Мовчи!

Стишу голос у напівслуху і стану мовчати разом з тобою

Мовчи і дихай рівно.
Просто ковтай сльози і злизуй їх з пальців, наче кішка м'якенькі лапи…
Хапай насолоду від солі. Бо це сіль Землі. Але мовчи. Мовчи і дихай рівно. Не зважай на сни з буремними подіями злочину і страху на попелі між життям та смертю. Дивні вогні в ореолі чекання спонукають прокидатись зранку та засинати пізньої ночі. Засинати похапцем і йти у засвіти мрій іншого світу. Туди, де є відповідь на питання: чи варто мріяти про інший світ, коли ми живемо в цьому?
Світе мій! Мій світе, мовчи і дихай рівно. Я облапаю серцем незгоди та біль, обцілую душею кожен міліметр єства, що так боляче… ранить. Стишу голос у напівслуху і стану мовчати разом з тобою. Бо ти в мене є. Усе інше неважливо. 
Кожного разу,  засинаючи на його плечі мовчки ковтаю сльози від щастя бути тією ким є; бути там, де в мені є необхідність; бути з тим, кому потрібна; просто бути.
Тяжкі часи настали, кажуть люди. Кажуть, у людей нещасливі обличчя, всі чекають звільнення. Бродять вулицями, і не бродять, і чекають, кожен по-своєму. Хтось волає Милостивому, хтось здає позиції, бо й звільнення чекає кожен своє. Господи! То почуй же їх! Почуй мовчання на рівні дихання, що люди тамують на попелі між життям та смертю. Це навіть не чистилище, і не дорога до раю чи пекла. Це війна. 
Війна триває. І ми триваємо у війні. 
Я боюсь сказати: поки триває війна, триваємо ми. Та усвідомлюю ‒ однієї миті я закінчусь, як і кожен з нас. Я закінчусь і закінчиться моя війна. Ось так, перейшовши з миті початку у мить кінця ми триваємо у проміжку часу, що називається життям. 
Тому, мовчи ‒ кажу собі, ‒ мовчи і дихай рівно. Бо життя ‒ це сіль Землі. Злизуй її з ореолів бажання, наче кішка м'якенькі лапи ‒ муркочучи від задоволення. 

Світлана КЕДИК

ВЕЛИКЕ СТИХАННЯ. Зміст