Марія Капніст. Жила вірою в краще

Попередня частина тут

У твоїх очах жевріла печаль і радість,                                                                                                                                                  Горіла досвітніми вогнями любов і ненависть,                                                                                                                                    І не знала ти на землі, що новий день тобі принесе…

У цієї жінки, справді витканої із сонячних променів і дійсно схожу на сизу голубку, була надзвичайно драматична, непосильна для її худенької постави доля, і тривале   страдницьке життя. Воно не надломило її. Лише сильніше  загартувало і укріпило той  несхитний внутрішній стержень її особистості. Вона не обізлилась на несправедливий  до неї  світ. Навпаки, ще більше полюбила його. Жила кожним днем. Щиро раділа  розквітлій квіточці; завислій на листку краплині дощу; горобчику, що купався у водиці на асфальті; воронам, які збирали галузки і в дзьобиках з ними, злітали вгору, щоб на гілках  дерев  мостити свої гнізда. Їх не розкидували вітри, які грози розгойдували  стовбурами дерев, їм  не шкодили громовиці, що кресали іскри між небом і землею… Все надійно трималося  на переданих по генах  навичкам, досвіду попередників і вироблених ними усвідомлених  знань…

Марія Ростиславівна не відмовлялася від ролей. Грала  різних жінок: дворянок, ворожок, чарівниць, циганок, монахинь… Грала так переконливо, наче дійсно саму  себе. І глядачі захоплено сприймали  її, жили тими подіями, які так виразно і яскраво  розгорталися на екрані, реально відчуваючи той час, в якому зараз перебували актори… Кадри  проносилися, розмотуючи сюжети переглянутих фільмів, однозначно,   залишаючись в пам’яті глядачів і насичуючи та збагачуючи їх подіями, вже давно    відшумілих часів і епох.

Це захоплення грою людських доль почалося  в неї з дитинства… Походила вона з давнього дворянського роду. Прадід Василь Капніст командував козачими військами і прославився під Очаковим. За відвагу і мужність імператриця нагородила його багатим  наділом землі поблизу Миргорода, в селі  Велика обухівка, Полтавської області…Там він і заснував свій  маєток. Далі пішли діти, внуки. Один з них – Ростислав Ростиславович Капніст (1875-1921) згодом став її батьком. Мати – Анастасія Дмитрівна    Байдак (1882-1930 ) теж  походила із славетного роду і була внучкою кошового отамана Запорозької Січі Івана  Дмитровича Сірка, прозваного турками “урус шайтаном” (руським чортом). Прославився як захисник православної віри.

Походженню її родословної по маминій лінії саме від козачого отаману Івана Сірка дослідив вчитель історії і визнаний краєзнавець Леонід  Федорович Бурда, який цьому дослідженню генетичного дерева роду Капністів присвятив кілька своїх пошукових   років. У  молодій сім’ї Ростислава і Анастасії народилося 5 дітей. Старшу дівчинку назвали Єлизаветою. Потім на світ прийшли 3 синочки: Василь (1907), Григорій  (1908), та  Андрій (1910).  Наймолодшою  в родині, п’ятою дитиною стала вона. Народилася 9  (22) березня 1913-го року в Санкт Петербурзі. У храмі батьки охрестили малу і назвали   Маріеттою. Змалку дитина розвивалася і проявляла свої всебічні таланти: захоплювалася танцями, гарно співала, брала участь у інсценівках казок, святкових  виступах до різдвяних і пасхальних свят.  Друг сім’ї, відомий співак Федір Іванович Шаляпін  першим звернув на неї увагу і взявся їй давати уроки по вокалу. Це він її  прилучив до виступів і завжди справедливо виділяв, хвалив, ставив старшим за приклад, за її успішні виступи в домашніх спектаклях.

Непомітно спливали роки. Світ здригнувся від новини: почалася Перша світова війна…  Потім  драматичні події  жовтневої революції. З Петербургу сім’я Капністів переїхала в Судак. Тут вони мали родове помістя з 70-ти кімнат. Та зла доля йшла слідом за ними назирці. Через чотири роки каральний загін ЧК розстріляли батька (1921). Будинок  повністю зруйнували. І дітям із переляканою вдовою-матір’ю прийшлося ховатися в ярах і вибалках. Від цієї наруги їх врятували прості люди – татари. Дали їм свій національний  одяг і під пологом ночі вивезли в безпечне місце.

Маріетта вже мала 16 років, коли знову повернулася до Ленінграду. Тут вона     поступила до театральної студії Юрія Юрьєва при Ленінградському драматичному театрі, потім в театральний інститут і вже отримала можливість грати на сцені цього  знаменитого театру. І знову різко доля втрутилася в її розмірене ходом життя. Як  близький друг сім’ї, Сергій Миронович Кіров був вхожим в їхній дім. І коли, при загадкових обставинах, його вбили, коло знайомих його  друзів стало звужатися, слідчі  дійшли і до Капністів. ЇЇ виключають з інституту із  забороною проживати в Ленінграді. І знову невідомість чекає на неї. Опиняється в  Києві. З небувалими труднощами закінчує фінансово-економічний  інститут. Далі опиняється в Батумі. Підійшов 1941 рік.  22 червня почалася  війна… 27-го серпня її арештували. Слідство тривало майже 10 місяців. 6 червня 1942-го її засудили на 8 років трудово-виправних таборів і відправили  в Караганду.

Не піддалася нарузі. Відстояла свою гідність і честь

У табірній зоні з Маріеттою трапипася така непередбачувана подія. Її начальником  трудово-виправного табору був Шалва Джапарідзе. Високий, вайлуватий, грузний чоловік  гарячої  крові. Видно, його організм виробляв надлишок тестостерону. Був він падким на молодих і гарненьких жінок. До нього їх водили ночами. Так він знімав свою напругу, повертав настрій і задоволення життям. Так він наповнювався живильною енергією взаємообміну з протилежною статтю.                                           У полі його зору опинилася  Маріетта. Кинув на неї своїм ненаситним оком. Такої ще він не мав… Справжня світська левиця… Відчув, як у нім кров завирувала, вдарила в лице… Цікаво, які в неї любощі? Які ласки даруватиме йому вночі, які слова шепотітиме в екстазі під його вушком? Ледве дочекався вечора… У барак за нею відрядив  наглядача. Мовляв, її чекає начальник, який дав дозвіл, у його присутності написати рідним листа. Маріетта швиденько зібралася. Пішла з наглядачем, не зронивши ні слова… Та коли опинилася в кімнаті шефа і побачила накритий стіл, обімліла. Щось тут не так…  одразу зрозуміла. Він почав наближатись до неї, простягати свої  щупальця, пробувати пестити, говорячи давно завчені улесливі для жінок слівця. Але Маріетта стояла незворушно, як статуя на своєму п’єдесталі. Він не витримав і силувався її звалити на диван. І де в неї, такої тендітної, безпорадної, тоді взялася та нелюдська сила? Вона його різко відштовхнула від себе і ногою навздогін послала сильний удар в нижню пройму його паха. Від болю змією скрутився, засичав і відлетів у бік. Але більше руки до неї не простягнув. На його окрик забіг наглядач. Дав йому команду: “Відведеш її до чоловічого відділення і даш кримінальникам на потіху до ранку!”  Той приклав руку до кашкета, бовкнув: “Есть!”  

Перелякану насмерть жінку вивів у коридор. Своїм  широким кроком направився  у бік чоловічого  бараку. Ледве поспівала за ним. У голові всі думки переплуталися, але  такої зухвалої від начальника, такої жорстокої помсти не сподівалася…  Думала, вкинуть її в холодний карцер, залишать без їжі …  А тут на розтерзання кримінальників… Коли її насильно вштовхнули до злощасної камери, ніг  під собою вже не відчувала. Одразу опинилася під прицілом чоловічих поглядів, знахабнілих посмішок і дикого від похоті і зухвальства прояву невситимих бажань, рузумів. Німим поглядом пройшлася по кожному з цієї десятки. Одразу очі її зупинилися на їхньому главарі. Наче облита холодною водою одразу отверезіла від страху. І заговорила до нього: 

“Хіба це справа честі кожного чоловіка  потішатися над слабкою жінкою?!  Йде  жорстока війна… У кожного з вас на волі залишилася мати, сестра, дружина, доня чи кохана… Вам би було приємно, щоб над ними хтось так жорстоко поглумився?!” 

Вона так виразно і чітко зараз промовляла кожне слово, що в самої мурахи пішли по тілу. Це в її житті був найважчий, але найдієвіший справедливий монолог. І вона виграла цей поєдинок.  

“Ніхто з  наших тебе  пальцем не торкне”, – знайшов, що їй сказати ватага  кримінальників. Хтось підсунув їй стільця. Вона  навпомацки відчула його, присіла. Але до ранку не стулила повік. На перекличку, на плацу, з’явилася вчасно… Начальник зони зміряв її  своїм колючим холодним поглядом: “От живуча  сука! Курва!” – від свого безсилля подумки лаяв її і проклинав. А вона, стояла мовчки, від безсоння, опустивши до низу свої припухлі вії і втомлені очі…

Пожежа. Порятунок з  пекельного вогню. Прохання Яна Волконського: “Народи мені доню“

Коли Марію перевели в Степлаг, її поселили в барак де були  одні “дворяночки”. Так поміж собою їх прозивали в’язні. Для начальства це був зайвий клопіт. До цих жінок завжди була звернута увага всіх чоловіків. І хоч одягнуті вони були у свої  роби, якийсь ореол загадковості витав над ними. Вранці, після переклички, їм видали завдання: переходять на виготовлення саманних цеглин. Грунт самим накопати, добре зволожити. Січку соломи їм підвезуть. З землею вперемішку приготувати заміс. Дерев’яні форми ним заповнити вщент і ущільнити. Денна норма: 180  цеглин. Марія Ростиславівна рухалась в колоні мовчки. Нова робота чекала на неї. Звикати до труднощів їй було не вперше… Цю першу зміну запам’ятала надовго. Але доцієї   роботи  швидко  пристосувалася. Навіть умудрялась допомагати іншим. У зоні вона  зустріла цікавих жінок. У Карлазі потоваришувала з Анною ВасилівноюТимирьовою, коханою жінкою адмірала Колчака, яка  добровільно стала вигнанкою долі, щоб відчути і  розділити участь  пережитих страждань  свого страченого  чоловіка. Без нього світ її життя  втратив сенс… Тут же доля звела її з не менш цікавою людиною Тетяною  Окуневською… Їм удвох  завжди було про що поговорити. Обидві захоплювались   поезією і літературою…  Марія Ростиславівна згадувала  Айсидору Дункан і Сергія  Єсеніна, які бували в них удома. Розповідала про Володимира Маяковського, який приходив  до її брата. І багато його  віршів вона  знала на пам’ять і залюбки, жестикулюючи декламувала. Згадувала, як її прапрадід був учителем Миколи  Гоголя…

Начальство ж замислювались, як би їм позбутися від цих панянок. Зайвий клопіт їм не потрібний. І від цих робіт, які вони виконують, держава нічого не втратить… Чи зумисне  був спланований  підпал, чи від несправності електропроводки і короткого їх замикання загорівся жіночий  барак.  Вогонь швидко охопив будівлю і поширився. Звідти виразно  чувся несамовитий людський  крик. Пожежа  виднілася далеко та з цього пекельного вогню вибратися було неможливо. Інженер Ян Волконський, поляк по національності, такий же політв’язень  добіг до бараку. З розгону плечем вибив двері і проник всередину. Він підхопив обпалену полум’ям Марію і рвонув через вогонь назовні. Все навколо пашіло жаром, іскри розсипалися довкіл і сягали  високо вгору… Від пережитого жаху і болю  Марія втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, відчула, що лежить на ліжку в табірній лічниці. Довго відходила  від больового синдрому. Та коли опіки затягнулися і вони залишила лікарню,її зустрів Ян. З букетом польових квітів підійшов до неї… Він теж тут лікувався і в лікарки завжди цікавився станом її здоров ‘я. Марія хотіла подякувати своєму  рятувальнику і запитала в нього, що чим вона може йому віддячити за врятоване життя. В  тій пожежі всі жінки загинули, вижила лише вона одна. Ян Янович уважно подивився їй  прямо в очі очі. Погляди їх перетнулися і затримались одне на одному. Чоловік спокійно їй відказав: “Народи мені доню.” Знав, що звідси скоро не вийде. Сім’ї не мав. А вже хотілося мати  свою родину, бодай одну  дитину. Щоб підростала, щоб мав про кого піклуватися, для кого жити. Марія йому подобалась. Запримітив її давно. Але не наважувався до неї  підійти, заговорити… А тут доля дала йому той єдиний  шанс…

І вони почали зустрічатися. Крадькома, по крихті, плекаючи свою мрію, надію, любов… І … Марія завагітніла. Цього спочатку ніхто не помітив…Та спливав час і мінялася Маріїна фігура, плід  розвивався…. На очах  формувався її  живіт. Подія не змусила себе чекати. Слухи дійшли до начальника табору, той її викликав і змушував  Марію  зробити аборт. Вона навідріз відмовилася. Хотів її налякати: її вивезли на розстріл бо вона була  єдиним  живим свідком пожежі, при якій ніяких рятувальних засобів ніхто не  робив. Шість пострілів  було зроблено в її бік, але вона мовчала. Із шланга під високим  напором ЇЇ обливали холодною водою, влаштували  купання у льодовій воді. Як  нескорена наказам вона потрапила під грубий чобіт наглядача із численними гематомами потрапила знову до уже знайомої  лікарки.Та  її уважно оглянула, зробила   заміри кров’яного тиску,  послухала як під серцем вагітної Марії розвивається  плід.  

“Ну, що я скажу, –  розчулилася  сама  медичка, – дитина розвивається добре. Це вже сьомий місяць, через два   будемо народжувати. Все  буде добре.” – провела рукою по її спині.

Пологи від Марії приймала вона. Пологи були важкими, бо плід був великим. 

“У  Вас, Ростиславівна, доня” – сказала їй, подаючи до рук новонароджене немовля, що голосним криком дало матері про себе знати… Марія, від досі незвіданого щастя материнства, розчулено поцілувала свою крихітку. За неї Бога щодня молила,  підтримки Всевишнього просила і ось вона в своїх руках тримає найдорожчий скарб, який їй дався так нелегко… Та  разом з радістю до неї прийшла сумна звістка: Яна розстріляли. Так він вже і  не побачив свою омріяну доню.

Коли малу зареєстрували  із-за  ваги і росту їй приписали на рік більше. Мати вибрала дівчинці ім ‘я Радислава (Радочка пестливо зверталася до неї). У графі по-батькові  вона  попросила записати: Янівна. Та і тут з нею обійшлися зухвало. Записали: Олегівна (чим теж Марії причинили зайвого болю та жалю). Радочка була поруч з матір’ю два роки. Гарно развивалась. Рухлива і дотепна дівчинка  зверталась до неї АЯ і ніяк не хотіла вимовляти  слово “мама”… Потім її відібрали від Марії Ростиславівни і передали в Есаульский дитячий будинок в Красноярському краї… Вперше до неї, як  до мами, доня звернулася, коли була вже в третьому класі і перебувала в Харківському дитячому будинку. На  прохання голови комісії по усиновленню, високої та повної жінки дівчинка двох жінок мала вибрати, з ким їй надалі залишатись. Мов загнане звірятко  вона подивилась на маму, Марію Капніст, яка, ризикуючи своїм  життям, на світ її привела. Поглядом окинула другу, Валентину Базавлюк, з якою за час відсутності матері зріднилася і вибрала її. Потім мовчки підійшла до Марії Ростиславівни і вибачилася. На лиці жінки не заграв жоден мускул і в очах не сталося змін. Вона ніжно дивилася на доню. Мовчки підвелася з стільця Взяла  Радочку за руку і рушила до столу головуючої на цій церемонії. Всі дорослі уважно спостерігали за ними. Мати і доня  підійшли до звершительки їхніх подальших доль. Марія Ростиславівна попросила  її показати, де зараз має підписати свою відмову і поставила свій розмашистий  розпис… Так доля розвела їх на роки … Аж поки  Рада не подорослішала… І не вийшла на зв’язок з матір’ю. І коли  вперше до неї звернулася  і промовила: “МАМО”  Марія Ростиславівна обімліла. Міцно пригорнула до серця свою дитину. І вже не було на світі сили, яка б їх розірвала, розділила. Отак і стояли удвох щасливі і плакали від того, що нарешті  зустрілися як близькі і рідні люди…

Перше звільнення з табірної зони

Коли зійшов її термін і розчинилися двері на вихід із зони, перший час проживала в  поселенні в Казачинськім районі, Красноярського краю. Перше, що непокоїло її зараз, єдине бажання віднайти свою крихітку  Раду. На душі ще відлунював той їдкий і гіркий осадок від розпечених сонцем пісків Караганди до вимерзлих від морозів степів  Іркутського краю, де сповна зазнала голоду, холоду, людського знецінення, приниження і безправ’я, але бажання вижити і віра, що попереду на неї чекає щось вартісніше і краще, допомагали їй тоді вижити, рухатись по життю далі. Малу на той час вже  перевели до Харківського дитячого будинку. З неймовірними труднощами добралася на Україну. Але Радочки забрати звіди не змогла. Не мала постійної роботи і прописки, сталого заробітку. Зате, отримала дозвіл на побачення з власною дитиною. І знову злий  вирок втрутився в її долю.  Хотіла провідати доню і прийшла трохи раніше, як зазвичай. І застала, як над її Радочкою знущається її вихователька. Серце  матері не витримало і вона кинулася до своєї дитини аби її вирвати з рук розлюченої жінки, що несамовито кричала: “Я з тебе виб’ю той дух, як з ворога народу!”. Дитина захлиналася від плачу, потім лише жалібно схлипувала. Зате по скарзі цієї працівниці Маріетту Ростиславівну  негайно арештували (сталося це 11 жовтня 1951-го). Слідство тривало недовго і на її  особистій  справі слідчий перекреслив ім’я Маріетта і власноруч написав Марія. Так вона з новим ім’ям отримала свій новий вирок на зону з 26  грудня 1951 до 1963-го  років. І прожила своє життя аж до завершення свого земного  шляху у цьому суєтному і  ніким  непередбачуваному світі.

Тепер її чекала робота в шахті. Лебідкою щодня, в металічній клітці, занурювалась в  глибину вугільної копальні. Працювала зранку до ночі. Вкрай  виснажена, втомлена поверталася до бараку, мовчки падала на нари і засинала міцним сном. Так тривало довгих 5 років. У зоні вона зблизилася з Валентиною Базавлук і вони потоваришували. У тої підходив термін до звільнення. І вона  вирішила допомогти скоротити термін   покарання Марії  Ростиславівни. Валентина Іванівна  добралася до Москви. Добилася прийому  до Афанасія Івановича Мікояна – незаперечного  авторитету в ешелоні  вищої  влади (як політик і державний діяч протримався в ній аж цілих чотири десятиліття) і знайшла переконливі аргументи і слова, щоб захистити  безпідставно ув’язнену Марію Ростиславівну Капніст й домогтися її  дострокового звільнення в 1957-у році,  взамін  присудженого їй 1963-го.

Повернення до звичного життя

Доки  Марія Ростиславівна вийшла на волю, Валентина Іванівна  прив’язалася до Радочки, удочерила її. Через  суди  домоглася повернути і залишити дівчинці її дійсне прізвище  Капніст.  Місцем постійного проживання Марія Ростиславівна вибрала Золотоверхий  Київ на березі Славутича. Через рік, у 1958-му році за відсутністю складу злочину її реабілітували. І хоч за життя вона втратила будинок, близьких людей, волю – жила 20 років в концентраційних таборах (зокрема в Сибіру та 5  років з них під землею у вугільних  шахтах Караганди), у кінематографі зіграла понад 100 ролей. Стала  членом Спілки кінематографістів України. Удостоїлася високого звання Заслуженої  артистки України в 1988-му році. Вела активний спосіб життя. Організовувала благодійні  концерти. Із забуття повертала  імена відомих людей, між ними і свого предка Василя Васильовича Капніста до його  230-ти ліття від народження… Недарма на їхньому родовому гербі золотом горіли викарбувані слова “SUB IGNE  IMMOTUS” (“НЕ ЗВОРУШЕНИЙ ПІД ВОГНЕМ”).

Прожила Марія Ростиславівна  80 років. Ніколи нічого не боялася. Була завжди щирою і відкритою. Лише  5 років проведених в підземеллі шахт Карагандинських  копалень  врізалися в її свідомості назавжди. І як наслідок, вона страждала  клаустрофобією. (боязнью спуску в глибину підземелля). Вона ніколи не спускалася в метро, не проходила підземними переходами.

Народ високо оцінив її талант.  Режисер віктор Леонідович Василенко зняв про неї кінострічку “Марія Капніст. Три свята” (1989). Сергій Дарійчук присвятив їй  документальну стрічку “Горда сльоза”.  До 100-ліття з дня народження уславленої народом кінозірки Укрпошта ввела в обіг поштову марку  під номером 1370 “Марія КАПНІСТ (1913-1993)” . Її донька Радислава  очолила “Благодійний фонд пам’яті Капністів”. 13 вересня 2014-го року, в будинку номер 13, на вулиці  Василя   Липківського,  де  колись мешкала Марія Ростиславівна,  до її 100-ліття  була  урочисто відкрита  меморіальна дошка. Своїм рішенням Київська міська рада перейменувала вулицю Желябова в вулицю Марії Капніст.

Померла Марія Ростиславівна в Олександрівській (Жовтневій) лікарні  25-го жовтня  1993-року від  запалення  легенів  (так записано в листку її смерті). Потрапила вона  сюди на початку жовтня. Сталося це так: вийшла з дому дещо раніше, щоб заглянути в магазин, дещо з продуктів придбати. Їй якраз по дорозі до кіностудії імені Олександра Довженка, де мала зустрітися з колегами і переглянути нову, їй запропоновану роль.  Задумана в свої справи,  80-ти річна жінка стала переходити вулицю на найжвавішій магістралі  Києва – проспект Перемоги і незчулася як опинилася під колесами автомобіля. Травмовану її завезли в цю лікарню… та вже звідси вона не повернулася. Рідним заповіла себе поховати на цвинтарі Капністів у Великій Обухівці поблизу Миргорода на Полтавщині, де в родовому помісті Капністів до нині діє музей її прапрадіда  Василя Капніста.  Там знайшла свій довічний спочинок і вона, крихітка цього уславленого роду, Марія Капніст.

Марія КОНКЯНА

Очільниця Виноградівського відділення ГО МАЛІЖ