Обираю ЛЮБОВ

Нема богів, нема релігій. Є один Бог – Любов, одна Релігія – Любов. І одна молитва – Любити.

Хто я така, аби так казати? Звичайна жінка. Не дуже освічена, не дуже розумна. Але я люблю думати...
То хто я така? Може, хтось, а може ніхто. Я та, яка дозволила собі думати вголос, вірніше, мовчки, а ще правильніше – слухати себе (прислухатися).
Зараз люди метушаться, бо виявляється, що скоро кінець світу. Кажуть, настануть три дні сутінків. І тому треба збирати торбу (необхідні речі), аби вижити у екстремальних умовах: тікаючи, ховаючись у диких хащах з хижими хижаками. То що треба взяти з собою в останній земний похід, аби він не став власною смертю? Хіба від зла у своїй душі можна десь сховатися? Де може сховатися зло? А воно може затаїтися у добрі, бо воно ж зло – омана. От і прикинеться добрим, аби зарезервувати собі місце у добрі, хороше, добре місце, з якого гарно видно спектакль під назвою – «кінець». Хитре воно, те зло – заварило кашу, а їсти не хоче, інших годує. Інші їдять, бо мусять, аби не померти від голоду. То може нам, людям, у першу чергу треба перестати їсти? Аби тоді не бути голодними? Може й справді піст має вагоме значення... Але не померти ж від голоду до кінця світу (ми ж його так і не побачимо).
Ні, це не мої насмішки. Вибачте. Якщо хтось так подумав. Просто я намагаюся сказати, що кінець оповіданий буде. І дуже хочу, аби був. Бо це не світ, це вже історія минулого. Яку скоро забудуть, або згадуватимуть, як притчу про загублене людство у світі реальних ілюзій. Наше життя – ілюзія. І цьому розумінню слугує поняття як такої людини. Бо людина то є Дух, Душа і тіло. Душа є своєрідним сполученням Духу з тілом – подихом. Саме тим, якого Бог (Дух Святий) вдихнув у глину (тіло) і воно ожило. Душа – життя.
Але ми живемо з поняттям земного життя. Що насправді є подорожжю, тою самою мандрівкою, тим самим походом, у який збираємось йти ховаючись від кінця. Та єдина печера чи ліс, чи пустиня, у якій можна знайти притулок – це є власна душа. Але чим буде та схованка – дияволом чи Богом? Ось це і треба усвідомити. Бо є або одне, або друге, вірніше, буде. Саме тому, що людина сполучила в собі гріх (диявола) і Бога (Любов), вона є лише людина. Бо, аби стати Абсолютним, треба вибрати щось одне. На те вона і свобода вибору (воля). Так от, життя видимого тіла, а тіло – плоть і є зародженням гріха, суперечить з Духом. Іншими словами – ілюзія і життя, диявол і Бог, плоть і душа. Всередині кожної людини відбувається війна добра та зла. Окремі моменти того пекельного бою відображаються зовні у звичайному нам земному житті. Це наші злети та падіння – духовні злети і падіння моралі. Протягом тисячоліть спостерігаємо стрімке падіння людської моралі – зло перемагає. І переможе (на певний час – пік тих трьох днів сутінків). Хіба вони ще не настали?...
Мораль нам диктує сумління. Сумління є складовою душі.
Сумління пробуджує у нас таке почуття, як милосердя – людина мила серцем. Але не фізичним, а духовним. Духовне серце є частинкою Бога (Любові), тим відблиском, енергією, яка відкриває Світло. Але то не атом – «лампочка», а Велике Сонце. Духовне серце здатне плакати, але скорбота його не за тілом, у якому носиться душа, а за душу, яка впустила в себе зло через тіло і тепер кається (плаче). Тому треба пролити щирі сльози жалю і болю, аби зуміти відчути Любов у собі.
Багато мислителів, трактуючи ті чи інші поняття, оминають духовний світ. Формуючи свої міркування на наукових даних. Саме тому ми маємо можливість читати про фізичний кінець світу. Його провокує глобальне потепління, або астероїд, що стрімко летить на Землю, аби її зруйнувати...
Люди починають відлік на десятиліття. Але найголовніше – вони починають боятися. Може тому, що кожен з нас народжений у страху, а не в Любові? Чого боїться людина? Втратити тіло? Тіло – порок – спокуса. Тіло – губка для негативного заряду (гріх). Тіло – маленька голограма. Зовнішній світ, у якому живемо – велика голограма, у якій ми бачимо своє «забарвлення» – себе. Але через візуальний екран великого телевізору не бачимо Світла. То що боїться втратити людина? Себе? Чи може, боїться побачити замість Світла у душі морок? Що страшніше – померти фізично (втратити тіло) чи скніти духовно – помирати вічно, знову й знову?...
Але знову ж таки, людина будує свої міркування науковими теоріями, відкидаючи духовний світ. І навіть духовний світ сприймає, як не відсутність його, а намагається пояснити фізично.
Людина так сильно захотіла стати Богом, що силою науки (фізичного світу) спромоглася створити клон людини. Таким чином прирівнявши себе до Бога і відчула «невмирущу силу», яку назвала вічною. Бо виявилося, що не тільки душа, а й тіло може жити – перероджуватися. А чия душа у клона?
Чи є душа у клона? Невже наука дійшла такого рівня, що віднайшла клітини душі. У душі є клітини? Вона росте всередині клона шляхом поділу – вчить його відчувати? Чи може вважається, що душа – серце чи кров? То що саме створила людина? Людина усвідомила себе «творцем» і вдихнула у ніздрі життя (душу)? Та не тіло формує душу. А душа формує тіло – снує своєю світлою енергією кокон (гусениця). Тому обов’язково має настати час, коли гусениця перетвориться на Метелика. Ось про це перетворення і йде мова. Бо те, що всередині, вічно живе. А те, що зовні, помирає.
Людина, як представник маленького світу, демонструє перетворення. Перетворення – такий собі «шлях дозрівання», треба пережити гідно його, пройти, аби народитися Метеликом – Янголом.
Ми б і були такими, якби не гріх. Через гріхопадіння було втрачено благодатний вплив Духа Святого на душу, що потрапила під владу тіла. Душа потрапила під владу тіла. І замість того, аби рятувати душу, ми граємося в бога, створюючи «живу ляльку» – клона (тіло). Навіщо? Що ми хочемо довести і кому?
Під словом «плоть» Св. Письмо розуміє все, що йде не від Бога і звершується людиною не з волі Божої. Це все те, що противиться духу. Між духом і плоттю з дня гріхопадіння людини існує постійний розбрат. «Плоть бажає противного духові, а дух — противного плоті: вони одне одному противляться так, що ви не те робите, чого хотіли б» (Гал. 5, 17), — говорить св. ап. Павло. Плоть перебуває в постійному конфлікті з Богом, «тому що помисли плотські є ворожнеча проти Бога; бо законові Божому не підкоряються» (Рим. 8, 7). «Народжене від плоті є плоть» — говорить Спаситель (Ін. 3,6), а плоті ніколи не дано стати «духовною», вона завжди перебуває в колі, окресленому її плотськими привабливостями, «бо ті, що живуть за плоттю, думають про тілесне, а ті, що живуть за духом, — про духовне» (Рим. 8, 5). І кінцевим результатом плотського життя є смерть, а духовного — життя вічне.
Та навіть, читаючи ці слова, людиною і надалі керує тіло, бо не тіло то, а гріх. Не гріх то, а диявол во плоті. Не дарма ж такий вислів є. Тому тіло і зовнішній світ – лише голограма, ілюзія. І варто перестати дивитися на неї чи у неї, перебувати в ній свідомо, як того всього немає. Бо нічого немає, крім Бога, отого паралельного світу, який живе у кожному з нас, даючи душі змогу окрилитись Любов’ю. І саме у тому паралельному світі треба будувати Храм Істини, йдучи дорогою Істини до Істини. Єдина дорога – Бог. Єдина Істина – Бог. У духовному розумінні Любов (Бога) треба вважати Істиною. Пізнаючи її отримуєте задоволення (оргазм духовний), або Мудрість, яка відкривається при пізнанні. Бо немає найбільшої насолоди, ніж пізнати Премудрість Його. Але плоть відкриває свої досягнення – фізичний оргазм. Бо ми входимо у інший «паралельний світ» фізичного значення – статеві стосунки. І справді, «чому ж ті знаряддя праці» так гармонійно підходять один до одного? Може для того, аби ми навчилися розпізнавати гармонію. Оргазм (фізичний) – гармонія? Хіба під час такого контакту хтось бачив вихід власних «гормонів щастя»? Хтось спромігся торкнутися них рукою чи побачити оком (аби перевірити наукою)?
Все це для того, аби людина навчилася розпізнавати мить (життя) від хвилини (слабкість – оргазм фізичний – тимчасова потреба). Що ж таке секс? Тваринний інстинкт. Який «приземлює» нас духовно. А люди, роблячи так, кажуть, що займаються любов’ю. Та насправді це приближає нас до тварин – самці і самки, що прагнуть дикого спаровування плоті. А втрачаючи ще й сумління з людини (розумної і мислячої) ми маємо шанс перетворитись на цілковитих тварин. І лише тому, що неспроможні стримувати в собі плотську жагу.
Саме цьому і прийде кінець. Невже хтось боїться втратити гріх?...
Дитинство. Єдине на Землі, що наближає нас до Бога. Можна сказати – видимий образ Бога. Це і є та земна мить, яка набагато більша за хвилину. Це є можливість увійти в ту мить, чарівну казку для того, аби рости – ставати Дитиною. Мені майже 30, але глибоко в душі я дитина.
Кожна людина – дитина. Тільки треба зуміти з-поміж дорослого, наукового, жорстокого життя бути нею... Бо там Щастя...
Незаплямована, дитяча, цнотлива, щира, любляча... Душа – ось що демонструє дитина. Не до катаклізмів людина має готуватися, аби уберегти своє тіло. А має готувати душу дитячою невинністю, аби душа стала Нареченою. Цнота душі, в душі і стане схованкою. Бо не кінець світу прийде, а – Жених. Бо немає іншого світу, ніж Життя Вічне. А Вічне Життя тільки з Богом.
«Всі ж, які не прийняли печаті антихристової, та всі, що ховалися в печерах, возвеселяться з Женихом у вічному і небесному чертогові, з усіма святими на безконечні віки віків. Амінь.»
Бачите, ми мали усвідомити звичним нам шлюбом чоловіка та жінки святість єднання і непорочність. Бо шлюб чоловіка та жінки освячується Любов’ю (Богом), коли Він перебуває в кожному із нас. Та з такого єднання ми спромоглися осягнути тільки фізичний, статевий акт (бо «знаряддя праці» дуже гармонійно підійшли один до одного...). Коли мали зрозуміти – Любов живе у єднанні душ. Єднання душі з Богом. Увійти у Любов (віддатися, віддати душу, віддати життя, цілковито покластися на Бога), аби Любов увійшла – стати Любов’ю – Любити.
Нема богів, нема релігій. Є один Бог – Любов, і одна Релігія – Любов. І одна молитва – Любити. Бо шлях до Любові прокладений тільки через Любов. Тому кінець світу треба сприймати, як еволюцію – вхід у новий вимір, що набагато вищий за духовним розвитком. Але розвиток тієї духовності починається на Землі. Для того, аби усвідомити можливість духовного польоту у Небо.
Чому називають ту чи іншу дату кінця світу? Так, це просто наукове підтвердження розпаду матерії. Бо зараз у нас є можливість і здатність споглядати на зірки, літати в космос, вивчати планети... Людина минулих тисячоліть все це назвала б чудесами. А ми називаємо науковими досягненнями – прогресом, цивілізацією.
Цивілізація, наче той змій, заповзла у наші душі, формуючи нові уявлення про цінності, аби тілу було зручно і добре жити. Ось так змій (диявол) притаївся у добрі (душі), аби завоювати довіру людини і зробити завершальний напад на людство. Частина зла переборола частину добра у душі. І так душа, що є сполученням Святого Духа з людиною, зробила вибір, обравши Диявола і стала ним. Бо лише так, во плоті людській він спроможний чинити свої діла. Ті діла, які є нашими (людськими).
Тому й не дивно, що за науковими даними, нас чекає глобальна екологічна катастрофа планетарного масштабу. Бо ми самі почали будувати свою загибель ще з тих прадавніх часів. Але з іншого боку це є здійснення пророцтв, про які ми читаємо у Біблії. І саме тому вони мають здійснитися, аби було сповнене кожне слово зі святого Письма.
Отже, це є нормальне явище в житті людства і світу взагалі. Тому я називаю це еволюцією. За законами якої виживають найсильніші – природний відбір. Сила кожного з нас закладена у Любові. Тому треба сповнити душу Любов’ю, аби отримати силу. Єдина сила – Бог (Любов).
Отже, не має релігій, немає ваших і наших. Бо змій того і хотів, аби ми зненавиділи один одного за ті чи інші погляди. Розрізнити, розділити нас хотів – ось чого він хотів – віддалити душу від Бога, таким чином забрати у свій пекельний полон. І поки ми будемо різнитись плюндруючи один одного... Він буде зловтішатися – висмоктуючи негативну енергію, аби ще більше здійснювати неправду. Бо сила його у ненависті нашій один до одного. Бо де є ненависть, там не може бути Любові. Саме тому треба Любити – молитися, просити прозріння і мудрості... Це ніщо інше, як милосердя до ближнього, турбота про нього, допомога, підтримка, ласка сердечна... Тому є заповідь – люби ближнього, як самого себе. Бо той ближній втілення твоєї Любові – тебе у Ній – Її у тобі.
Носити в собі Любов – носити Бога (як вагітна). Возлюбити Бога всім серцем своїм і душею – самого себе (ту частинку Божу, яка всередині). Бо лише так ти полюбиш ближнього свого, як самого себе.
Тоді тіло не має значення. Воно розчиняється у гинучій матерії – так гине гріх, втілення змія во плоті. Через яку він підкорив собі душу.
Вже тисячі років ми ніяк не можемо усвідомити власну трагедію. А полягає вона у втраті духовних цінностей. Бо немає більшого скарбу, аніж пізнати Мудрість Його. Цей Дорогоцінний скарб дуже глибоко заритий у надрах Землі. Саме тому треба сформувати силою Віри в Любов цілий світ у собі – Землю і Небо, Сонце і Хмари... Це буде Богом – Початком та Кінцем – Любов’ю. І вже тоді віднайти у надрах Землі глибоко заритий скарб. Це є Мрія – Мудрість Його. Яку зараз ми топчемо, топчемо... Шукаючи золото, срібло, смарагди... Треба поповнювати духовну скарбничку. Та ми так загубились в омані, що придумали сейфи, банки і баночки та копилки... В яких можна зберігати гроші та коштовності.
Тому мені дуже прикро за нас усіх і дуже боляче, що так низько пали.
Обрізали собі крила, подаровані Богом, бо одного часу винайшли «ножиці».
І зараз я плачу. Можете не вірити, але я справді плачу і ладна проливати ті сльози жалю... Тільки би прийшло розуміння. Усвідомлення неминучого. Бо мені шкода, дуже шкода бачити загибель, перш за все, духовну і відповідно через це – фізичну (своєрідна кара – самі себе покарали). Та найстрашніше в тому, що заплутавшись у павутинні диявола (омани), людина боїться втратити гріх (фізичне існування – тіло). Через те, що той змій запевнив страхом, що то смерть, а насправді то є його «смерть», його втрата влади над людиною, над душею. Бо лише відкинувши фізичне існування, ми можемо увійти в духовний світ і Жити Вічно в Любові.
Ні. Я не кажу, що треба негайно вкоротити собі вік – вбити своє тіло.
Ні. Справа в тому, що у фізичному існуванні треба зуміти віднайти духовне життя, аби увійти у нього. Приклад нам подав Ісус тоді, коли його спокушав диявол. Та він не спокусився на його заклики, бо виконував Волю Свого Батька. Він є втіленням Любові. Бог дав нам можливість побачити фізичними очима Любов – Ісуса Христа. І показав, що Вона Вічна. І показав шлях до Неї. Бо шлях Ісуса Христа є шляхом кожного з нас у Вічність. Тільки там воістину Життя. Та не бачили люди.
Тому і зараз не бачать і не чують. Бо тільки духовний зір спроможний побачити і тільки серце духовне зможе почути, аби зрозуміти Мовчання. Треба взяти хрест і нести його на гору. Бо знайдуться ті, котрі будуть розпинати – ви. Ви самі себе розпинаєте.
У фізичному відображенні це можна споглядати вникнувши у звичайне сімейне життя. Бо зраджують один одному, не тільки ображають, а ще й дітей полишають, вбивають, не виховують гідно – дають у жертву змію. А дитина – це єдине на Землі, яке наближає нас до Бога. Тому, яким є виховання духовне наше, такими ми бачимо наших дітей. Бо душа то є дитина. Яку треба плекати, ростити... Озирніться навколо.
Не треба боятися кінця світу, бо не кінець то, а початок. Початок Любові. Тому починайте вже зараз Любити, створюйте свій початок. Тоді не буде нічого, крім того, що ви собі обрали.

Я обираю Любов! І ту мить, яку хтось називає кінцем. Бо тоді я зможу увійти у неї полишивши своє тіло. Бо так я зможу увійти у неї і силою Любові забрати з собою душі тих, кого Люблю.
«Бо ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий гріху. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь із законом, що він добрий, а тому не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені ... Бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу... Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?» (Рим. 7, 14-18,24). Так каже св. ап. Павло.

Ось так. Я чекаю не кінця, а визволення. Я чекаю не кінця, а народження. Бо Спаситель приходить у душу для того, аби визволити її від гріха. Визволив – обрав за Наречену Собі... І це буде Свято. Свято Душі. Але Він приходить до тих, хто Його шукає і прагне пізнати. Пізнати, як Єдине кохання. У Бога треба закохатися.
Я чекаю його мовчки – живу. Бо день той не день, і ніч та не ніч... Тільки мить, яка пролунає, як грім серед ясного неба, як блискавка лине сяйвом серед пітьми. Тому я живу, а не морю себе очікуванням кінця, живу у Любові, Люблю... Бо в моїй душі завжди день і завжди Сонце, навіть тоді, коли світять зірочки – ночі нема. Моя Любов і маленьке Свято завжди зі мною. Бо я навчилася розпізнавати мить від хвилини... Тому просто живу у створеному світі, який в мені. А те, що я тут серед інших, як усі інші, це тільки здатність перебувати у двох світах одночасно. Бо повертаючись звідти, я все більше розумію, що Життя там, а не тут.
Але настане час, коли гусениця перетвориться на Метелика. І якщо сьогодні я у коконі (зовнішньому світі), у образі гусениці (тіла – гріха), то вже завтра я вилечу з нього Метеликом – Янголом.

Світлана КЕДИК

ФОРМУЛА БОГА. Зміст