Своїм словом назавжди утвердив любов до Бога, до свого народу, до рідної землі

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».

Василь Симоненко /рядки з поезії  ” Можна” (1956)/

Цьогорічна весна стала хвилюючою і справді пам’ятною для шанувальників і   поціновувачів літературної творчості відомого закарпатського прозаїка, неповторного  новеліста, сценариста кінофільму “Тіні забутих предків”, який започаткував 100  найкращих кінофільмів українського кінематографу, лауреата Шевченківської премії (1994), співзасновника клубу PEN Ukraine (його активними членами і ядром стали     41 людина: журналісти, письменники, драматурги, науковці перекладачі та видавці) і одного з ініціаторів народного руху, Івана  Михайловича Чендея. До його 102 річниці   від дня народження, Київський видавничий дім “Комора” та Харківська книжкова  фабрика  “Глобус”, накладом 2000 примірників, видали унікальне 376-ти сторінкове   літературно-художнє видання “Птах у своєму гнізді”. До нього увійшли 14 оповідань   Івана Чендея з періоду найплодовитіших творчих 1953-1987 років.

Як у просторі прожитих віків і виділеного для життя часу тільки не фігурувала   мальовнича наша закарпатська земля?!  По-різному в народі вона називалася: Срібна Земля, край Полонинських гір, Гуцульські Альпи чи Вулканічні Карпати. Але  душу цього краю, повноту набутого за віки колориту, уміло закладену горянами уяву, фантазію і багатогранність почуттів найтонше і найглибше відчув Іван Михайлович.  Саме він став співцем своєї непідробної історії, звичаїв та обрядів, традицій і одухотворених в народі свят, які щорічно відтворювалися і збереглися в пам’яті  простих людей із чистими, щирими і гарячими серцями, для яких своя земля була  яворовою колискою, матінкою-годувальницею і тим раєм, де людська душа знаходила  свій довічний спочинок.

Шлях письменника в літературі був непростий. Зазнав усього, сповна пережив: роки   утисків, гонінь, звільнень, цькування… Але вистояв, як кремезний карпатський дуб і під напором життєвих стихій, ураганів, буревіїв не зламався. Відчуженість та навколишній   холод  мовчання здолав. Своїм голосом доніс до людей правдиве слово. Глибоко воно запало і закарбувалося в серцях його читачів.

Упорядкувала нове видання донька письменника Марія Трещак-Чендей. Обкладинка і ілюстрації належать художниці Мар’яні Микитюк. Передмову “Охоронець світового дерева” (5-13 ст.) написала одна з улюблених його учениць і послідовниць  Оксана   Луцишина. Зміст збірника малої прози Івана Чендея склали 14 його оповідань. Повернулися вони до своїх читачів нових поколінь вітром з полонини, сполоханих  пострілом галасливих чайок, неповторними зимовими світанками, березневим, з фіолетовим відливом, хрустким снігом, розпеченим золотом осіннього сонця,   болючими спогадами про дорогу, визначену долею для двох…

Відкриває цей збірник оповідання “Чайки летять на схід”: батька і сина  ведуть на  розстріл. І малому, який прямує до обриву де зараз батькове і його юне життя обірветься назавжди, невтямки, чому коли день і все добре видно пов’язкою йому    зараз зав’язують очі?! 

У авторській  розповіді “Льодові квіти” хлопчик Михайлик чекає батькового повернення з заробітків. Тоді на Миколая святий принесе йому давно вимріяні постоли. Але замість них, на вікні, вранці, на шибці, побачив за ніч розписані  тріскучим морозом льодові  квіти…

“Зозулька” – відтворила сімейну драму. Батьки Таньки прожили разом 11 років. На день народження  донечки вони подарували своїй  дівчинці такого очікуваного годинника із  зозулькою. Кожну годину вона з’являлася між римськими числами і лунко сповіщала    час дня… Цього разу Танька чистила картоплю на деруни. І для тата відібрала три великих, бо все сподівалась, чекала, що на улюблену в родині страву він прийде. І не помилилася. Батько прийшов, поласував свіжими хрумкими дерунами із стіни зняв і  забрав її годинника “Зозульку”. Непрохані сльози затремтіли на віях малої… Але таким не людським поступком  чоловіка, збита з пантелику мати почала заспоаоювати доню, що придбає їй нову “Зозульку”… 

Цікаве за змістом оповідання “На фронт”. В нім описане хвилююче останнє  побачення Василя Галки і його коханої Марії, яка виряджає  юнака на фронт.

У оповіданні “Син” головний герой Дмитро Катрич. Він давно вже проживає в місті. І   ось, всього на ніч заїхав в рідні місця. На станції Забреж, з чемоданом в руках, легко   ступив на рідну землю. Пролунав гудок паровоза. Умить протяжний його звук заповнив усе Міжгір’я. І згадалося Данилу, коли  в долині Тересви, хлопчиком, він вперше побачив, як уквітчаний гірляндами з барвистих квітів і соснових гілок, вузькою колією тут вперше проїхав поїзд. Чорний дим йшов тоді з паровоза. Двигтів і сичав білою парою, що густим туманом клубочився від землі. Машиніст поважно і гордовито      сперся ліктем на дверці набираючого свою швидкість паровоза. У хлопчика, що заздрісним поглядом супроводив  пробігаючі повз нього вагони, неочікувано зародилася і запала в душу відчайдушна думка, що коли виросте, обов’язково  вивчиться і стане  машиністом… За цими спогадами його зненацька застала, проживаюча на груні Ганна Балабанка. Ще дівчам вона прибігала до Данилової мами, аби та її закосичувала. Робила вона це так уміло, як ніхто в селі. Тепер цей звичай  полишили, бо нинішня молодь вже на світ дивиться іншими очима. Коли Данило  підійшов до воріт, світло з вікон розливалось мерехтливим сяєвом по землі. Побачив   профіль батька, що саме вечеряв. Без зайвого стуку переступив поріг хати. Лише матері вже не застав…

Цікаві думки навіває розповідь автора “Тестамент” (заповіт, укладений в нотаріальній конторі, на успадкування батьківського майна). Незчулася стара Семениха, як за   постійною роботою на господарстві, непомітно злетіли її роки. Постаріла і сили поволі полишили жінку. Щось налягло на груди, придавило серце. Почала гукати невістку  Анну та сина Гаврила, послала онучку за її тіткою Параскою. А вранці одяглася і син  поніс матір до нотаря, аби склали тестамент, що за власним бажанням йому    залишає, все своє майно. Воно стає його власністю і йому переходить хата, всі   господарські  будівлі, що на обійсті, садок – 25 дерев, пів гектара кісниці в жолобі і ниву  в Копані. Нотар уважно читав складеного при матері тестамента, а Гаврило жалібно ловив кожне його сказане слово. Коли документ оформили, нотар притис два великих маминих пальці до чорнильної  подушки, а потім приклав до складеного заповіту. Під написаним чорними рядками  залишились дві плями, а біля них три хрестики… З дорогою ношею, син вибиваючись із сил, знову поніс матір вгору, по схилу. Вдома  обережно опустив стареньку на саморобне ліжко під яблунею. З неї глухо впало  яблуко. Безперешкодно воно покотилося по стежині… З  кухлем молока невістка  Анна  поспішила до старої.Та голова Семенихи  вже відвернулася від сина і безпорадно  повисла до низу. Гаврило упав на коліна перед матір’ю. А неподалік них заклякла  перелякана невістка  Анна і наспіла сюди донька старої Параска…

З неослабним інтересом далі читаються надруковані в новім  виданні “Птах у своєму гнізді” Чендеєві оповідання “Дорога туди і назад”, “Пайочка” , “Гаврилова золота осінь”, “Преображення Марії “. Дуже  повчальними є його історії, уміло викладені в малій  авторській  прозі “Криниця діда василя”, “Білі гвоздики на новий рік”,”Березневий сніг” та “Калина  під снігом”. Завершує це унікальне виданння  Післямова   літературознавиці і письменниці Роксолани  Жаркової  “Всі  перші і останні речення” (сторінки З61-371).

Зла на серці не тримав, любов завжди панувала в його душі

…А  солі на ранах так багато, що уже здається ніяким “цукром” не дістати до  живого…

Іван  Чендей (рядки з його “Щоденника”)

Ужгород. Вулиця Висока, 15. Родове помістя родини Чендеїв. Понад 60 років в нім  прожив  Іван Михайлович. Зберігся його робочий кабінет. Старенька друкарська  машинка  “Континенталь”. В шухляді  –  намічений письменником план послідовності  випуску його творів в чотирьох томах. До першого мали увійти 49  його новел та оповідань. В другий –  повісті  “Терен цвіте”, “Чорна сальва”, “Луна блакитного овиду”, “Казка білого інею”…  Третій відводився роману “Птахи полишають гнізда”, повісті “Іван”, “Іванові журавлі” та  6-ти оповіданням. В четвертому томі Іван Михайлович    планував розмістити свої твори “Скрип колиски”. “Житіє Антона Кукурічки”, оповідання  “Теплий  дощ”,  “Осінній  дощ”, “Останній дзвінок у вересні”, “Ялинка”,”Сосна і баба” , “Преображення Маріки”.  

Іван  Михайлович відіграв важливу роль у створенні і відкритті   в Ужгороді 5 художніх музеїв імені Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі та Федора Манайла. Дуже пишався, що серед виплеканих ним послідовників у літературі лауреатами Шевченківської премії стали Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, Оксана Луцишин.

Зараз в його улюбленому кабінеті панує зворушлива тиша.Тільки чути рівномірне   цокання настінного годинника. Саме таку запалу тишу цінував і любив понад усе Чендей. В  самоті міг годинами перебувати. Настирливо писав. Наодинці творив своїх  героїв, відчуваючи їхню душу,  дух і навіть дихання. Підбирав правдиві слова, переконливі думки, щоб згодом читач належно оцінив усе ним написане і з бажанням  ще раз все перечитати, знову повертався до написаних ним творів. І хоч проживав в Ужгороді, заряджався  силою і бажанням працювати з рідним словом, піднімаючись на гору Ясенову,  виходячи на берег річки Пасічної, що несла свої води і впадала в ріку Тересву, прислухаючись до гомону потоків Вишнього і Нижнього Дзвурів. У  довірливій  розмові з старожилами Дубового знаходив живих прототипів майбутніх героїв що вже поселилися в його голові  нових, ще ним  не написаних, але вже  виношуваних в уяві творів.

В 1964-му році, протягом  місяця в ужгородському будинку Чендеїв проживав   кінорежисер, сценарист і художник Сергій Параджанов. По повісті Михайла   Коцюбинського “Тіні забутих предків” Іваном Михайловичем писався сценарій про  любов Івана та Марічки. Діти двох ворогуючих між собою родів Палійчуків та Гутенюків    полюбилися, але  доля назавжди розвела молодих, щиро закоханих одне в одного. На ролі головних  героїв: на Івана  затвердили  актора Івана Миколайчука, Марічку мала грати  артистка Лариса  Кадочнікова. Знімати фільм мали в Криворівні на Івано-Франківщині. Оператором затвердили Юрія Ільєнка. Музичний фон картини  мали скрасити твори композитора Мирослава Скорика. Творча співпраця поглинула  обох чоловіків та  знаходився час і для відвертої розмови. Лежачи на дивані в робочому кабінеті Чендея, гість з Києва розповідав  про себе. 

Народився Параджанов в Тбілісі, 9  січня 1924-го року. Після сестер Анни та Рузани став третьою і дуже бажаною дитиною, гордістю  батьків і наслідником роду. Батько Саркіс Офсетович торгував антикваріатом. І син перебрав від нього це витончене відчуття краси й оцінки цінності любого виробу. Мати Сирануш Давидівна займалася домашніми справами та вихованням дітей. Після закінчення середньої школи Сергій спочатку поступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Але це було не його захоплення. В 1943-му перейшов на навчання до Тбіліської державної консерваторії імені Вано Сараджишвілі, в якій тоді ректором був Захарій Паліашвілі. З числа студентів була організована концертна бригада, яка виступала перед пораненими бійцями по військових госпіталях. Після війни навчання продовжив в Московській державній консерваторії. В 1946-му поступив на режисерський факультет ВГІКа. Його наставником став викладач Олександр Довженко. Під його керівництвом у 1952-му зняв  фільм за мотивами молдавської казки “Андрієш” і захистився на відмінно. По розподілу на роботу потрапляє до Києва, на кіностудію, що згодом носитиме ім’я його керівника дипломної роботи Олександра  Довженка. В січні 1951 Сергій  Параджанов оженився на заворожуюче вродливій татарці Нігяр Сарасовій. Та  його щастя затьмарив фанатизм рідні дружини, які за її віровідступництво, 13 лютого жорстоко вбили молоду жінку. Ця трагічна смерть його коханої, глибоко потрясла самого Параджанова і залишила свій слід на подальшій долі. Час поволі затягнув цю рану і молодий чоловік вдруге наважився завести свою сім’ю. На цей раз обраницею його долі стала 17-ти  річна донька дипломата міжнародних відносин Світлана Щербатюк.10-го лютого 1955-го вона йому народила єдиного сина Сурена. Після 6-ти років спільного проживання  батько настояв на розлученні доньки. І хоч офіційно вони вже не були подружжям, потайки продовжували зустрічатись і підтримували між собою добрі стосунки…

Іван Михайлович теж охоче розповів Сергію Параджанову про себе. Народився в присілку Забереж, 20-го травня 1922-го року (15  квітня 1967 року рішенням  облвиконкому Закарпатської області, під номером 155  приєднали до Дубового Тячівського району). В  багатодітній родині  Чендеїв появилися два синочки-близнюки. Їх охрестили Іваном та Петром в селі Вільхівка (у Забережі на той  час не було ані храму, ані свого священика. Згодом батько під кінець 20-х початок 30-х років на власні   кошти в селі побудував два добротних дерев’яних храми, які як зразки православних     культових споруд збереглися донині).

Батько:  Михайло Петрович Чендей (1896- 987)  був заможним в селі і роботящим  чоловіком, який заслужено користувався великою повагою односельчан. Мати:  Василина Федорівна (1899- 1975 ) походила з роду галицьких переселенців Головчуків, які теж у Дубовому входили у десятку видних в селі родин. У  батьків підростало 9-ро доглянутих і оточених батьківським піклуванням  дітей. Михайлик вчасно пішов до школи і першою його вчителькою стала Йолана Тимкович  (вже як письменник    Чендей свої спогади про неї залишив у оповіданні  “Вікно у світ”). Світлий  слід у його   свідомості залишили роки навчання в Хустській державній гімназії. На здібного юнака   з Дубового особливу увагу звернув викладач Петро Лінтур. Він заохотив юнака  до творчості і в літературному альманасі “И будет день” (1941) були надруковані близько півтора  десятка перших поетичних і прозових творів молодого автора-початківця. Це був потужний імпульс до подальшої його літературної творчості.

26 листопада 1944-го року як представник від Тячівщини, у Мукачеві, проголосував за возз’єднання Закарпаття з матір’ю Україною і взяв безпосередню активну участь у виборі народної Ради  Закарпатської  України. З березня 1945-го починає працювати літпрацівником в редакції обласної газети  “Закарпатська правда” і цілих 10 років віддає захоплюючій журналістській роботі. Вони стали грунтовною його базовою школою   подальшого  літературного росту, мовного вдосконалення і збагачення, відчуття   важливості і ролі рідної мови та слова, пізнання людської природи, психології, усвідомлення непересічних доль та важливості цікавих людських зустрічей і обмінів  досвідом роботи. Одночасно, без відриву від редакційної роботи, Іван Михайлович  стає студентом філфаку заочної форми навчання, започаткованої тоді в Ужгородському   державному університеті. Своє стаціонарне навчання  продовжує в Москві, де відвідує Вищі літературні курси при Літературному інституті імені О.М. Горького.

Збагачений творчим досвідом Іван Чендей наполегливо торує свою літературну     дорогу. Пише багато і натхненно. Роман  “Птахи полишають гнізда” приносить йому  визнання і славу. Його книги  виходять  мільйонним тиражем. Після першого показу  кінофільму  “Тіні  забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”,  який вилився в  свідомий протест інтелігенцій проти репресій в нашій державі, Іван Чендей опинився  під ковпаком служб комітету державної безпеки. Однак,  в 1967-у році, не зважаючи над навислу над ним небезпеку, Іван Чендей зумів передати за кордон працю Івана  Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Це стало серйозним поштовхом для переслідування і цькування письменника, його виключення з рядів партії, звільнення з роботи, заборони друкуватись… на нього завели кримінальну справу, змушували публічно розкаятись… Однак, Чендей навідріз відмовився. Звузилося коло його знайомих. Ще  одне навальне випробування і відчутне горе чекало родину Чендеїв, на Різдво 1969-го року в автомобільній катастрофі трагічно загинув улюблений батьками і всією родиною син Мирослав. Змиритися з цією безповоротною втратою письменника  Чендея змусило саме життя, але цей біль  душі в нім ніколи не вщухав. І тільки дружина Марія Іванівна, його надійно вірна і незрадлива чинадієчка з роду Пекарів, завжди була поруч з ним. Ні разу не дорікнула йому, не поскаржилась, що ніде його не беруть на роботу, а живуть на її скромну зарплату, у тривалих уже матеріальних труднощах і нестатках…

Сестри з Дубового старалися з родиною брата підтримувати зв’язок. Ділились усім, що   мали на господарстві, що виростили власними руками на рідній землі. Чендей  продовжує писати… у шухляду. Лише проголошення  Незалежності України відкрило  друге його дихання. За збірку  “Калина під снігом”  та повість “Іван” в 1994-му Іван  Чендей отримав  Шевченківську премію.

Працював, не покладаючи рук і домігся народної слави і визнання

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік…

Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю…

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

рядки з поезії  “Задивляюсь у твої зіниці…” (1961 )

У суспільному житті краю залишився яскравий слід Івана Чендея. Очолював Закарпатську організацію Спілки письменників України і був її відповідальним   секретарем у 1958-1968-х  роках. Очолював Обласний фонд культури в 1990-х  роках.  Всіляко підтримував обдаровану молодь. За творчі успіхи на ниві красного письменства   став лауреатом Літературної премії імені Андрія Головка (1987). Удостоєний звання лауреата  Міжнародної премії  імені Володимира Винниченка (1992). Його дочка Марія з чоловіком Іваном Трещаком заснували Всеукраїнський фонд імені Івана Чендея та  Всеукраїнський  літературний конкурс малої  прози  “Чендей-фест”, який щороку проводиться в Дубовому на Тячівщині на малій батьківщині письменника. На Тячівщині  заснований і затверджений новий туристичний маршрут “Стежками Івана Чендея”… В  обласному центрі і районних містах, селах і селищах нашої області і Тячівщини 23  вулиці названі іменем письменника…

Помер Іван Чендей 29  листопада  2005 року в Ужгороді, де і похований. Сергій Параджанов прожив 66 років. Захворів на рак легенів. Був  прооперований в Москві.  На долікування поїхав до Парижу. Але навіть там лікарям врятувати його життя не вдалося. Помер 20 липня 1990-го року. З  Франції перевезений в Єреван вже не вийшов з коми. Похований в найпочеснішому місці Вірмені, в Пантеоні видатних   людей в парку імені  КОМІТАСА .

Таке  завершення історії двох видатних людей, яких об’єднала любов до України і її талановитого народу.

Марія КОНКІНА

очільниця Виноградівського відділення громадської  організації   Міжнародної  академії  літератури і журналістики

Фото: Василь Горват