Неміліюча її серця доброта

У Оноці немає людини, яка б не знала цієї миловидної, розважної, доброзичливої, простої і щирої жінки. І не дивно. З8 років вона проробила секретарем сільської Ради. Кожен виступ гори Саргидь (у народі назва Беренець), кожний поворот двох потічків, що розділили село навпіл і раніше переносили три літні – Петрову, Іванову та Ількову повені, що завдавали шкоди і збитки людським дворам та городам знає і пам’ятає. Потім вони зливалися в єдине русло і в кінці села впадали у річку Сальву. Переглядаючи збережену хроніку, залишену колишнім директором сільської школи Юрієм Кубіні, який на одному місці, 40 років проробив у селі (з початку літочислення торік село досягло свого 425-тиліття), розрослося та розтяглося вздовж і впоперек, що вже розселилося і розбудувалося на 24-х вулицях. І коли б їх розвести в пряму лінію, то їхня довжина склала б протяжність в 31 кілометр.

Скільки себе пам’ятає, а народилася 10 березня 1952 року, в селі люди відзначали всі свята, але за тиждень до Преображення у двох церквах проводилися богослужіння “Градова п’ятниця” як всенародний спогад про трагічний день 11 серпня 1874-го року, коли градом був знищений увесь урожай і від голодного вимирання людей тоді врятувала підтримка вірників усіх сусідніх з Оноком сіл.

Село колись оточували дубові ліси. І коли почали прокладати залізниці з Італії прибули майстри, які з дубової деревини виготовляли шпали. Місцеві чоловіки перейняли їх досвід й уміння та невдовзі самі стали затребуваними, що давало окремим родинам надійний заробіток і поповнювало сімейний дохід. Більшість людей працювала на землі. Вирощували оночани ранню капусту і картоплю, помідори, огірки, зелень і прянощі.

Запаси каолінової глини привернули увагу чужинців, які вивозили її у Відень, Будапешт та Прагу, де з неї виготовляли вишукані порцелянові сервізи та декоративні вази, статуетки, декоративні замислуваті вироби. З місцевих жителів гончарством захопилися двоє оночан Андрій Керечан та Іван Саксон. Вони навчилися і стали вправно виготовляти миски, домашній посуд, друшляки, глечики  для води та для молока товкани. У селі працювало двоє ковалів Микола Попович та Олександр Галамбіца. З-під їхніх рук виходили дивовижні речі, для весняного обробітку землі потрібні селянам плуги мотики, лопати, серпи, коси, деталі для оковання коліс на возах та підковування коней…

Про своє село Марія Василівна може розповідати годинами. Виростала в простій багатодітній селянській родині. Не покладаючи рук трудилися батьки. І змалку до праці прилучили шістьох своїх дітей. Ніякої роботи не цуралася і Марійка. Коли з дітьми на пасовищі випасали худобу коротали час в забавах, заводили хоровод чи подоляночку, стрибали із скакалкою чи креслили квадратики або просто розповідали собі казки, які почули від старших, а то собі просто співали.

Коли влітку діти випасали корів біля кар’єру, комусь спало на думку з пластичної глини почати ліпити фігурки свійських тварин, голубів, лебедів, свистілки… Це був перший прояв дитячої творчості, що згодом світові відкрив цілу плеяду талановитих митців. Лише з Оноку вийшли неперевершені художники гордість односельчан сакральний живописець і різьбяр дерев’яних іконостасів та ікон Іван Бровді, майстри чарівного пензля Михайло Дешко, Діана Добош-Брода, талановитий живописець і майстриня по виготовленню унікальних ляльок- мотанок Маріанна Гаврило (Шаркаді), Михайло Кіш, Марина Білак, яка проживає і визнана провідною художницею в США, Михайло Боднар…

Цей список би можна продовжувати далі… З Оноку вийшло 8 молодих священиків, які успішно закінчили Ужгородську Богословську академію імені Теодора Ромжі і нині ревно виконують свої священичі обов’язки в різних кінцях Закарпаття. Односельчани ними щиро пишаються: це – Василь Реміцькі, Тарас Бровді, Михайло та Юрій Кіш, Ярослав Данко, Павло Сосницький, Віктор Чегіль та Іван Кіш.

Не кожне село може похвалитися тим, що має свої атрибути: ГЕРБ який розмалював художник Іван Бровді, враховуюи історію села, його звичаї і традиції, любов і працелюбність односельчан, їхнє бажання залишити свій яскравий слід на землі. Слова ГІМНУ ОНОКУ написав виходець з села, поет Юрій Потокі. На музику їх поклала самодільний композитор і талановита музикантка Марія Кіш. З 16 жовтня 2015-го року сесія Оноцької сільської ради 6-го скликання затвердила цю символіку села.

Спірним питанням не стало і походження назви села Онок. Існують дві версії: перша – заможня і шляхетна красуня Ілонка облюбувала ці місця для власного тут проживанння; друга – дідусь з онуком мандрували дубовим лісом і малий десь відстав, заблудився. Коли дід оговтався, став голосно гукати: “Агов! Де ти, онуче, відзовись!? З часом за селом закарбувалася назва Онок.

Марія Василівна з теплотою згадує, як малою, підстрибуючи на траві собі весело співала “Оноче, Оноче, що в тобі цоркоче, ци горох, ци ленча, ци горох ци ленча, ци людська серенча… ” і наче долю свою піснями мітила. Вже дорослою 30 років поспіль співала на сценах сільського, районного та обласного оглядів і фестивалів самодіяльних аматорських колективів художньої самодіяльності у складі жіночого вокального ансамблю “Мрія” (незмінним його керівником була вчителька музики і співів місцевої школи – Галина Гудачок ). З 2012-го року їм на зміну прийшли “Оніцькі ластів’ята”, виступи яких скрашують мистецькі заходи в селі та районі. Як мати, пишається тим, що як художній керівник сільського Будинку культури, її невістка Лариса Білак продовжила цю пісенну естафету і привчає молодь цінити, дорожити і примножувати цю, неміліючу криницю духовних скарбів, що уміло відшліфовані часом і донесли до нас чистоту душі, світлих почуттів і неуємної щирості, радості, запалу молодої енергії, якими колись насолоджувались наші земляки-попередники.

Легка задума пробігла по лиці жінки. Наче зараз перегорнула давню сторінку своїх спогадів… Потім стала школяркою Оноцької восьмирічної школи. Середню школу закінчувала у Великих Ком’ятах. Вирішила продовжити навчання Ужгородському державному університеті. Без відриву від виробництва, вибрала факультет іноземних мов (заочну форму навчання). Одночасно працювала у нововідкритому кахельному цеху в рідному колгоспі “Зірка”. Односельчани оцінили її працелюбність, уміння ладити з людьми, здатність вирішувати їхні наболілі проблеми. У жовтні 1972-го року її вибрали секретарем Оноцької сільської ради … і стала вона незмінною на цій посаді аж на 38 років. Чи була задоволена і щаслива в житті?! Однозначно так. На свого Андрія завжди могла покластися у всьому! Разом створили дружню сім’ю, виховали двох синів Віталія та Михайла, які згодом привели їм двох чарівних і моторних невісток, двох Ларис. Вони стали їм справді рідними донями. Люба донечка Алла прийшла до батьків за благословенням на шлюб з майбутнім зятем Іваном.

Чим може похвалитися? Має 9 онуків. Це цвіт її молодої душі, пісенна гордість і слава. Усіх вона щиро любить, душі її в них меж немає! Лише встигай від них вітання приймати, до грудей пригортати, за родинний святковий стіл садити ось уже вмостилися: Едік і Богданка, Віталік і Іванко, Марічка і Андрійко, Дімка, Софійка і Генрієтка… Одразу затихає дитячий гамір, коли бабуся всіх вітає з Різдвом Христовим і першою заводить колядку  “Син Божий народився!” – її дружно підхоплює дітвора. Зять Іван знімає всі важливі моменти сімейної радості. Це своїм дітям щиро завдячує,  що написала і видала дві художньо-літературні видання “Оноче, Оноче, пісня в тобі цоркоче” у листопаді 2017-го року з достовірним і цікавим історичним оглядом села, яке переступило 4 віки і з нотами передала потомкам 92 ліричні пісні та балади, які співалися односельчанами на польових роботах, косовиці трав, заготівлі на зиму сіна для великої рогатої худоби, на копанях, вечорницях, сільських весіллях і хрестинах, при входженні в новозбудований дім… щоб молодь знала про виходців із села, які залишили яскравий свій слід в науці, техніці, культурі, освіті, мистецтві, медицині, генетиці і науково-дослідних лабораторіях Бахти та інших вітчизняних закладах.

Другу книжку “Вшиткі люди – вшитко знавуть” видану у видавництві “Карпатська вежа” в липні 2022 року, присвятила народним перлинам – афоризмам і приказкам, якими колись була насичена в Оноці мова одномовного русинського люду, що тривалий час незмінно проживали тут. Їх зібрала понад 1200 перлин, якими народ точно і яскраво пересипав свою мову, бесіду з сусідами, вживав у щоденному побуті для виразнішої передачі своєї думки, міркування і і розважання над якоюсь важливою життєвою ситуацією.

з сімейного фото-архіву

Довго чувся мені її приємний голос, коли з земляком Василем Січем злагоджено і дружно завели пісню “Сіло потя на косиці”. І від душі хотілося Марії Василівні щиро подякувати за цю неймовірно теплу зустріч і обшири її переповненої народними піснями та любов ‘ю до людей душі, біля якої наповнюєшся її материнською теплотою, турботою і бажанням жити і творити під мирним небом УКРАЇНИ.

Марія КОНКІНА

очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ