Життям своїм проніс святої правди й віри знамено

Ця ЛЮДИНА невтомно плекала духовну силу народу, чистоту добрих християнських помислів, велич українського духу. В серцях своїх вірників надійно засівала велич і любов до БОЖОГО СЛОВА. І як малим, в четвертому класі, на очах своїх однолітків, крейдою на шкільній дошці написав: “Слава Україні! Ми – український народ!”, цим словам залишився вірним на все своє страдницьке життя.

Доля відвела Івану Маргітичу 83 роки земного життя. І відійшов народний владика за межу вічності 7-го вересня 2003 року, коли трояндовим вином омивав святий престол в новозбудованому храмі, в селі Пилипець на Міжгірщині. З молитвою на вустах, серед своїх вірників, під час Архієрейської Божественної літургії… У складний і буремний час минулого ХХ століття і на зламі другого тисячоліття, тривалих віків і років для України йому випало діяльно жити, трудитись, боротись за християнську віру і її виживання в глибокому підпіллі.

Івана Антоновича можна було побачити на Красному Полі під Хустом, у дні святкування проголошення Карпатської України в далекому 1939-му році, яка стала прообразом нашої НЕЗАЛЕЖНОСТІ і СОБОРНОСТІ і проіснувала один день, але залишилася навіки в пам’яті народній; на освячені могили трьох молодих безіменних січовиків на цвинтарі у Великій Копані; на мітингах РУХу; на вечорах вшановування Івана Чендея, Карла Копинця, Олександра Духновича, Василя Стуса, конкурсах читців-декламаторів “До тебе я іду ТАРАСЕ!”, “Україна в моїм серці” та інших культурно-мистецьких заходах, організованих просвітянами і відокремленим підрозділом Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги; в родинах політв’язнів і репресованих, колись переслідуваних владою за любов до України. Він завжди був в народі і свято вірив: якщо люди незламні духом і живуть вірою в Святе Провидіння та непереходяще Боже Слово і залишені на Скрижалях історії людства Святі Заповіді, такий народ витримає всі випробування, виживе і матиме своє світле майбутнє.

ДИТЯЧІ РОКИ НАРОДНОГО ВЛАДИКИ

Народився в побожній і працьовитій сім’ї Антона Маргітича (1890-1963) та Терезки Костак (1900-1945 ) в холодну лютневу пору – 4 лютого 1923-го року. Первісток Іванко започаткував багатодітну родину і згодом руки сільської повитухи прийняли на світ ще 8 дітей. Однак з них вижило 7-ро. Двоє з них, ще малими залишили цей суєтний світ і стали ангеликами в Божім райськім саду… Іванко змалку ріс в оточенні простих, трудолюбивих односельчан. І рано теж прилучився до землі. Прикладом йому слугували батьки. Нянько мав робітничу хватку. Мамка піклувалася родиною, домашнім господарством і посадкою, доглядом і вирощуванням різних овочевих культур на землі-годівниці. Тямущий хлопчина, по неділях і святах, разом з батьками ходив до місцевого храму, де батько гарно співав на ковроші в чоловічому хорі. Непомітно підійшов час і його записали до школи.

Глибокий слід на Іванка справив молодий вчитель Микола МЕДВІДЬ, який був родом з села Верхнє Водяне, що на Рахівщині. У Великій Чингаві (нині Боржавське) він заснував молодіжний “Пласт” і “Просвіту”, до якої залучив сільську молодь і з нею розгорнув активну діяльність. В селі запрацював хор, хата-читальня, юнаки та дівчата почали збиратись на репетиції, розучували сценки організовували святкові виступи, постановки, концерти, колядницькі гурти, вертепні дійства… В селі життя завирувало, закипіло по-новому.

Потім навчання продовжив у Севлюшській горожанці. Хтось юнакові порадив перейти в Хустську гімназію. На той час, це був найпрестижніший у краї навчальний заклад, де молодь отримувала ґрунтовні знання і отримувала можливість навчатися в університетах Праги, Будапешта, Відня. Проживав юнак в студентському гуртожитку “Алюмнеум” і його наставником тут став священик Дмитро Попович. Він входив в склад редакційного колективу релігійного журналу “Місійний вісник” і в ньому редагував рубрику “Наша місійна молодь”. Йшлося в них про місії і народи в Азії та Африці, які ще не чули Слово БОЖЕ. Це захопило гімназиста Івана Маргітича і він вирішив, що посвятить своє життя служінню Творцеві Всесвіту і обов’язково стане місіонером. З викладачем Петром Лінтуром випускали молодіжний журнал “Наступ”, де друкувалися твори здібних поетів-початківців та авторів оповідань, історичних знахідок та розповіді про Замкову гору і легенди про князя Хуста, його дружину і сина…

Перебіг політичних подій, драматична розв’язка на Красному полі, усіяному трупами молодих січовиків, оборонців Карпатської України, розправа над взятими в полон, яких, зв’язаних колючим дротом, розстрілювали і партіями вкидали у ріку Тису, по якій пливли ці знівечені молоді трупи. І ніхто не мав право їх діставати з води і хоронити…

Але ковток свободи отверезив свідомість населення. Окупація не викорінила любов до рідного отчого краю і не спопелила мрію про приєднання Закарпаття до українських земель. Молодь потайки заявила про це. Хустянка Марія Бісун вишила полотнище блакитно-жовтого прапора. І хтось із смільчаків установив це полотнище на вершині Замкової гори. Зі сходом Сонця і світанком нового дня на вітрику затріпотіло шовкове знамено, як настійне всім нагадування про волю і незалежність. На ноги була піднята вся жандармерія…

НЕЗАБУТНІ І НАСИЧЕНІ ПОДІЯМИ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ ГІМНАЗИСТА МАРГІТИЧА

Здібний юнак гарно вчився, грав на мандоліні в оркестрі народних інструментів мав чудовий голос – соковитий баритон, знав і залюбки співав духовні пісні та колядки, ліричні та багатожанрові народні пісні, прив’язані до різних подій річного сезонного кола, які його земляками постійно співалися в Приборжавській долині. Гімназист Маргітич вільно володів латинською, чеською, словацькою, угорською і рідною мовами. По закінченні гімназії, знаючи його бажання стати місіонером і служити на теренах, де ще християнство не поширене або перебуває в зародку і здобувши священичий сан, він радо зможе прививати цим людям Христову віру, його духовні наставники рекомендують юнаку продовжити своє навчання в Ужгородській духовній семінарії. Нове оточення і жага до знань окрилили допитливого юнака.

Але влітку 1942 року, після успішного закінчення першого курсу і перебуваючи на вакаціях вдома, до двору Маргітичів нагрянули жандарми. За його патріотичні погляди і настрої, любов до України, за прагнення свободи і незалежності молодого семінариста і ще 150 таких як він, його однодумців у краї, заарештували і доправили в Мукачеве, до замкової тюрми, відомої під назвою КОВНЕР. Почалися допити, очні ставки, катування. Таких богословів чекає лише тюрма. Присудили йому 2 роки ув’язнення в горезвісній в’язниці в місті Ваца в Угорщині куди його і відправили.

Хто знає, як би склалася доля молодих політв’язнів-семінаристів, якби владика Олександр Стойка та хорватський генерал Славка Кватерник не продовжили свої клопотання перед регентом Мікловшом Горті, який через півроку амністував молодих людей, між якими був і Іван Маргітич. Але один навчальний рік був ним змарнований.

Нове випробування чекає на Івана. У батька, який добровольцем, у Другій світовій, дійшов до Перемоги і повернувся додому, помирає молода 45-ти річна дружина Терезка, мати 7-и дітей. Всю надію свою батько, якого люди вибрали головою сільради, покладав на сина. Закінчить останній курс семінарії, одружиться і приведе до хати молоду дружину, яка даватиме всьому тут лад. Та син і знати, і слухати про це не хотів. Його рішення було єдиним і переконливим: “Буду місіонером!”

Через рік, 18 серпня 1946-го року колишній його викладач по теології, висвячений на єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії – Теодор РОМЖА, висвятив його в духовний сан і направив помічником до отця Павла Карцуба до Виноградова. При храмі Успіння Пресвятої Діви він затримався не надовго. У Рахові, в місцевому Успенському храмі за вільнолюбиві переконання і згоду підтримувати настрої вірян проти насильно нав’язаної людям колективізації від церковного престолу відсторонили спочатку отця Петра ДЕМ’ЯНОВИЧА, потім його наступника – отця Стефана УЙГЕЛІ. Так, з початку листопада 1946-го до 10 лютого 1949 року, у місцевому храмі та релігійній громаді села Берлебаша служить отець Іван МАРГІТИЧ.

Настають тривожні часи. Почались нагальні переслідування, рвійне гоніння на християнську віру, якій приписували підтримку ворожих сил у воєнний період. Молодий МАРГІТИЧ робить все можливе, щоб згуртувати церковні громади, утримати від розколу і об’єднати у прабатьківській Христовій вірі. Та біда не забарилася, ішла йому услід. Коли в храмі вінчав молодих і давав їм свої напутні слова, під дверима вже стояли представники районного комітету державної безпеки. Спокійно зняв реверенду, направився до виходу. Від нього відібрали ключі і попросили слідувати з ним до сільської ради. Без заперечень рушив дорогою, слідом за ними. В приміщенні, куди увійшли, його настійно стали схиляти до переходу на православ’я. Однак, без часу запропонованих йому роздумів о. МАРГІТИЧ категорично і на відріз відмовився. Йому дали добу на збір і попросили негайно виїхати з Рахова.

Так Іван Антонович знову повернувся і опинився у Великій Чингаві. Мусив об’явитися властям. Його знову в міліції взяли на облік. 20 кілометрів до райцентру Севлюша куди постійно викликався, мав частенько долати пішки.

Чоловік приймає тверезе рішення: зникнути з поля зору всіх державних органів. Став переховуватися в людей. Після його повернення з Рахова та громади села Берлебаша, доля знову звела Маргітича з добре знаними йому духовними побратимами. Без роздумувань і вагань, згоду служити потребам вірників, йому одразу дали отці Петро Орос, що раніше служив у селі Білки, Іван Ченгері – з Олешника, Іван Роман з приходу села Суха та Іван Горинецький, який обслуговував релігійну громаду села Верб’яж.

ПЕРЕХІД У ГЛИБОКЕ ПІДПІЛЛЯ. РОБОТА ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ВЛАСТЕЙ. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Сильне бажання вірно служити єдиному Господу та людям краю, разом з ними залишаючись у правдивій Христовій батьківській вірі повели їх в різні райони: Міжгірський, Тячівський, Рахівський, Хустський, Іршавський, Виноградівський та Мукачівський де в людських оселях, при завішених вікнах, ночами молилися. Відправляли буденні, в першу п’ятницю кожного місяця сповідали і причащали бажаючих, служили недільні та святкові Богослужіння. Кожного разу міняли місця дислокації. Люди замовляли вінчання молодих, хрестини новонароджених, освячення домів і входи в новозбудовані оселі, відспівування померлих, читання псалтир та проведення парастасів і панахид ….

Якось, з Іваном Антоновичем трапився такий випадок: у автобусі його дойняла втома і від недосипання – дрімота. Заснув глибоким сном і притулився до плеча пасажирки, котра з ним поруч сиділа. На черговій зупинці, до салону завалив збуджений гурт студентської молоді. Слідом за ними, люди, що поспішали на ранкову зміну. Якась жінка опинилася з ними поруч і на весь салон голосно затарабанила: “Людоньки! Ви лише погляньте, які нині пішли чоловіки! Лише засвітала нова днина, а воно вже так набралося! Ото іде дружині радість та щастя! Такого роботягу лише мати при господарстві, дворі та родині! Користі з нього ніякої!” І не знала ця, дивачка, яку людину зараз судить…

Найчастіше збиралися в прилеглих до Чингави селах: Онік, Олешник, Сільце, Великі і Малі Ком’яти, Завадки, Нижнє Болотне, Вільхівка, Широке, Велика і Мала Копаня, Букове… Знали, що будь-де можуть наразитися на небезпеку. Завжди строго дотримувались належної конспірації. До всього були готові… Але біди не оминули… 5 березня 1951 року в Боржавському мали вінчати родичку Марію Костак, яка побиралася з міліціонером Василем Рішко, він спровокував арешт о. Івана Маргітича та Івана Романа. Петру Оросу тоді вдалося уникнути арешту і сховатися в кущах, в розкішному саду.

Почалися допити, які закінчилися судом і винесеним строгим рішенням по кримінальних справах цих двох спільників-однодумців, яких засудили на 25 років ув’язнення і поетапно відправили в Омськ, де їх чекали нове суворе арештантське життя в бараках, сибірський холод і морози, завищена виробнича норма і карцер за найменшу провину.

Батько дуже хвилювався за долю сина. Кілька разів, через заробітчан у Москву передавав свої переконливі листи самому Генералісимусу Йосипу Сталіну, щоб достроково звільни з ГУЛАГІВ його сина Івана. Та лише хрущовська відлига посприяла ходу цих кримінальний справ.

У вересні 1955-го Івана Маргітича амністували і у ватяній фуфайці та кирзових чоботях з пересадками він добрався до Львова.

Тут він зустрівся з єпископом Миколою Чарнецьким, який першим привітав його на волі і дав йому тверду настанову священиків, які під тиском влади перейшли в православ’я, але мають твердий і тверезий намір навернутися знову до лона Греко-католицької Церкви і роблять таку заяву йому і готові заново принести Присягу Вірності, просьби їхні задовольняти.

Цю місію отець Іван виконав з честю. І незабаром до лона матері-церкви навернулися ті, що відмовилися від православ’я і працювали на різних роботах: будівельниками, каменярами, пасічниками, рядовими членами ланок в колгоспах, чорно робочими і вантажниками на складах, і ті, що в силу родинних обставин, щоб врятувати дітей від цькування і дати їм можливість навчатися у вузах, піддалися тиску влади на них. Так, знову обновивши ПРИСЯГУ ВІРНОСТІ, до лона матері-церкви повернулися священики: Ілля Сидор з Сільця, Антон Бачкай з Малої Копані та Віктор Федорчак, який дослужував в Оноці, Микола Зомборі з Фанчикова, Степан Федорко з Нижнього Болотного, Юрій Матейча з Шаланок… Невгамовний Іван Антонович з головою знову поринув у підпільну роботу. Вдень працював у виноградній ланці, а ночами молився з людьми. Цю людину любили прості люди, називали “Наш Іванко”. До його голосу прислухались, йому у всьому довіряли. І він нікому не відмовляв у їхніх проханнях.

Якось, на недавно придбаному мотоциклі їхав у Сільце. Зустрічний мікроавтобус засліпив його. А тут, звідки не візьмись, група жінок з мотиками стала переходити дорогу. Щоб не наїхати на цих трудівниць, хотів трохи наблизитись до мікроавтобусу. І не розрахував. Рулем мотоцикла зачепив його й залетів у канаву. Його перекинуло і силою удару відірвало стопу, яка висіла на задньому сухожиллі. Коли потрапив у лікарню, хірурги прийняли рішення: ногу ампутувати до коліна. Та між ними знайшовся один, який вирішив від операції зараз відмовитись і спробувати ногу врятувати. Лікування було тривалим, але ногу вдалось врятувати, хоча при зміні погоди ниючими болями вона давала за себе знати аж до кінця життя.

Час летів стрімко. Добре розумів, що треба дбати про кадри, в яких церква матиме велику потребу. Став приглядатись до молоді. З Дротинців по каналу зв’язків у Ригу на навчання до духовної семінарії відрядив братів Тараса та Йосипа Ловсків, які теологічні свої студії далі продовжили і завершили в Римі. Підібрав 13 кандидатів і в 1981 році, у рідному селі, відкрив підпільну духовну семінарію. Духовною літературою майбутніх богословів надійно забезпечували єпископ Іван Лявинець подружжя Калини та Степана Шутко з Праги. Степан Пап з Пряшева, Нікіфор Петрашевич з Кральовського Хлмца, надійні друзі – колишній в’язень сталінських таборів за свої релігійні переконання Йосип Тереля та з Прибалтики, з Вільнюса всі колишні вихідці з Закарпаття, які надсилали календарі, друковані рідкісні духовні видання, збірники, молитвеники, все необхідне для успішного навчання підпільних семінаристів. З лекціями до них приходили єпископи Володимир Стернюк зі Львова та Софрон Дмитерка з Івано-Франківська Іван Семедій та Йосип Головач, монахи-василіяни Антоній Мондик, Павло Мадяр, Іван Сідей та десятка інших вірних служителів церкви, які мали великий досвід роботи на духовному винограднику і щиро ділилися з семінаристами-підпільниками. У 1988 році, в дні святкування 1000-ліття хрещення Русі України владика Іван Маргітич з отцем Павлом Мадяром своїм першим 12-ти випускникам організували поїздку до намоленої народом святині – Боронявського монастиря, де в цей час ще знаходився склад для зберігання сільськогосподарських отрутохімікатів. Цей крок владики і спільна молитва молодих священнослужителів вселила віру, що ця духовна святиня ще послужить людям і стане острівцем святих молитов, яка знову буде повернута нашому народу.

Іван Маргітич удостоївся єпископського служіння і 19 вересня 1987 року єпископ Софрон Дмитерко, провів таємну хіротонію Івана Маргітича. 5 січня 1991 року Святіший отець Іван Павло ІІ своєю буллою підтвердив це важливе для народного єпископа визнання і іменує його єпископом-синкелем МГКЄ. На схилі років, з підірваним здоров’ям помічний єпископ Маргітич бере активну участь у виході і легалізації церкви з підпілля. Часто буває в Москві і Києві, зустрічається з уповноваженими у справах релігії, з різними закордонними дипломатами. Піднімає це важливе для народу питання на різних симпозіумах у Львові, Києві, Римі, Москві, і дає численні інтерв’ю зарубіжним журналістам в Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині …

Невгамовна натура владики відкриває двері і до Ватикану. Він постійно друкуються пише низку актуальних статей приймає активну участь у різних заходах, які організовують і проводять демократичні сили на захист Церкви, молодої нашої незалежної України. Домагається щоб Слово Боже і Богослужіння в церквах велися на рідній українській мові…

І народ належно оцінив заслуги народного владики. В Ужгороді, в театрі ляльок “Бавка” та рідному селі силами громадськості урочисто відзначили його 80-ліття. Ім’ям ревного католика в Рахові названий музей греко-католицької єпархії. На стіні храму тут установлена меморіальна дошка в його душпастирську честь. Прах владики Івана Маргітича – визначного церковного, громадського та наукового діяча, публіциста, палкого патріота і вірного сина українського народу покоїться в церкві, яке стало невмирущою сакральною історією відродження християнства на Україні. У Боржавській святині владика Іван Маргітич давав перше причастя 22 двом парам хлопчиків і дівчаток, які пройшли курс християнської етики в першій міській ЗОШ І-ІІІ ступенів, який в той час вела досвідчений педагог Ганна Петрівна Костак, родові корені якої з цього села. Владика провів освячення Хреста з чорного мармуру, спорудженого в центрі Сільця в честь 127 священиків-мучеників, частина яких кістками полягла на просторах Колими, Сибіру, Магадану та Далекого Сходу. Із священиками Юлієм Кубіні, Петром Крицьким він першим визнав з’яву Пречистої Діви сільським трьом дітлахам біля криниці в урочищі Джублику під селом Вільхівкою. Завдяки старанням монаха Атанасія Чейпеша тут розбудувався великий ПАЛОМНИЦЬКИЙ ЦЕНТР, який щодня відвідують туристи і паломники західних держав і областей України. Разом з матерями ревно молився за світлу долю їхніх дітей і світле майбутнє України, відшліфованої часом випробувань земної ПЕРЛИНИ у світовій спільноті…

Свідоме життя владики, його вірність Богу, церкві і народу дає нам надійну підставу надіятись і свято вірити, що і в кровопролитній жорстокій війні, насильно нав’язаній нам, 24 лютого 2022-го року, старшим братом, що колись озвучив світові пісню “Чи хочуть росіяни війни? – спитайте ви у тишини…” ми вистоїмо, виборемо і повернемо МИР І СПОКІЙ СОБІ, ЄВРОПІ, СВІТУ, БО З НАМИ БОГ, ПРАВДА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ!