Життя – це школа, по її закінченні дарунок Божий жде

Ця ставна, вродлива, підтягнута, у білому лляному, гарно розшитому біля горловини і на рукавах, платті, з розсипаним до плечей, русявим пишним волоссям переступила свій золотий полудень віку, але залишилася заворожуюче молодою і щирою. Стояла вона зараз і вдячно посміхалась до людей. Була їм справді щиро рада і душею сповна відчувала: картини, зараз виставлені на персональній виставці графічних робіт під промовистою назвою “Сонцестояння” у виставковій залі “Імпасто”, знайшли своїх надійних поціновувачів і однодумців.

Народилася на Черкащині. В 20-ти кілометрах від Моринців Звенигородського району, що на білий світ колись (9 березня 1814 – 10 березня 1861) привели невмирущого співця і пророка, велета українського духу, апостола правди Тараса Григоровича Шевченка. Вперше побачила світ в селі Дібрівка, Лисянського району в 1973-му році. Іринка, росла як з води. Змалку оточена батьківською увагою, турботою, ненав’язливим піклуванням. Середню школу закінчила в селі Чапаївка (нині Благодатне). Ніколи не бажала людям зла. Зичила всім лише добра. Щира і побожна відчувала кожний дотик квітки, що розпускалися на батьківськім подвір’ї з ранньої весни до пізньої осені звеселяли її своєю барвистою красою. Проста, ласкава, не вибаглива дівчина навіть у калюжі бачила відблиск місяця і розсіяне світло зірок. В час людської біди ніколи і ні від кого не відверталася. Для людини, потребуючої чиєїсь підтримки, Ірина завжди знаходила потрібні заспокійливі слова розради…

І ось підійшла пора вибирати свою життєву стежину. Подалася в Решетилівську художню школу, в якій їй привили любов до українського живопису. Далі її привабила Західна Україна. Вибрала Вижницький коледж декоративно-прикладного мистецтва імені В .Ю. Шкрібляка, вулиця Дмитра Загуло,13 й досі пам’ятає стукіт її каблучків, звеселчючий сміх і голос задоволеної своєю мистецькою юнню, студентки Ірини Нявчук.

Прийшли 90-ті роки… Україна заново воскресала до нового життя. І це святе відчуття окрилювало і її. Вийшла заміж. Народила донечку Даринку. Відчуття повноти життя грало в ній як молоде, п’янке вино. Відбулася як жінка, мати, господиня. Але руки просились до мольберта, пензлів, фарб. Знову повертається до малювання. Шукає себе… У світі багато талановитих людей. Кожен з них несе людям свої ненав’язливі думки. Вона має знайти своє, особливе і особисте, показати світові свої відчуття, відкриття, бачення і резонансний сплеск пережитих емоцій… Легко сказати, що саме цього хочу, прагну. Пройти цю дистанцію пошуку не просто і нелегко. Треба пройти через багато спроб, уважно і прискіпливо приглядаючись до того, чим живуть сучасні митці. При тім, виробити щось суто своє, неповторне, яскраве, свіже новизною, щоб брало за душу і було конче захоплюючим і цікавим для глядачів і переконливо правдивим у їхньому баченні і логічному сприйнятті.

Ірина Олексіївна добре розуміла: у природі все вже існує, розмножується, живе, розвивається по законах Всесвіту і задуму її Творця. Кожен з неї зчитує щось своє. А вже в процесі малювання, хтось віднайде саме своє зернятко для посіву в людські душі. І воно проб’ється з нашарувань думок, проросте поетичними чи пісенними рядками, прозою, а може й бажанням самим творити в глині, дереві, металі, на склі чи на папері, батику, вовні, за ткацьким станком… Так у роздумах і бажанні творити народжувались її картини з квітами, янголятами, серії мотанок, писанок, невловимих птахів… Вчилася відвідуючи виставки молодих художниць сучасного абстрактного живопису: Ліни Чантурія, Анни Хунчик, Ірини Рилач, Марії Натсевич, Мар’яни Мурал, Світлани Руденко та інших, переймала досвід, який залишав свої враження і започатктвував її спроби і намагання створити щось непересічне, суто своє…

І ось, появилася нова серія 33 неймовірно бентежних, вражаючих людську уяву її робіт з яскраво червоними кольорами на білому тлі основи кожної картини, під влучною назвою “Сонцестояння”… Уважно оглядаю кожну з них. Ірина Олексіївна продумала і під кожною, як візитівку, вдало вибрала та залишила умовну назву картини. Це вже суттєвий і надійний дороговказ для переглядачів експозиції її виставки. Мою увагу привертає картина “Додому” (жінка-українка повертається на Україну з чужини. На її плечах – ноша, яку окрилюють 5 голівок соняхового цвіту, як символ її невичерпної любові до рідної землі, де і сонце світить і гріє по-особливому). Вражаюче написані художницею триптих “Серце тієї Мавки, що живе в старому дубі на околиці лісу”, “Серце тієї русалки, що швидша за вітер”, “Серце наймолодшої русалки”… Захоплює уяву квадриптих, розділений на 4 секції картин: “Сонцестояння “, “Імболк”, “Рівнодення” та “Схід сонця”. Цікаві роботи “Місто, сліди ніг”, “Багаторука Богородиця”, “Танець янголів”, “Плани на тиждень”, “Вечорниці” , “Китайський новий рік”.

З серії “Квіти” уважно розглядаються полотна “Кали”, “Кущ півоній”, “Латаття”…

Кожна картина Ірини Олексіївни живе своїм життям і сприймається людьми як цікава розповідь про довкілля, в якому живемо, творимо, вибудовуємо життєві плани на майбутнє.

Випадкових у житті зустрічей і знайомств не буває

Надійною підтримкою, тилом і опорою художниці став колишній її однокласник по Чапаївській середній школі Володимир Хвиль. У молодості не наважився їй запропонувати серце і руку. Тоді ще твердо не стояв на своїх ногах. Мав здобути агрономічну освіту, звести дім. Щоб не як у пісні “Збудуй хати з лободи та до чужої не веди”, а щоб куди кохану було привести… Доки розгойдував час, його Ірина вийшла заміж, народила Даринку… 25 років життя збігло, як вода в гірській поточині… Але чоловік не втрачав надії, що з коханою вони ще будуть разом. І ця заповітна мрія збулася. Вже 6 років разом. І Даринка з ним рахується як з близькою мамі людиною. Зараз їй 26… Уміла дизайнерка цікава, розсудлива дівчина, із своїм баченням і сприйняттям життя.

Багато сім’єю подорожують. У Закарпатті побували в Ужгороді, відвідали Ужгородський замок, у місті над Латорицею збережений часом Паланок, у Хусті – руїни на Замковій горі, у Виноградові – віддали свої почесті древньому Канкову… Чотири роки тому адміністраторка виставкової зали “Імпасто” Валентина Костьо побачила картини Ірини Нявчук і спонтанно, по свіжих враженнях написала вірша. Тепер, на відкритті виставки художниці, у Виноградові, вона побудувала свій виступ на віршах у самовиданій збірці “ЧЕР” у червоній палітурці. Цей приємний сюрприз побудив гостя з Хусту Валерія Дьордяка запросити Ірину Олексіївну з цією персональною виставкою до зали “Митці верховини”, де раніше художниця вже приймала активну участь у груповій виставці сучасних живописців. Війна привела в наше місто відомого харківського художника Олега Омельченка, який гарно вписався в мистецьке життя місцевих живописців і продовжує плідно творити, веде щонедільні заняття з скетчингу та виставляється на виставках різного рівня. Він вітає нашу гостю з Черкас з цікавими роботами і висловлює своє захоплення ними. Обдарований митець – професіонал Владислав Беланинець подякував черкаській мисткині за гарні роботи, які прийшлися до вподоби всім присутнім на виставці глядачам. Очільниця Виноградівського відділення МАЛІЖ Марія Конкіна дала високу оцінку творчому хисту і майстерності Ірини Олексіївни порекомендувала їй, після привезеної китайцями із зворотного боку Місяця проби грунту, як доповнення до “Сонцестояння” намалювати зміни фаз Місяця-молодика, щербаня, у час свого повня, які теж несуть свій вплив на життя і прояви емоцій людей на Землі.

Жартуючи, Ірина Олексіївна показала на свій лавандовий, з одного з подарованого їй букетів, фіолетовий пахучий цвіт засіву, що її надихне на подальшу творчу роботу.

В недалекім часі їх покаже в Америці, де туди запрошена і теж виставлятиме свої роботи на огляд поціновувачів сучасного українського живопису. Він сповна себе проявляє навіть у роки цієї неочікуваної широкомасштабної війни… І засвідчує всьому світу, що життя людське неспинне…