Нема ціннішого нічого у людини за її життя

Я іду по життю, як по каменях, йду,

Не минаючи біль та тривогу,

Поєднавши в душі щастя мить і біду,

Все шукаю до Бога дорогу.

Давня віра, яка ще з дитинства жива,

Знову дзвоном церковним озветься.

І молитви Господньої віщі слова 

Притулю я до грішного серця.

З нас ніхто не святий, кожен має свій гріх.

Хоч вдягаємо маску на лиця.

Все частіше мені і за себе, і всіх 

Тихо хочеться стать й помолиться.

В час земних катастроф, зла й людських протиріч 

Не надійсь на удачу та силу.

І зринають слова, наче кредо сторіч:

— Боже, Боже, спаси і помилуй.

(Вадим Крищенко “Господи, дай нам любові”)

Щоб не засихало коріння, щоб день наш для щастя воскрес

У Виноградівській міській виставковій залі  “Імпасто”  започаткували “PAST and   PRESENT” ‒  цікаву серію лекцій про художників Закарпаття. Вона надихнула і мене,     знову повернутися лицем до свого давнього задуму: написати матеріал про нашого  корифея закарпатського малярства Йосипа Бокшая. Своєю наполегливою працелюбністю він досяг небувалого професійного рівня. За життя ним написано  понад 1000-у полотен. Удостоївся вершин європейського визнання. Став  неперевершеним співцем краси Срібної Землі. В його постаті постає лице людської   духовної чистоти і довершеності. В його роботах проглядається відтворений  менталітет, культура, побут, звичаї та традиції, християнські святкові обряди, властиві   українському люду.

Від роботи Йосип Йосипович отримував велике задоволення. У вільний час вибирався в гори. На місцях відпочинку знаходив неповторні мальовничі куточки. Вони змушували  його зупинитись. І невідривно працювати. Не відходив від мольберта цілих півдня.  Натхненно малював, творив. Підбирав свої “бокшаївські” барви. І кожного разу додому  повертався з новою цікавою роботою. Його улюбленою порою року була осінь. Насичена багрянцем, стожарами відтінків і неймовірною силою натхнення і  завороженості. Його талант, сила характеру, бажання донести до глядача неймовірну   красу оточуючого нас довкілля, її  природню довершеність творили дива. У 70-х роках багато наших земляків, які проживали в Києві, переважно науковці, медики, письменники, інженери та працівники культури бажали вдома мати пейзажні роботи  Йосипа Бокшая, як часточку краси рідної землі, що постійно жила в їхніх серцях.

У цьому світі неповторна кожна мить…

Ім’я Йосипа Бокшая ‒  це не лише наша регіональна слава. В його особі український живопис  отримав одного з найвизначніших монументалістів ХХ століття. Його пейзажна лірика підкорила серця шанувальників образотворчого мистецтва в  Угорщині, Словаччині, Румунії, Польщі, Чехії та багатьох інших країнах світу. Там, де волею долі опинялися наші співвітчизники, як цінний оберіг рідної землі і дорогу їхньому серцю реліквію вони зберігали картини Йосипа Бокшая…

У родині священика Йосипа Бокшая служителями церкви були його дід, ним став і старший син. Сім’я була багатодітною ‒ 8 дітей. Жили в селі Дєртянлігет    Мараморошського округу, де він мав свій прихід (нині село Кобилецька Поляна на Рахівщині). Діти змалечку виховувались і жили в скромності, оточені батьківською    духовністю, порядністю і потягом до інтелігентності і знань. 2 жовтня 1891-го року у  подружжя Бокшай народився хлопчик. Він успадкував батькове ім’я і був охрещений  Йосипом. Ріс, мов з води. Спокійний, слухняний, уважний, допитливий. Як дитина до  всього проявляв інтерес. З його поля зору не пропадало непоміченим ніщо. Початкову школу закінчив в рідному селі, але батька переміщають служити в село Лохово    поблизу Мукачева. І родина Бокшай переселяється на нове місце проживання. Після  закінчення місцевої сільської школи, батьки, бажаючи  дати синові належну освіту,   віддають його до Мукачівської гімназії. На той час це був найпрестижніший   навчальний  заклад у регіоні, що давав надійні знання і був базою належної підготовки для вступу у вищі навчальні заклади Будапешта, Відня та Праги. Вчитель малювання  гімназії Тібор Калмар першим звернув увагу на природній хист свого учня. Його роботи  вирізнялися на фоні робіт його однокурсників. Вчитель наважився відібрати їх і показати відомому в регіоні художнику Гнату Рошковичу. Той уважно і прискіпно   оглянув  роботи юнака, знайшов їх цікавими і талановито ним намальованим. Порадившись, обоє дійшли до єдиної думки: рекомендувати випускника гімназії  Йосипа Бокшая для вступу до Угорського королівського інституту образотворчих  мистецтв. Так, в 1910 році він потрапляє до Будапешту. Чотири роки навчання  пролетіли, як одна мить… Але дали студенту Бокшаю можливість накопичити масу   вражень і відкрити для себе цілий “колодязь” знань класичного живопису не лише    Угорщини і Австрії, але й Німеччини, Польщі… 27  червня 1914-го року він отримав  диплом, з правом викладати малювання. Однак, в серпні, як рядового вояка Йожефа (Йосипа) Бокшая мобілізували до австро-угоського війська обмундирували і відправили на  фронт Першої світової війни. Чутливу душу 23-х літнього юнака  вразили побачені і пережиті  жахи, смерть його бойових побратимів, наступи і операції, які кожного разу  закінчувалися людськими жертвами, каліцтвами і втратою людей від отруєння біологічною зброєю, вперше  застосованими ворогом на війні… 24 березня поблизу села Турки, нинішньої Львівської області він потрапив в російський полон. Тепер його чекала нелегка доля  мандрівника, приниження і людського поневіряння. Йому прийшлося пройти Туркестаном, Казахстаном, Узбекистаном з важкістю і лихвою випробувань добратися  до Верхньодніпровська тодішньої Катеринославської губернії.

Митарства, які тривали 4-ри роки, звели його з поміщиком Никодимом Грабовським. Той  належно оцінив талант молодого художника, який на листку паперу намалював  його  портрет. Взяв його до свого помістя. Надав у його розпорядження свою    бібліотеку. Закупив фарби, пензлі, все необхідне для малювання. Створив всі умови  для прояву його творчості. Так, серед жахів  війни, у Йосипа Бокшая сходить зоря  митця. Він рвійно починає писати українські пейзажі, жанрові композиції, зустрічатись і  спілкуватись з простими людьми, їхніми родинами… Цей ковток свіжого повітря  пробудив в нім жагу до життя, до улюбленого заняття ‒ малювати.

У 1918 році він нарешті повертається додому.  Влаштовується викладачем малювання  до Ужгородської гімназії. Працює як живописець і педагог. Наразі в Ужгород   повертається Адальберт Ерделі. Удвох, вони вперше наважились відкрити Публічну  школу малювання з академічним рівнем викладання. Для всіх бажаючих безкоштовно  навчатись азам образотворчого мистецтва. Адальберт Ерделі почав вести заняття з  європейського і світового мистецтва. Йосип Бокшай започаткував академічну професійну підготовку та вивчення класичної спадщини.

Срібна земля стала джерелом натхнення і для чеських, угорських та словацьких  митців. На базі  етнічної самобутньої культури лемків, бойків, гуцулів, їхнього  фольклору, звичаїв, обрядів, традицій поступово вибудовується інтегральний   феномен ‒ Закарпатська школа живопису. В 30-х роках першими випускниками  Публічної  школи  малювання стали художники Андрій  Коцка, Золтан  Шолтес, Василь Габда, Антон Кашша … Окрилені і натхненні першими успіхами в своїй подвижницькій  роботі Йожеф (Йосип) Бокшай та  Адальберт Ерделі 12 червня 1931-го року заснували  Спілку діячів образотворчого мистецтва. Зайнялися організацією художніх виставок    творів молодих членів  Спілки митців Підкарпатської Русі  не лише на теренах рідного  регіону, але і в Словаччині, Чехії та Моравії. До складу цього громадського творчого  об’єднання також увійшли художники різних національностей Бедржіх Ождіан,  Ладіслав Кайгл, Мілада Бенешова, Йозеф Томашек, скульптор Яромір Цупал…

Йосип Бокшай бере активну участь у роботі Руської народної ради, у заснуванні    товариства “Просвіта” (1920),  в організації творчих виставок у рамках Клубу  художників Підкарпатської  Русі.

Про тебе мріяв стільки літ і ось зустрів тебе, кохана

З дружиною Маргаритою Арваї познайомився в стінах гімназії, де викладав. На 12  років була молодшою від  нього. Ця тендітна, гарно вихована, скромна і щира дівчина з  угорської родини одразу запала йому в душу. Навіть собі не смів зізнатись, що закохався в неї, як хлопчина. До кожного уроку готувався дуже ретельно. Радів, коли як учениця, уважно слухала його пояснення і не зводила з нього захопленого погляду  очей. Так збігли три роки її навчання, час, коли приймав її малюнки і підправляв, а вона  ніяковіла і не знаходила слів пояснень… До нього випадково дійшли чутки, що Маргарита заручилася і скоро матиме весілля. Мав щось робити.

Рішуче, як належить мужчині, проявити характер і нарешті, виважено, як прийнято   чоловікам ‒ освідчитись. Так йому поступити було не просто, але добре розумів:  інакше втратить кохану назавжди, а віддавати її другому він не мав наміру. Наважився, попросив зустрічі. Вона не спізнилась ні на хвилину. Після розмови з ним, повернулася додому і на превелике здивування батьків зняла з руки золотого перстня.

Зіграли скромне  весілля. У тому ж 1924-му році дружина Бокшая ‒ Маргарита    народила доньку Катерину (Котіцу). Молода мати змушена залишити вчителювання в  угорській горожанській школі і приділити належну увагу коханому чоловікові, дитині і  веденню домашнього господарства. У 1927-у в цього  щасливого  подружжя народилася  друга донька ‒ Елеонора. У 1930-у ‒ жаданий наслідник сімейства син  Йосип. Діти  стали тою цементуючою ланкою, яка ще більше посилила відчутну повагу і  любов батьків один до одного.

“Тобі личить моє кохання.” ‒ жартував  Бокшай з дружиною. У різні періоди життя він малював її. І кожного разу портрети відтворювали її неповторну жіночність і чуттєву  глибину душі, яку так виразно і тонко відчував і передав на полотні він, як митець. І  дітей своїх обожнював малювати. Які  виразні, просякнуті  батьківською щирістю    портрети дочок ‒ 16-ти річної Катерини та 14-ти  річної Елеонори, 10-ти літнього сина  Йосипа. Кожен з них живе своїм життям і бачить світ по-своєму. І захоплюється тим, що близьке його душі. Особливо любив малювати Катерину. В “Бокорашах” з неї батько написав молоду вродливу верховинку, яка притулилася до стовбура дерева і зараз  прощається з молодим бокорашем. Коханому вона привітно махає своєю рукою і  терпляче чекатиме його повернення додому…

Наступна частина

Марія Конкіна