Світло світу було в його душі. Микола Бідзіля назавжди повернувся в рідне село

Мені близькі ці сонячні простори

Ці неповторні села і міста

Дніпрові схили і Карпатські гори,

Краса людей і їхня доброта…

(рядки з поезії Анатолія Матвієнка “Моя рідня”)

Як у кожному селі в Закарпатті, в центрі Сасова красуються дві духовні святині ‒   храми Господні. Від позолоти їхніх куполів розсівається навкруги світло, умиротвореність і дивний спокій. Просторий будинок культури… Давно він став потужним культурно-просвітницьким осередком, де молодь охоче проводить своє дозвілля. Сільська бібліотека, яка завжди має великий вибір світової, вітчизняної, класичної і сучасної літератури й щедро ділиться набутою людською мудрістю з молодими і літніми сасівчанами, які залюбки торують сюди свої стежини. Місцева загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. Цього року вона готує свій 24 випуск (до 2000 року  її закінчували лише дев’ятикласники). 

Село повністю україномовне… Гарно вибудоване лежить на лівому березі Тиси. Після листопадового 1998-го та березневого  2001-го паводків дружня допомога співвітчизників, які своєвчасно простягнули руку допомоги, Сасово швидко залікувало  нанесені  водою збитки, відбудувало повалені будинки, звело сучасні  двоповерхові котеджі із затишними двориками, втопаючими у винограді, на шпалерах та розмаї  барвистих мальв, півоній, жоржин, гладіолусів, чорнобривців, майорців, петуній, сальв  та гортензій …

І вздовж  центральної  дороги, що з Текова через Сасово пролягає на Чорнотисів перед  кожним  будинком господарі  понасаджували червоної рути. Коли вона розпускається ‒ незбагненна стає краса навкруги… і люди в цьому селі працьовиті. Спостережливі. Тямущі. Жадібні до знань. Не кожне село може похизуватися такою кількістю вчених і науковців, яке вітчизняній науці дало Сасово. Спробували порахувати: Бідзіля Петро Омелянович та його син кандидати історичних наук у Запоріжжі; Шуба Михайло  Федорович ‒ академік медичних наук, його син Йосип Михайлович ‒ кандидат фізико-математичних наук в Києві; Данко Іван Васильович ‒ кандидат біологічних наук  в Мукачеві; Шуба Володимир Йосипович ‒ кандидат медичних наук в  столиці… І   збилися з рахунку…  Виходець з Сасова народний артист України, провідний соліст   Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, самодіяльний  композитор і автор десятка пісенних збірок Петро Петрович Матій; майстер спорту по боксу Василь  Васильович Клюса, архітектори  Василь Карлович Черкун та Іван Павлович Бідзіля…

Незчулася, як ми під’їхали до місцевої школи. Залишалося вдосталь часу до відкриття нової експозиції в  шкільному  музеї, присвяченої  видатному науковцю у галузі космічної біології, фізіології рослин, біофізики й радіології, державному та громадсько-політичному діячу, засновнику і почесному голові громадського товариства “Закарпатці в Києві” (із 26-ти наявних в Києві земляцтв різних регіонів України, закарпатське  ‒ залишилось найактивнішим, найвпливовішим і найчисельнішим); ним майже піввіку незмінно    керував наш земляк, ініціативний і невгамовний по-натурі, щирий, доброзичливий і невситимий до роботи, завжди переповнений новими ідеями та задумами, ще не втіленими в життя проектами  вчений Микола Іванович  Бідзіля. Я скористалася  порадою друзів і вирішила оглянути наявний в школі музей, який тут  вже діє понад два десятки літ…  Колись, в 4-х  кілометрах від Сасова, вздовж річки Ботар, була колонія переселенців з Верховини, з сіл Волового, Синевіра та Горінчова, які  викупили тут землі, нарізали рівну, як стріла вулицю, що упиралася одним кінцем   вбік Холмовця, а другим  ‒ тягнулася до румунського кордону. І з двох боків її звели  24  добротних будинки. Стали тут проживати родини Івашків, Лемаків, Головків, Бобиків, Криваничів, Гінцяків, Катунів, Шекет, Рябців… А коли пройшли чотири десятки років, у Сасові, паралельно залізничній лінії  відкрили вулицю  Лесі Українки, правління колгоспу “Україна” сприяло переселенню місцевих “колоністів” в село. Полишаючи свої  осілі місця люди відмовились від своїх старожитностей. Охоче передавали школярам для створення музею, аби  нагадували школярам про минуле  життя їхніх предків…

Гортаючи призабуті сторінки історії, відкривали пережиті політичні устрої Сасова

З експонатами музею взялася мене знайомити Марія Антонівна Данко. В цій школі вона проробила  47 років. Перший рік, як вийшла на заслужений  відпочинок. Але душею залишилася в цих  стінах, серед своїх колег. Вона причетна до створення самого  музею, його поповнення цінними експонатами. І зараз уважно дослухаюся до її розповіді, ловлю кожен рух і слово… 

Колись  було сутужно з тканинами і жінки сіяли коноплі, вимочували їх, сушили, потім терли на волокна, пряли і зимовими вечорами сідали за кросна і ткали полотно. Ось, так виглядали кросна, велика і мала терлиці, щіть (гребінець), яким вичісували волокна, мотовило, веретено, прялки, потак…

За кроснами коротали зимові  вечори. На готовій тканині  залюбки  вишивали скатертини, рушники, фіранки, чоловічий та жіночий святковий одяг. Потім ткали домоткані  доріжки, килими, для дівочого посагу рушники, все необхідне бо рук  молодій господині. Цікаво тут представлено і домашнє  начиння: ожичники (глечики для води, молока),  лампаші (ручні  світильники), гранчак (холодна праска), вошолів (праска для гарячого прасування  домашніх речей, випраного одягу, постільної білизни, дерев’яні  ночви (слугувало людям для замісу тіста, з якого в заздалегідь розпаленій печі випікали домашній хліб)… А  поруч, викладені експонати побутової техніки, з яким цивілізація входила в сільське  життя. Тут своє належне  місце зайняв перший в селі  радіоприймач, ламповий телевізор, фотоапарат, музичний програвач, платівки фірми “Мелодія”… Оглядаючи ці унікальні, давно вже призабуті в  часі, експонати, ми почули  збуджені голоси школярів. Вони нам сповістили, що поважні гості з Києва вже прибули до школи і зараз почнеться сама святкова урочистість…

Нас ще чекали спогади про чеські часи за Масарика, події, пов’язані з проголошенням  Карпатської України; окупація краю угорськими військами, період  Другої світової війни, приєднання Закарпаття до лона  матері-України, 47 років співжиття в складі колишнього Союзу, проголошення Незалежності України, період розбудови своєї  суверенної  держави, вияв народної волі  на майдані  Незалежності, початок неоголошеної  гібридної війни… Але ми одразу  подалися на шкільне подвір ‘я. Під    тінистим  розлогим  дубом зліва і двома березами справа разом з своїми педагогами-наставниками вже вишикувалась вся учнівська  молодь. Від гостинно  розчинених воріт до школи прямували прибулі на це торжество ініціатори відкриття  експозиції  виставки, приуроченої  життю, трудовій та громадській  діяльності вченого  ‒ земляка  Миколи Івановича  Бідзілі, який зараз назавжди повертався в рідне йому  село  Сасово.

Нас, українців ніяк не зломити. Ми ‒ українці, а Україна у нас одна

Ведучі, молоді  педагоги ‒ Катерина Сасин та Анжела Данило відкривають святкову урочистість, яка доторкнеться наших сердець і наповнить гордістю за наших людей. Це ‒  вони принесли заслужену честь і славу  нашому селу, школі, родинам і прославили досягнення  вітчизняної науки на світовому рівні. Директорка школи, Віра Михайлівна Макарова, тепло вітає гостей. З Києва  до Сасова  приїхали  активні  представники  земляцтва закарпатців Станіслав Михайлович Аржевітін з сином Ярославом, невістка  Миколи Івановича  ‒ Олена (Альона) Володимирівна Федько з чотирирічним сином (внуком вченого) Іванком, Іван Йосипович Панич з дружиною, Юрій  Михайлович Лутак, Ярослав Омельянович  Роспопа, представники громадських організацій, гості з Виноградова… Усіх  прибулих зараз супроводжує староста села Сасова Іван Васильович Криванич.

“Душу й тіло ми положим за нашу свободу”,  ‒  стоячи піднесено співають усі присутні. Хвилиною мовчання вшановується світла пам ‘ять всіх полеглих на війні захисників  Героїв України. І на згадку прийшли слова невідомого нам автора: 

“Життя обірвалось в ранах болючих. Прекрасне і юне воно ще було…  А нам залишились лиш сльози пекучі  і ще не розгадане  слово за що? Вічна їм всенародна пам’ять, наш доземний уклін!”

Юні хористи заводять пісню “Гей, пливе кача по Тисині”. Разом з школярами її з хвилюванням в голосі  зараз співають усі присутні на цій шкільній лінійці. Як  величальне її продовження звучить “Молитва за Україну” (Боже великий, єдиний нам Україну храни). Від гостей слово бере Станіслав  Михайлович  Аржевітін. Приїхав він у Сасово не з пустими руками. Привіз документальний кінофільм “Знайомтесь: Микола Іванович  Бідзіля”, папку з цінними документами першого Президента новопроголошеної Карпатської України отця Августина Волошина, які  були на робочому  столі  вченого  науковця-земляка і вдало доповнять 9-ти вікову історію  літочислення Сасова, двотомник де чітко прописано, що переклад  архівних  документів з угорської мови зроблений Миколою Бідзілею. Станіслав Михайлович  охарактеризував важливі життєві віхи і періоди вченого виходця з Сасова і запросив присутніх  оглянути нову експозицію музею повністю присвячену йому. Юні  екскурсоводи ‒  дев’ятикласниця Яна Онисько та  десятикласниця Богдана Гавей дуже професійно і вдало провели огляд краєзнавчого музею. В актовому залі присутні   переглянули  насичений життєвими епізодами, подіями і фактами документальний кінофільм про людину-легенду, яка жила, діяла на теренах вітчизняної науки, творила   добро для людей на державних посадах, піввіку керувала “Закарпатським земляцтвом”  в Києві… Всього  домагалась сама і іншим допомагала виходити в люди…

Коротка довідка про вченого земляка

Народився 9 грудня 1930-го року в селянській багатодітній родині Івана Івановича (1896-1990) та Ірми Федорівни  Бідзілі  (дівоче прізвище Шуба, 1898-1940). Дитинство його  збігло при батьках, які з весни до осені пропадали в полі, бо земля-годівниця давала родині щоденну поживу і хліб до столу. 1-3  початкових класи навчався русинським  діалектом, 4-5  – угорською мовою. Закінчив  горожанку. Вже за радянських часів – середню  школу. З 1949 по 1954 рік навчався на біологічному факультеті Ужгородського   державного університету. По розподілу на роботу, як одному з найкращих випускників,  йому випадає честь викладати біологію в школі, в селі  Вільшани, де розгортається будівництво Теребле-Ріцької гідроелектростанції, першого ударного енергетичного  об’єкту на Закарпатті, що вироблятиме електричну енергію для живлення промислових підприємств, потреб сільського  господарства, державних, медичних, культурно-освітніх установ і закладів побутового призначення.

Але бажання поглиблювати свої знання і не зупинятись на досягненім привели Миколу Бідзілю на навчання в аспірантурі Київського інституті фізіології і генетики рослин Національної Академії наук України. Після чотирьох років наполегливого навчання, в 1959-му році успішно захистив  кандидатську дисертацію на тему: “Дія малих доз  іонізуючої радіації на ферментативні системи організму”. В цьому інституті залишився    і на науковій роботі проробив 40 років. За цей період написав і опублікував три  монографії та близько 150 наукових робіт. Вперше в науці досконало вивчив і довів   радіопротекторні (радіозахисні) властивості рослинних меланінів, ввів нові поняття “нативні вільні радикали”, досконало вивчив  біологічну роль нативних і радіоіндукованих вільних радикалів, роль фікобілінів і фікоціанінів біологічних  процесах… Впродовж 17-ти років читав курс лекцій з радіобіології  та біофізики  в Національному аграрному університеті.

Микола Іванович був  одружений. Його  дружина Марія Семенівна  Бідзіля народилася  29-го вересня 1952-го року в місті Берегові на Закарпатті. Закінчила Київський   національний університет імені Т. Г. Шевченка. За фахом вона була хіміком-технологом. У сім’ї Бідзілів, яка жила в трьохкімнатній квартирі, на 5-му поверсі, 14-го жовтня 1977 року народився і виріс єдиний син Іван. Він теж успішно закінчив  КНУ імені Т. Г. Шевченка. Став кваліфікованим юристом-міжнародником. Однак, у  житті  перевагу віддав  спортивній журналістиці. Захоплювався вітрильним спортом. Багато поїздив по країнах Європи. Іван Миколайович свій остаточний життєвий вибір зупинив  на Олені (Альоні)  Володимирівні  Федько. Вона опанувала і уміло веде свою справу як кар’єрний  консультант та експерт з професійної орієнтації  вчителів. 8 червня  2020-го   року, в  молодій сім’ї  Івана та Олени народився малий синочок Іванко  –  світло очей і джерело досі непізнаної радості  вченого, який уже в зрілому віці, вперше в житті  зажив такого  жаданного  статуса – дідуся.

Але життя ніколи не стелилось гладко. Доля готувала свої непередбачувані   випробування. Вона суворо  обійшлася з Миколою Івановичем. Першою в родині  помирає його кохана дружина  Моріка. Цей удар долі він прийняв досить стійко.   Поховав  єдину близьку  своєму серцю людину на її  батьківщині, у  Бахті під Береговим. Потім, через два роки горе знову, як вихор увірвалося в родину Бідзілі. ПІсля 5 років  подружнього життя, Олена  Володимирівна стає вдовою з дворічним Іванком на руках. І батько везе тіло сина на Закарпаття, аби  спочивав поруч з любою матусею.Тепер турбота про синову родину повністю лягає на плечі 90-річного батька і дідуся… А тут почалася кровопролитна широкомасштабна  війна росії проти України. Нальоти ракет, обстріли, завивання сирени, сповіщення про повітряну тривогу,  переховування в укриттях.  Вивіз родину в Закарпаття… Але його знову тягнуло в рідний Київ. І він, не  відкладаючи свій задум, повертається  в свій  Голосіївський район…

І ось, на  93 році  життя,  в Києві, 15  травня 2023 року помирає Микола Іванович…  Відспівували його в церкві  Святого Миколая-чудотворця. Вся наукова еліта столиці,  члени земляцтва закарпатців “Закарпатці в Києві” зібрались і прийшли сюди, щоб  віддати останні почесті і провести в останню путь цю світлу людину-життєлюба. У  свій час навколо  себе вчений зумів  стихійно згуртувати багатьох вихідців  із   Закарпаття  –  студентів, аспірантів, вчених, лікарів, митців, футболістів, людей різних  професій, аби при нагоді  разом зустрічатись, спілкуватись, старатись примножувати традиції, звичаї, обряди та культуру, властиву  мешканцям Срібної землі. Робилось це незалежно від їхньої національності, релігійних переконань, специфіки та укладу домашнього побуту, проявів  національних смаків. І навіть вживаних в родині страв та  дотримання ними  здорового способу  життя.

Поховали  Миколу Івановича  Бідзілю  на  Байковому кладовищі, де знайшли свій  довічний спочинок вищі державні  посадовці та видатні особистості українського  народу…

У  тиші  музею в’ються спогади про земні  справи академіка, який назавжди  повернувся в рідне Сасово

Ще  навчаючись в  аспірантурі  доля звела  молодого  сасівчанина з Василем Німчуком з Довгого, Василем  Дурдинцем з села Ромачевиці під Мукачевом, Юрком Свидою з  Пацканьова, Олексою Мишаничем з Лісковця на Міжгірщині, з якими зрідка вибирались на  матчі знаменитої футбольної команди  “Динамо”. В її складі тоді, грали виходці з Закарпаття Ернест Юст, Михайло Михалина, Тиберій Попович, Михайло Коман, найкращий  бомбардир Дезидерій Товт, потім команду очолив Іван Мозер і в неї влились Василь Турянчик, Йожеф Сабо, Федір  Медвідь, Стефан Решко, Василь Рвц,  Іван Яремчук… Закарпатських гравців цінували за європейську школу  гри у футбол,  культуру, менталітет, вихованість, м’яку роботу з м’ячем, грунтовну тактику гри, гарну  фізичну  форму і міцне  здоров ‘я… Потім в  колі знайомих Миколи Бідзілі опинилися композитор Євген Станкович, народні артисти України – відома  оперна діва Гізелла Ціпола та  соловейко Іван Попович, архітектор, добре знаний в Європі Янош Віг,  художники Дмитро Скаканді та Тиберій  Сільваші, політичні та державні діячі Віктор  Пинзеник, Орест та Микола Климпуші, Юрій  Бадзьо, підприємці  і бізнесмени Станіслав Аржевітіін, Михайло Сятиня, Степан Орос, Юрій Кіш, Василь Бокоч, Олександр Пушкаш, Христо Роглєв, Марія Пісна… Так сформувалося ядро  земляцтва закарпатців…

Уважно оглядаємо портрети Миколи Івановича та його вродливої дружини Марії  Семенівни. Фотостенд “Родина і сім’я” знайомить нас з родоводом вченого. Яскраво подана інформація і про кандидата біологічних наук та голову районної ради  Шевченківського району, який першим серед наявних в  Києві районів  підняв блакитно-жовтий стяг – національний прапор України 13 липня 1991 року. Був головою   державної адміністрації і депутатом двох скликань – ХХІ та ХХІІ-го. Окреме місце в  експозиції шкільного  краєзнавчого музею  відведене численим державним відзнакам, дипломам, нагородам за заслуги як активного науковця, політика, громадського діяча…  Уважно оглядаю робочий стіл вченого, на  якому стоять настільна лампа, попільничка, окуляри, портфель з робочими кресленнями, дерев’яний переносний чемодан, статуетка Тараса Григоровича  Шевченка, багато інших особистих речей, яких торкалися його руки  і користувалися в щоденному побуті.

Під склом однієї  вітрини побачите орден Президента України “За заслуги” ІІІ  ступеня, ювілейну  медаль “20 років  незалежності України”, подарунковий кишеньковий  годинник  від Голосіївського  району,  подарунковий набір від  земляцтва закарпатців (дві ручки і візитниця), подарункова верховинська дримба від Станіслава  Аржевітіна, десятки інших цікавих  речей, які красномовно підтверджують всенародну шану, повагу і любов  виявлену  нашому  землякові –  вченому,  політику, громадському діячеві, що любив життя і простих людей і десятки років трудився на честь і славу  своєї  держави і рідного народу,  якому сповна завдячував за все досягнуте і бажане в житті.

Марія  КОНКІНА,

очільниця Виноградівського  відділення  ГО  МАЛІЖ