Життя – це  школа, по її закінченні дарунок Божий жде

Ця ставна, вродлива, підтягнута, у білому лляному, гарно розшитому біля горловини і   на рукавах, платті, з розсипаним до плечей, русявим пишним волоссям переступила  свій золотий полудень віку, але залишилася заворожуюче молодою і щирою. Стояла  вона зараз і вдячно посміхалась до людей. Була їм справді щиро рада і душею сповна    відчувала:  картини, зараз виставлені на персональній виставці графічних робіт під промовистою назвою “Сонцестояння” у виставковій  залі  “Імпасто”,  знайшли своїх надійних поціновувачів і однодумців.

Народилася на Черкащині. В 20-ти кілометрах від Моринців Звенигородського району,  що на білий світ колись (9 березня 1814 – 10 березня 1861) привели невмирущого   співця  і пророка, велета українського духу, апостола правди Тараса Григоровича  Шевченка. Вперше побачила світ в селі Дібрівка, Лисянського району в 1973-му році. Іринка, росла як з води. Змалку оточена батьківською увагою, турботою, ненав’язливим піклуванням. Середню школу закінчила в селі Чапаївка (нині  Благодатне). Ніколи не бажала людям зла. Зичила всім лише добра. Щира і побожна  відчувала кожний дотик  квітки, що розпускалися на  батьківськім подвір’ї з ранньої весни до пізньої осені звеселяли її своєю барвистою красою. Проста, ласкава, не вибаглива  дівчина  навіть у калюжі бачила відблиск місяця і розсіяне світло зірок. В  час людської біди ніколи і ні від кого не відверталася. Для людини, потребуючої чиєїсь  підтримки, Ірина завжди знаходила потрібні заспокійливі слова розради… 

І ось підійшла пора вибирати свою життєву стежину. Подалася в Решетилівську художню школу, в якій їй привили любов до українського  живопису. Далі її привабила Західна  Україна. Вибрала Вижницький коледж  декоративно-прикладного мистецтва імені В .Ю. Шкрібляка, вулиця Дмитра Загуло,13 й досі пам’ятає стукіт  її каблучків, звеселчючий сміх і голос задоволеної своєю мистецькою юнню, студентки Ірини Нявчук.

Прийшли 90-ті  роки…  Україна заново воскресала до нового життя. І це святе відчуття  окрилювало і її. Вийшла заміж. Народила донечку Даринку.  Відчуття повноти життя грало в ній як молоде, п’янке вино. Відбулася як жінка, мати, господиня. Але руки  просились до мольберта, пензлів, фарб. Знову повертається до малювання. Шукає  себе… У світі багато талановитих людей. Кожен з них несе людям свої ненав’язливі  думки. Вона має знайти своє, особливе і особисте, показати світові свої відчуття,  відкриття, бачення і резонансний сплеск пережитих емоцій… Легко сказати, що саме   цього хочу, прагну. Пройти цю дистанцію пошуку не просто і нелегко. Треба  пройти через багато спроб, уважно і прискіпливо  приглядаючись до того, чим живуть сучасні  митці. При тім, виробити щось суто своє, неповторне, яскраве, свіже новизною, щоб   брало за душу і було конче захоплюючим і цікавим для глядачів і переконливо  правдивим у їхньому баченні і логічному сприйнятті.

Ірина Олексіївна добре розуміла:  у природі все вже існує, розмножується, живе,    розвивається по законах Всесвіту і  задуму її Творця. Кожен з неї зчитує щось своє. А  вже в процесі малювання, хтось віднайде саме своє зернятко для посіву в людські  душі. І воно проб’ється з нашарувань думок, проросте поетичними чи пісенними   рядками, прозою, а може й бажанням самим творити в глині, дереві, металі, на склі чи на  папері, батику, вовні, за ткацьким станком… Так у роздумах і бажанні творити  народжувались її картини з квітами, янголятами, серії мотанок, писанок, невловимих птахів…  Вчилася відвідуючи виставки молодих художниць сучасного абстрактного  живопису: Ліни Чантурія, Анни  Хунчик, Ірини  Рилач, Марії  Натсевич, Мар’яни Мурал, Світлани  Руденко та інших, переймала досвід, який залишав свої враження і  започатктвував її спроби і намагання створити щось непересічне, суто своє…

І ось, появилася нова серія 33 неймовірно бентежних, вражаючих людську уяву її   робіт з яскраво червоними кольорами на білому тлі основи кожної картини, під влучною назвою “Сонцестояння”… Уважно оглядаю кожну з них. Ірина Олексіївна продумала і  під кожною, як  візитівку, вдало вибрала та залишила  умовну назву картини. Це вже  суттєвий  і надійний  дороговказ для переглядачів експозиції її виставки. Мою увагу привертає  картина “Додому” (жінка-українка повертається на Україну з чужини. На її плечах  –  ноша, яку окрилюють 5 голівок соняхового цвіту, як символ її невичерпної  любові до рідної землі, де і сонце світить і гріє по-особливому). Вражаюче написані  художницею триптих “Серце тієї Мавки, що живе в старому дубі на околиці лісу”,  “Серце тієї русалки, що швидша за вітер”,  “Серце наймолодшої русалки”… Захоплює уяву квадриптих, розділений на 4 секції картин: “Сонцестояння “, “Імболк”,  “Рівнодення” та  “Схід сонця”. Цікаві роботи “Місто, сліди ніг”, “Багаторука Богородиця”, “Танець  янголів”, “Плани  на тиждень”, “Вечорниці” , “Китайський новий рік”. 

З серії “Квіти” уважно розглядаються полотна  “Кали”, “Кущ півоній”, “Латаття”…

Кожна картина Ірини Олексіївни живе своїм життям і сприймається людьми як цікава  розповідь про довкілля, в якому живемо, творимо, вибудовуємо життєві  плани на  майбутнє.

Випадкових у житті зустрічей і знайомств не буває

Надійною підтримкою, тилом і опорою художниці став колишній її однокласник по  Чапаївській середній школі  Володимир Хвиль. У молодості не наважився їй  запропонувати серце і руку. Тоді  ще твердо не стояв на  своїх ногах. Мав здобути   агрономічну освіту, звести дім. Щоб не як у пісні “Збудуй хати з лободи та до чужої не  веди”, а  щоб куди кохану було привести… Доки  розгойдував час, його Ірина вийшла  заміж, народила Даринку… 25 років  життя збігло, як вода в гірській поточині… Але  чоловік не втрачав надії, що з коханою вони ще будуть разом. І ця  заповітна мрія  збулася. Вже 6 років разом. І Даринка з ним рахується як з близькою мамі людиною.  Зараз їй  26… Уміла дизайнерка цікава, розсудлива дівчина, із своїм баченням і  сприйняттям життя.

Багато сім’єю подорожують. У Закарпатті побували в Ужгороді, відвідали Ужгородський  замок, у місті над Латорицею збережений часом Паланок, у Хусті – руїни на Замковій  горі, у  Виноградові  –  віддали свої почесті древньому Канкову… Чотири роки тому   адміністраторка виставкової зали “Імпасто” Валентина Костьо побачила картини Ірини  Нявчук і спонтанно, по свіжих враженнях написала вірша. Тепер, на відкритті виставки  художниці, у Виноградові, вона побудувала свій виступ на  віршах у  самовиданій збірці “ЧЕР” у червоній палітурці. Цей приємний сюрприз побудив  гостя з Хусту Валерія  Дьордяка  запросити Ірину Олексіївну з цією персональною виставкою до зали  “Митці  верховини”, де раніше художниця вже приймала активну участь у груповій  виставці сучасних живописців. Війна привела в наше місто відомого  харківського художника Олега  Омельченка, який  гарно вписався в мистецьке  життя  місцевих  живописців і продовжує плідно творити, веде щонедільні заняття з скетчингу та виставляється на виставках різного рівня. Він вітає  нашу гостю з Черкас з  цікавими  роботами і висловлює своє захоплення ними. Обдарований  митець – професіонал  Владислав Беланинець  подякував черкаській мисткині за гарні  роботи, які прийшлися до вподоби всім присутнім на виставці глядачам. Очільниця  Виноградівського відділення  МАЛІЖ  Марія  Конкіна  дала високу оцінку творчому хисту і майстерності Ірини Олексіївни порекомендувала їй, після привезеної китайцями із зворотного  боку Місяця  проби грунту, як  доповнення  до “Сонцестояння” намалювати зміни фаз  Місяця-молодика, щербаня, у час свого повня, які теж несуть свій вплив на  життя і  прояви  емоцій людей на Землі.

Жартуючи, Ірина Олексіївна показала на свій лавандовий,  з одного з подарованого їй  букетів, фіолетовий пахучий цвіт засіву, що її надихне на подальшу творчу роботу.  

В недалекім часі їх покаже в Америці, де туди запрошена і теж виставлятиме свої    роботи  на огляд поціновувачів сучасного українського  живопису. Він сповна себе  проявляє навіть у роки цієї неочікуваної широкомасштабної війни… І засвідчує всьому світу, що життя  людське неспинне…

Марія КОНКІНА

очільниця   Виноградівського  відділення  ГО МАЛІЖ

Фото: Валентина Костьо