, учасниця групи “ART LIFE” та проєкту “Шлях переможця.UA”, приймала участь у багатьох групових виставках та пленерах… Мова йде про Діану-Добош Брода.

При надії

Попри всеосяжну мряку, як у душі так і зовні, тамуючи біль, страх і безпорадність змінити ситуацію цієї миті – зупинити війну, мусить її найперше зупиняти у власній свідомості. Ти переоцінюєш цінності, ламаєш стереотипи, переступаєш через себе, інколи згинаєшся, але піднімаєшся знову… так, чи інакше йдеш. Йдеш, бо життя – це рух. І якщо на нульовій позиції війни вбиває ворог фізичний, то тут у тилу, у глибинці своєї людської природи, кожен з нас вбиває себе сам. Сьогодні для українського суспільства це норма, настав такий час. Він настав аби ми повною мірою усвідомили ціну життя – переконую себе, споглядаючи роботи молодої художниці. Бо полотна пістріють надією, виникає асоціація жінки при надії – вона носить дитя щирої любові до світу аби одного дня розділити її з оточуючими людьми. Багатоколірність затишку як емоційний експеримент, що дає естетичну поживу на власне творення, на роздуми, на відчуття доторку до чогось глибинного. І варто зануритись у ту глибину, як впізнаєш себе і банальне бажання жити – піклуватись про близьких, бачити їхні усмішки, чути їхні голоси… Мабуть, так виглядає надія. Вона кольорова з товстими шарами фарб розтікається в перспективі чорної буденності, наче дивишся на жінку при надії й усвідомлюєш – всередині неї вирує життя.

Не про війну

Іду розмовляти з художницею… не про війну. Добре, що інтернет-доба дає можливість зробити це сторінками соцмережі. Пані Діана погоджується на інтерв’ю й легким порухом творчих зусиль дає відповіді на питання. 🙂

“…у кожному бачу якусь іскорку для свого натхнення. Варто тільки захотіти й придивитися, бо всі ми діти Творця.”

Як і коли розпочався Ваш творчий шлях?

Мій творчий шлях розпочався ще зі школи. Я з дитинства любила малювати, малювала все що можна й не можна, створювала в зошитах казочки з ілюстраціями (це тепер я можу так назвати), а тоді це був малюночок до казки чи віршика. Взагалі, я росла творчою дитиною, яка приймала участь у всіх подіях школи, танці, співи, малювання і т. д. Та більш серйозний підхід до малювання відбувся в мене в той момент, коли в 5 класі, нас почав вчити малювання, сільський вчитель Іван Іванович Гудачок. Саме тоді я почала усвідомлювати, що малювання це щось серйозне, відповідальне, глибоке й цікаве. Це відчуття не відпускає мене і донині.

Ким би ви були якби не стали художницею?

Це дуже страшно для мене… Ким би я була, якби не стала художником? Батьки бачили мене медиком, але слава Богу, вони не зламали мене і я не пішла в цьому напрямку. Бо стати медиком, це на мою думку покликання, а в мене воно було інше. Та я можу сміло сказати, що можливо це були б співи. Був період у моєму житті, коли я думала, що обрати, малювання чи співи. Так як ще зі школи, я співала в шкільному хорі і виступала в сольних номерах. Це також чудове відчуття, але більш тривожне для мене. А все таки малювання, воно більше любить тишу і спокій, в ньому я почуваю себе комфортніше. Та все ж таки, коли я чую пісні які подобаються, то моя душа співає 🙂

Який вид мистецтва Вам ближче – графіка чи живопис?

Графіка, однозначно.

Звідки Ви берете сюжети?

Якщо чесно, то сюжетів у моїй голові зазвичай дуже багато, я навіть не можу сказати, звідки точно вони беруться, скажу тільки, що надихаюсь я природою, людьми та все це подаю під соусом своїх власних фантазій. Так, я мрійниця. Так, деякі мої роботи можливо дивакуваті та незрозумілі, але я в цьому справжня. Я можу з упевненістю сказати, що я творю для себе, я не буду малювати те, чого від мене очікують, щоб продати або просто сподобатись. Я малюю за покликом свого серця і до речі люди завжди відчувають, що я в цьому справжня, принаймні деякі. У мене практично ніколи не бракує ідей та сюжетів, я б сказала, що навпаки – не все, що я хочу втілити в життя на полотні, я встигаю зробити. Тут на допомогу приходять мої учні в школі мистецтв, бо дуже багато ідей я втілила через них. Подаючи їм матеріал через призму свого бачення та малюючи з ними на конкурси та виставки. Тоді я спокійна, що мої ідеї не пропали, а все таки якимось чином були можливо й частково, але втіленні в життя.

Я знаю, що Ви викладаєте у школі мистецтв ім. Б.Бартока, кого ви навчаєте і як прийшли до викладання?

Я працюю в школі мистецтв вже більше 10 років. Скажу чесно, коли я тільки почала там працювати, ще будучи студенткою, то не думала, що це надовго і я так полюблю цю справу. На той час я це сприймала як один із етапів свого життя, а склалося все так, що ця робота стала його частиною. Чесно, буває важко, якщо віддаєшся на всю то витрачаєш занадто багато енергії, але її потрібно поновлювати, знаходити якийсь баланс, я до тепер ще працюю над цим.

Що Ви малюєте з дітьми на заняттях?

В нас є розроблена програма, за якою, власне, ми і працюємо. Та з року в рік, ці програми змінюються й останнім часом у викладача є все більше можливостей у розробленні власних програм та завдань. Якщо коротко, то це основа – рисунок, живопис, композиція. А далі вже різні теми та варіації їх подання.

Чи вважаєте Ви, що сучасне мистецтво вбиває академічну школу?

Сучасне мистецтво, на мою думку, ніколи не вб’є академізм. Інше питання в тому, чи це сучасне мистецтво є мистецтвом. Зараз є дуже багато потужних сучасних художників і майже всі вони пройшли базові академічні знання на які можна спиратися і це відчувається.

Ви також ілюструєте книжки, розкажіть, що за книги та яких авторів, і чому згодились на це?

Ілюстрація знайшла мене сама, мені запропонували, а я не відмовила. Так як сама люблю інколи писати, мені це близьке і я захотіла спробувати. Дуже рідко я берусь за творчу роботу без ентузіазму, проте, тут було все і виклик самій собі й цікавість, що з цього вийде й просто зробити хорошу справу. На даний час, мною проілюстрований невеличкий доробок, а саме: обкладинка та ілюстрації до збірки поезій Здени Бобош “Без Гравітації”; ілюстрації до збірки дитячих віршів “Потятко”, на сьогоднішній день вже покійного Михайла Чухрана; ілюстрація до обкладинки та розробка обкладинки книги про моє рідне село “Онок і Оночани” Івана Біланчука та Олександра Данко. Це цікавий досвід. Чесно зізнатися, я доволі багато років виношую давню мрію пов’язану з ілюстрацією. Просто для її реалізації певно ще не прийшов час).

Ким Ви себе вважаєте: дизайнером, ілюстратором чи художником?

Художником

Це Ваша перша персональна виставка? Як довго Ви до неї йшли?

Так, чесно кажучи я вже була трішки перегоріла з ідеєю персональної виставки. Мені і хотілося і бракувало сміливості зробити її. Та останнім часом все якось змінилося, чи то війна так впливає на нас, стаєш усвідомлювати, що життя не вічне, скільки ще всього хочеться зробити попереду, а я навіть виставку не наважуюся зробити. Це свого роду був виклик самій собі – вийти із зони комфорту і оголити свою душу перед загалом. Бо одна справа – коли це спільна виставка, а зовсім інша – коли персональна.

Малюючи, ви робите для себе прогноз, що публіка прийме, а що ні?

Ніяких прогнозів. Малюю як відчуваю і, здається, публіка це також відчуває, коли дивиться на мої роботи. Люди сприймають, тому що я відкрита для них, мої роботи майже без всяких прихованих сенсів, все на поверхні…

Маєте улюблених художників? Кого можете виділити?

Ще зі студентських років мене захоплювала творчість французького художника Едгара Дега, а саме його роботи пастеллю. Якщо говорити про сучасних художників зокрема Закарпатських, то мені імпонує впевненість мазків та кольорові рішення Атілли Коприви, гармонійність сюжетів та кольору Людмили Корж Радько та цікаві композиційні рішення Івана Дідика. Ну і не можу не виділити для себе метра українського живопису Івана Марчука та Анатолія Криволапа.

Що буде з мистецтвом років за 50?

Мистецтво – це певно одна з галузей яку ніколи не замінить штучний інтелект. Так як ніщо не замінить людину, її бачення, світосприйняття та ідеї які вона вперше втілює в життя.

Розкажіть про своє захоплення квітами?

Захоплення квітами – це моя муза, якщо можна так сказати. Я кайфую від того, що з під моїх рук проростають квіти, як грунт проходить поміж моїх пальців, як починається життя нової рослини, її розквіт та розмноження. Не люблю працювати в рукавичках, бо вони лишають мене задоволення отого тактильного відчуття. Це свого роду медитація, моє місце сили.

На останок кілька бліц питань:

Який сюжет Ви ніколи не дозволите собі зобразити?

Не зарікаюся ні від яких сюжетів. Не хочу думати про заборони, їх у нашому житті і так дуже багато останнім часом.

Який стиль мають Ваші роботи?

Певно тут питання для мистецтвознавців, так як я не нехтую різними стилями та техніками, поєднуючи які відбувається певний консенсус.

Ваша виставка успішна?

Вважаю що так. Вона успішна в першу чергу тому, що я закрила цей “пунктик” і можу рухатися далі.

Яку книгу Ви б хотіли проілюструвати?

Я б з радістю взялася за цікаву поезію де попрацювала б над графічними ілюстраціями в техніці туш-перо. А також дитячі казки, де не менш важливу роль відіграє ілюстрація.

Ви читаєте? Остання прочитана книга?

Читаю, правда не так як раніше, бо зазвичай мені найкраще читалося в подорожах або десь на природі. Зараз все трохи змінилося. Я частенько вмикаю аудіокниги коли малюю, бо просто сидіти за книгою – це розкіш я вважаю. Але якщо говорити про класичне читання, то остання книга яку я зараз читаю це “Бунт проти імперії” автор Радомир Мокрик.

Де б Ви жили, якщо не у Виноградові?

Насправді, я проживаю в селі Онок, але я не відчуваю цього розмежування, так як село знаходиться в кількох кілометрах від міста, а більша частина мого життя проходить саме в місті. Певно тут би я й жила, у моєму Оноцькому Виноградові 🙂