Спляча Красуня

Одного прекрасного дня маленькій дівчинці з хвостиками і кирпатим носиком подарували Веселку.
Вона дуже зраділа новим фарбам, тому одразу побігла тоненьким пензликом у самісіньке небо, аби намалювати рожеві щоки Природи, малинові губи, сірі очі туману (дурману).... І голос мовчання. Дівчинка зупинилась посередині неба і почала танцювати. Її танок був запальним, таким запальним, що з-під маленьких ніжок, з самісіньких п’ят відстрибували іскорки вогню – блискавка. Вона танцювала босою, бо любила відчувати небо на дотик, але стукіт, легесенький стукіт, що посилювався кожної неіснуючої секунди, наче каблучок від черевичків, стукотів тоненьким голосочком – грім. Тоді вона уявила себе Попелюшкою на балу. І враз її тендітне дитяче тіло прозорою хвилею охопила рожева сукня прошита золотими та срібними нитками. Білі ромашки і червоні троянди прикрашали її голівку, коли у густому, довгому волоссі сяяло саме сонце... І дивувалися люди, що були на землі. То було для них, як марення, а може видіння... Небо танцювало, а Земля була перегачена Веселкою, з краю до краю, таким чином опинившись у аурі. Аура планети Земля то піднімалася високо-високо у небо грайливими барвами і краплями дощу, то опускалася на самісіньку траву, на поле: лягала простором і ріками, і морем, доки не відчула смак океану. Океан облизав свої сиві вуста і понісся піною до краю берега. На тому березі сидів хлопчик – маленький і кучерявий. Його темні кучері сяяли однаково з карими оченятами-зірочками. Замість очей у нього були зірочки. А замість кучерів – хвиля. Хвиля хвилювалася, бо здалеку запримітила маленьку дівчинку, яка купалася у ній – танцювала свій улюблений танок – кохання. І нарешті їхні погляди зустрілися. В ту мить небо впало на Землю, а Земля вилила океан у космос і він перестав бути чорним. Спочатку став фіолетовим, потім – темно-синім, далі – синім, і нарешті – блакитний. Блакитний погляд губився в усмішці Сонечка – так звали дівчинку з хвостиками. Хвостики, наче промені, губили квіточки – сіяли на поверхню землі – побігли діти. Ухопилися за рученьки, вдихаючи солодкий присмак любові одне одного, побігли до Батьків, які капали сльозами з Нового Неба на Нову Землю – роса. Того ранку випала роса. Роса блищала на зелених пелюстках і рожевих щічках Нової Природи. Як легко дихати, Боже Мій, як легко дихати Тобою!...
Вони трималися за ручки, маленькі пальчики охоплювали маленькі долоні і ніжили, ніжили, ніжили... Приплив. Приплив підхопив їх кораблик з самісінького поля вкритого шовковою травою і вони вирушили в путь. Дорога повела їх колом – зеленою хвилею. Чому море зелене? Ось чому воно зелене.
– А куди ми попливемо?, – запитало дівча.
– У країну Мрій.
– А Україна Мрій, де вона? 
– У наших долонях.
Тоді хлопчик розгорнув пальчики дівчинки і почав цілувати... Дорогу Життя на малюсінькій долоні. Їй стало лоскотно, вона засміялася голосно і так щиро, що з його оченят ринули сльози радості... Діти не плачуть. Бо діти – Щастя. Батько тримав їх усміхнених, а Мати раділа маленькому диву. Диво стукотом у Її лоні гомоніло, дзюрчало, гралось промінцями...
Боже Мій, я відчула Життя, як ніколи раніше відчула! Все, що було до тепер – туманна занавіска, яку хапала руками фантастики. А зараз сірий туман розсіюється і я бачу синяву. Синь мене кличе до себе. Син мене кличе до Себе. І тому я розпускаюсь, горю, палаю вогнем.... Млію – мрію і звучу – лечу.
Люди, що внизу, не вірять своїм очам, бо вони не їхні. Застовпіли бідолашні, як стовпи соляні. Бо не повірили свого часу Богу і оглянулись назад, тоді, коли треба було йти вперед. Так живі стали кам’яними – мертвими. От і стоять брилами непорушними, під них Вода Жива не тече, бо каміння лежаче. Тому без найменшого натяку на Життя бачать видіння, яке мереживом охопило всю Землю.
Боже Мій. Я відчула Життя, як ніколи раніше відчула! І втратила мову, бо отримала дар. О, Мій Великий Цар. Я буду Твоїм троном А Ти – Моїм полоном. Не сидіти будеш на Мені, а купатимешся у душі. Вогонь кидаю в небо. Не гаси, не треба... Нехай горить. Послухай, Боженько, як серденько щемить. Послухай, Любий, як музика лунає – сміються діти. Ти моя згуба. У ній я буду Жити. Згуби мене, як така Твоя воля, тільки не загуби... Згуби мене Боже своєю Любов’ю, згуби-и-и-и...
Душа грала ще ніколи та ніким не знану мелодію – спала. Дівчатко заснуло в ліжечку. Їй снилися сім гномів. Але хто її отруїв? Хто дав з’їсти отруйне яблуко? Неважливо, нічого не важливо, бо прекрасний Принц поцілував її в губи і вона прокинулась. Прокинулась, бо вже не хотіла бути Сплячою Красунею, а хотіла – Попелюшкою на Балу.
Маестро, музику!

Я так хотіла віднайти себе, що загубилася в Тобі. Загубилася в Тобі іншою собою, не такою, як мене звикли бачити люди. Тільки Ти можеш дивитися на мене синім поглядом Своєї карої душі. Я обожнюю очі і довгі чорні вії... Вони мені підморгують, тоді, коли Ти ховаєшся в мені. Ховаєшся, мій Маленький, від мене. Не вийде, бо Ти виріс, Хлопчику, і я Тебе бачу, бачу і чую, щодня, кожної миті. Знаєш, я почала народжувати... Миті лише для нас. Вони прекрасні. Більше Ти від мене не втечеш – я Тебе не покину. Не покину, аби загубитись у байдужому житті людини. Я обираю Тебе. Тому вже цієї ночі мій сон не мине просто так. Ти прийдеш до мене у реальному сні – дуже чекатиму, не зможеш не прийти. Ти не зможеш не виконати моє бажання. Моє бажання – Ти.
Прилети кольоровим Метеликом... 
І я стану для Тебе Дюймовочкою...

...З’явилися перші Зірки на Небі, і, наче вихваляючись одна перед другою сяйвом, блищали «величезними колами». Коли визирнув Місяць. І подивившись знизу, зірки вже не були Зірками – маленькими Зірочками, які час від часу гасли і займалися знову. Тієї літньої ночі мені чогось не спалося, на самоті, але з Ними, я розмірковувала над Чимось. І раптом почула легкий стукіт – Метелик, який бився у скло Вікна, метушливо просив Вітра відчинити Шибку. Той поступився перед Його проханням, дмухнув сильніше і Штори шовковою хвилею загойдалися. Ніч. Маленький гість вмостився у мене на долоні, розфарбовані крильця засвітилися Веселкою у напівтемряві і я зрозуміла – до мене прийшла Муза...

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст