У житті не скупіться любов свою рідним дарувати

З приємним хвилюваннням і неочікуваним передчуттям чогось незвичайного взяла до рук нове літературно-художнє видання “СВІЧА” (оповідання та новели) члена  Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, тричі відзначеного обласною Закарпатською літературною премією імені Федора  Потушняка за утвердження морально-етичних норм і засад людської честі, совісті, сумління і добра, винесених і глибоко усвідомлених з першоджерел народного  фольклору письменником Андрієм Дурундою. Він – автор 13 романів, повістей,   оповідань і новел, які надовго збереглися в пам’яті. Запам’яталися читачам такі його видання  “Не карай самотністю” (1988), “Сльози святої  Марії” (1998), “Дерево на вітрах” (2005, 2011), повість “Невидимі пута” (1993), “Вікторія регія” (2011), нариси “Замах на Паганіні” (2002), збірки малої прози “Сім янголів затрубіли” (2013 ), художньо-документальні оповіді “Роде наш красний”, “Чаша” (2016) /охоплює пережитий  автором період його життя від 1994 до 2015 років/.  Долі людські не співставні. Бувають маленькі і великі, але завжди не віддільні від життя і того суспільства та простору часу, в якому живемо…

У новому виданні “СВІЧА” читач зануриться в проблеми сьогодення: війна і її неминучі наслідки; взаємодія людини з природою; пошуки сенсу життя; непримирима боротьба  світла і темряви, добра і зла… У кожного героя  своя чаша, наповнена трунком любові,  радості, світла, гармонії і тепла, очікування дива від життя, правильного життєвого вибору, в перемішку з плетивом неминучої на життєвій дорозі туги, болю, печалі, самотності, запізнілого кохання, розчарування, зради, понесених втрат… Кому чого і скільки налито і випаде пережити – не відомо… Але у кожної людини від життя відміряне лише їй присуще  дозування… Продумано і майстерно описує ці відчуття Андрій Ілліч Дурунда, людина зріла, з певним набутим життєвим досвідом, своєю  виношеною в серці, тверезою думкою і баченням ходу й розвитку подальших подій…

Ще жити хочеться, любить,

Душа ще не вмирає…

Маленьким огником в мені тремтить,

Свіча вже догорає.

Ранкова зблискує роса

В долині зазоріло…

Душа злітає в небеса –

Свіча  вже догоріла …

Андрій ДУРУНДА , (рядки з його авторської поезії “Догоріла свіча)

У народі  вважають, коли догорить свіча, людина полишає цей білий світ і відходить у далекі небесні засвіти. Як пише автор:

“…життя не закінчується смертю. Воно тільки переходить з однієї форми в іншу. А взагалі смерть як і життя є  най нерозгаданою таїною природи людства.”

Людина виносить біблійне  відчуття і чітке розуміння, що все має свій ПОЧАТОК  і  КІНЕЦЬ. Є  незримий розділ між  альфою і омегою. А між ними пролягає людське життя. Знаючи і усвідомлюючи це у серці кожної людини має постійно жевріти, ніжитись непорочно-святе світло, свіча твого земного життя. З цим, нерозтраченим марно, життєдайним теплом людині легше долати всі життєві перепони, проходити крізь зустрічні в дорозі буревії, пронизуючі до кісток люті морози, крізь неочікувані спекотні дні і ненав’язливі і набридливі тривалі осінні дощі… так  дохідливо читачеві донесені  самим  автором. Ці думки наскрізь пронизані щирою синівською любов’ю до свого мальовничого верховинського світу з його неповторним і ніким не відтвореним побутом, звичаями, традиціями, які кожна дитина всмоктує в себе з грудним молоком матері. Автор уміло і переконливо трактує зміст людського життя як своєрідну нашу подорож  по землі з її буттям, яке теж має своє природне завершення. І це неминуче. Однак цього боятись не слід. Як  дуже зворушливо і щиро це підтвердила передмова до видання (5-15 сторінка) “Основа художнього універсуму Андрія Дурунди” доктора  філологічних наук, професора, члена  Академії вищої школи України та Національної спілки письменників України Івана Зимомрі.

Відкриваєш наступні сторінки, починаєш читати і…  забуваєш про все. Не випадково  Андрій Ілліч зібрав 40 дивовижних оповідань і новел про психологічно неповторні долі людські. У всіх його героїв вже догоріла свіча. Але  в пам’яті людській залишились і тепляться  спогади про кожного з них. 40 – це  не просто, а символічно сакральне  число. Як гласить і переконливо стверджує наша чилядь: після смерті 40 днів душа  спочилого від земних трудів ширяє і відвідує саме ті місця, до яких була прив’язана за життя. На 40 день після свого воскресіння Ісус вознісся на небо… Під час Всесвітнього  потопу 40 днів ковчег Ноя тримався на плаву, аби продовжити життя всесущому на  землі створінню, як людському, так і тваринному. 40 років тривала довга подорож  Мойсея з вибраним його народом до своєї нової землі… Після тривалого блукання по  пустелі люди зупинилися на ізраїльській землі, щоб далі тут жити, розмножуватись і  прославляти велич Всевишнього.

Слідом за автором пізнаємо долі людські

Про що ж пише Андрій Дурунда? В оповіданні “Босоркун” Олекса Лабатишин на всіх ближніх косогорах саджав смерічки, яворики, кленики, ясеники. Цей добродушний дивак садив ліс у лісі і робив це своє діло добровільно упродовж всього свого життя.   Цікавий сюжет оповіді  “Братку мій”. Він про долю артиста, який на сцені купається у славі людській, а по закінченню концерту, йти йому нікуди. Нікому, йому коханому   вдячними слухачами, ці отримані прекрасні у букетах квіти віддати і серце своє ні до  кого притулити…  Не відірвешся від розповіді “Вода рідних місць священна”. Двірник  Петро Рекіта жив і трудився на чужині. Життя його вже відчувало восьмий десяток літ. Мав свій дім, авто, сина Андріяна, доньку Єлізабет… Всім би мав бути задоволеним. Чого прагнув в житті, всього спромігся… Але смерть дружини Мері відізвалась в його  душі  самотністю. Затужило серце чоловіка. Все частіше перебирав у пам’яті свої  спогади… Звідкись прийшла нав’язлива туга за Україною, за рідним селом Сторожова Путь, в мальовничій Тур’янській  долині. Згадувалася батьківська хата, пішничок  до кринички під горою Явірник, та прохолодна, чиста як людська сльоза водиця, яку п’єш, п’єш і відірватися від неї несила… Наважився. Зібрався в неближню дорогу і поїхав в  рідні місця. Зустрівся з товаришем. Після тривалої розмови чоловіки намітили вранці  піти до криниці… Вдома відчув полегшення і спокій на душі. Наче тут заново  народився, аби далі жити. А на ранок спочив, аби вже навіки залишитись на рідній  землі. Дивне по собі відчуття  залишило оповідання  “Гіппократка-демократка”. Молода   лікарка Авдотья Воронова по розподілу випускників Брянського медичного інституту  отримала  направлення на роботу в далеке їй Закарпаття. Вже як дільничний терапевт кількох приміських сіл отримала партквиток і чоловіка, з місцевого партійного  керівництва. Гарно прижилася. Не хворі йшли до неї, а вона – до  них. Її ставили іншим  в приклад, за сумлінну працю хвалили на зібраннях різних рівнів. Навіть орденом нагородили. І  вона  старалася. В приміські села, які, як  дільничний терапевт   обслуговувала, з’являлася раз на тиждень, з великою сумкою-нерозлучницею… І опинялася в ній курочка чи кролик, копчена домашня ковбаска, сальтисон, яєчка, сальце, вино, самогоночка… Все, чим хата хворого була багата. Не відмовлялась ніколи. Брала все, що давали. Так тривало десятки років. І  все їй легко сходило з рук.  Та час минав. Підкралася старість. І вона злягла. Невдовзі померла. З людей ніхто не  прийшов провести її в останню путь. Навіть та медсестра, з якою в амбулаторії  проробила роки… Навіє  свої роздуми і оповідання “Душа з весняного саду”. У  онкологічне відділення обласної лікарні  (в районі  Шахта в Ужгороді) потрапив 66-ти  річний народний художник України Мартин Світлик. Чоловік раніше нічим не хворів, а  тут одразу така  напасть. У палату до нього підселили отця Петра, викладача духовної  семінарії. У обох виявилася  однакова хвороба: остання четверта стадія, саркома. Мовчати в палаті довго не будеш. Весельчак і балагур отець Петро тримав планку  заохочення до життя. Він сприймав світ через Божу  молитву. Художник Мартин Світлик споглядав  його через призму відчуттів земної краси. Дітей з дружиною не мали. Але людям  залишить свої картини, які  порозлітаються по всіх континентах, як птахи його  душі. Коли вранці отець Петро  прокинувся і заговорив, щоб привітатись, на сусідньому ліжку лежав уже спочилий художник Мартин  Світлик. На його лиці  застигло світле   людське умиротворення. “Мабуть його мистецька душа зараз ширяє у веснянім Божім саду”,  ‒  подумав отець  Петро і почав молитися  за упокій  спочилого на ліжку сусіда…

Коли від серця йдуть думки, вони знайдуть в комусь розраду

Так письменником Андрієм  Дурундою цікаво і захоплююче, правдиво і переконливо     написані всі 40  історій. Запам’яталися авторські подальші оповідання і новели  “Зойк  вечірньої  птахи”, “І гине цвіт у пізню осінь”, “Коли стрінемось, Галинко?”, “Конику вороненький, дубни на помості”, “Не вертайся на круги  своя”,”Не всі ще совість втратили”, “Серце не камінь”, “Тече вода каламутна”, “Як закурличуть журавлі” та “Я  прийду за тобою”…  Хочеться щиро подякувати Андрію Іллічу за те, що так вчасно прийшов із своїм новим  літературно-художнім виданням  “СВІЧА ” до читачів. У  сучасному нашому світі розсіяних дум, хвилювань, тривог, болю, зажури і втрат  зараз   так  важливо почути запале в душу  мудре, по-людськи розважливе чиєсь слово. Автору  вдалося відібрати, написати, донести до людей потрібні слова, аби посилити віру, надію, жевріючу у душі мрію і любов.

Коротка довідка про автора Андрія Дурунду

Народився 5 листопада 1956-го року в селі Рекіти на Міжгірщині, в багатодітній верховинській сім’ї  Ілька (1911-1966) та Марії (в дівоцтві  – Бушко: 1919- 2013)  Дурундів. Родинна скрута змусила семилітнього Андрійка податися в найми. Протягом чотирьох років старанно трудився на людей. Згодом ці пережиті спогади безрадісного  дитинства яскраво опише в новелі “Сльозинки на зеленім листку”. (Тут сльозинки  – гіркий спогад його наймитування; зелений листок – символ його безрадісного дитинства). Ще школярем взяв до рук перо і почав писати в газети різного рівня і  піонерські видання, де його друкували. Мабуть підійшов саме той час, коли добре   побажання медсестри з пологового відділення, яка з бірочкою  малюка, засунула між пальчики немовляти папірець і побажала, щоб став письменником, бо комусь треба писати  про красу сеї верховинської землі, почали збуватись…  Непомітно злетіли  шкільні роки. Голятинську середню школу закінчив на відмінно. Мріяв вступити  на факультет журналістики у Львові. Саме 1971-го року, як син описав страдницьку дорогу  своєї матері, простої верховинки Марії Дурунди і надіслав до обласної газети. Його   нарис одразу потрапив на газетні  шпальти і він викликав широкий резонанс у читачів, Андрію стали надходити листи. І саме тоді  він вперше відчув яку магічну силу впливу  має кожне слово на людську уяву і свідомість.Тоді ж йому поступила пропозиція   поступати на філологічний факультет української мови до Ужгородського державного університету.

На той час випускник Голятинської  середньої школи вже мав понад 300 газетних  публікацій і як призер обласної олімпіади з української літератури безперешкодно був зарахований і став студентом університету. Проживати  йому випало в одному блоці, під номером 220, четвертого студентського гуртожитку, на  вулиці Північній, в Ужгороді.  Зголовою юнак поринув у навчальний вир, записався  до літературної студії імені Юрія Гойди, якою роками керував  відомий критик і письменник, викладач Василь Поп. Її в  свій час також відвідували Петро Мідянко, Дмитро Кремінь, Микола Матола, Дмитро Кешеля, Іван Ребрик, Василь Горват, Володимир Федишинець, Василь Густі, Христина Керита і десятки інших студентів, які назавжди поєднали свою долю з літературною творчістю сучасної доби. Ось так звідси і пішов по життю з цим позитивним зарядом і бажанням творити…

І рознеслася письменницька слава Андрія Дурунди по світу. Він став лауреатом  престижної Всеукраїнської премії  імені Богдана Лепкого, Міжнародної літературної  премії “Кредо Івана  Франка” (США), Літературної премії імені  Вільгельма Маггера (Німеччина), трьох обласних закарпатських премій  імені Федора  Потушняка. Андрій Ілліч входить до списку “Золотий фонд нації “… Важко перечислити всі його  письменницькі  відзнаки, подяки дипломи і грамоти… Два роки тому, його, як  громадського  активіста і діяча обрали головою Ужгородської міської організації  ветеранів праці України… На все знаходить час ця енергійна, невтомна і справедлива   людина… І нехай доля завжди буде прихильною до нього, як до глави творчої родини (його дружина Наталія  Дурунда теж провідна сучасна письменниця, мати двох дітей, дбайлива чоловікові дружина і надійна порадниця по життю) чуйної людини, щирого  товариша і просто відданого сина Срібної Землі та єдиної його неозорої України.

Марія КОНКІНА

очільниця Виноградівського відділення ГО  МАЛІЖ