Незбагненної сили волі і таланту жінка

Все почалося з оповідання “Макар Чудра “Максима  Горького, яке молдавського  кінорежисера  Еміля Лотяну, дуже захопило і вразило. Він  загорівся бажанням  написати сценарій про життя циган-кочівників і зняти художній фільм.  На автобусній зупинці випадково зустрів дуже миловидну молоду дівчину. Розговорилися. Її  невимушена  щирість, юна врода і уміння себе тримати у розмові з співрозмовником сподобались режисеру. У своєму фільмі “Табір відходить в небо” запропонував їй  зіграти роль Ради. Охоче погодилася. На роль Лойко Зобара, Емілю Володимировичу приглянувся молдавський актор Грігоре Петру Грігоріу.  Коли художня рада утвердила сценарій і були виділені потрібні кошти на зйомки кінофільму “Табір відходить в небо”,   одразу  приступили до роботи. Окремі фрагменти нової картини вирішили знімати в Карпатах. Вибір режисера зупинився на відрогах Чорної  гори, закинутого яблуневого  саду на березі  ріки Тиси  та в затишному місті Виноградові, де знайшов цікаві місця, старовинні  будови і древній храм, які слугували романтичним фоном для зйомок окремих сцен.

Йшов  1975-й рік…  Свіжа  соковита зелень і оновлення в природі, перехід весни в літо… Якось я зібралася на  гору. Задумала піднятися на руїни замку Канків, щоб оглянути  саму панораму  міста. Спонукала до цього легенда, яку почула з вуст старожила, що  розповів, як  під час набігу кочівників, міське населення  підземним ходом, що  пролягав від римо-католицького храму піднялося до вершини гори і за брамою замку рятувалося від татарів. І  лелеки  доносили до людей грона  стиглого  винограду ,чим і врятували   людей від голодної смерті. Звідси, мовляв, і пішла назва  тодішнього  міста Севлюш.

По дорозі  наздогнала  жінку, Худощаву, не по роках рухливу. Легко піднімалася крутою  стежкою. Щодня прямувала нею до людей, у яких купляла  козяче  молоко. У них  випивала чашечку  ще теплого, свіжовидоєного натщесерце.

Ми з нею розговорилися. Розповіла, що знімається в художньому фільмі і грає роль  літньої циганки. Так я вперше зустрілася і познайомилася з дивовижною жінкою  дворянського походження, праправнучкою декабриста і письменника Василя Капніста та козачого  отамана  Івана Сірко, кіноакторкою Марією Ростиславівною  Капніст. Згодом, коли у неї випадала  вільна година, ми з нею зустрічалися в  місті. Ця неймовірно мудра жінка  трималася дуже невимушено, щиро і просто.  Хоча все в ній  видавала  дуже  високо інтелігентну особистіть. Її  осанка, манера розмови, привітність, уміння підтримувати невимушену бесіду, реагувати на побачене і почуте були  настільки вишуканими і доброзичливими, що її хотілося слухатиі слухати…

Якось у нас  з нею  мова  зайшла про стосунки, на яких тримається надійність  сімейного щастя. Я наважилася і запитала в неї, чи була вона закоханою колись, бо від чоловіків вона трималася осторонь. І вона мені розповіла про такий хвилюючий в  її житті  епізод. Коли вона відсиділа  в зоні  свій термін і нарешті ворота трудово-виправної колонії розчинилися перед нею, їй було 44-и роки. Перше, що зробила  розшукала поштове  відділення, відбила телеграму коханій людині. Щоб зустрів її. Нарешті вона знову повертається в Київ. Вказала номер поїзда, свого  вагону.   Скільки думок передумала, поки колеса швидкого поїзда скорочували відстань,   відбивали кілометри наближення їхнього омріяного побачення. Чітко собі уявляла як він її зустріне… Продумовувала слова, які вперше скаже йому після такої тривалої розлуки… Як вона переживе ту радість, що нарешті вони побачаться і зустрінуться … тепер уже назавжди…

Цікаво в них  все склалося. Знав її з  7-ми років. Часто  бував в родині Капністів.  Спочатку був закоханий в старшу сестру Єлізавету. А коли її не стало, на довгих 10  років  дороги їх розвели. В Петербурзі, на  вулиці, зустрілися зовсім випадково. І ця  мить  стала поворотною в їхній долі. З Георгієм Євгенієвичем  Холодовським (звала його ЮЛ) стали бачитись частіше. Їм було про що поговорити, позгадувати. І стріла амура підстерегла їх, у слушний час пронизала два гарячих серця, між якими   спалахнула, зав’язалася  неземна  любов. Але 27 серпня 1941-го чорний день в її долі: за нею прийшли, її затримали. І рішенням суду в червні  1942-го по статті 58-1 (за шпіонаж  на користь іноземної розвідки під час війни) на 8 років  етапом відправили у   виправно-трудовий табір у вимерзлих степах Іркутська…

…  Нарешті, поїзд збавляючи швидкість, наблизився до кінцевої своєї зупинки… Вона його одразу помітила на пероні. І впізнала… Такий же статний, як і колись. Високий, елегантний, з букетом троянд… Очима нетерпляче пробігав по вікнах вагону, очікуючи і виглядаючи її… З  вузликом у руках, східцями спустилася на перон. Прощаючись, провідниця побажала їй всього  хорошого. Вона  рушила в його бік. Серце несамовито калатало в грудях… Ноги, наче налились свинцем… Важкими зробились, стали    неслухняними… Кожний її крок був надміру нелегким. Але  він її не бачив… Дивився кудись інде … Серцем її не  відчув, не  впізнав, не одізвався…Так і не промовивши ні слова, не зронивши пари з вуст, пройшла повз нього… У повітрі зловила знайомий запах його  улюбленого  одеколону… У  натовпі швидко змішалася з людьми і зникла. Зникла назавжди з його життя передчасно виснажена, вся у зморшках, посивіла…

Довго тоді приходила до себе… Сльози і біль розчарування краяли її серце. Але треба було заново вчитись жити… уже без нього. Без кола без двора, без даху над  головою… Була масажисткою, двірничкою, ночувала на вокзалах, в скверах, телефонних  будках… І доля  посміхнулась до неї… Режисер Юрій Лисенко знімав картину  “Таврія”. На роль ігумені монастиря  він запросив Марію Капніст. І вона погодился. Так вона повернулася на знімальний  майданчик Київської кіностудії імені Олександра  Довженка… Так почалося її сходження як незамінної актриси у вітчизняному кінематографі.

(ДАЛІ БУДЕ)

Марія КОНКІНА

Продовження