Магія – в його словах, “сонце щирості”  – в очах, в роздумах – суєтність і вічність життя

…Усі ми в цьому світі  – носії. Носії свого родового спадку і свого насіння. Свого досвідчення і свого таланту. Своїх історій і своїх мрій. Своїх успіхів і своїх помилок. Своїх думок і своїх  надій. Просімо собі нерівних доріг, а легкої ходи. Просімо собі не легкої ноші, а дужих пліч. Доти  добре, доки несемо. Доки несемо ми…

Ці рядки, взяті мною з нової книги одкровень “Чарунки днів” відомого в Україні та  далеко за її межами  письменника  Мирослава Дочинця. Видана  торік у видавництві “Карпатська  вежа”, в його новій літературній серії  “Книга  спостережень”, до якої вже увійшли  “Зряче перо”, “Збирання попілинок”, “Різнотрав’я”… Щось сокровенне, духмяне  і щедре одразу одізвалось в свідомості, душі і спогадах. Війна принесла в наше життя нові  відчуття: розгубленість, страх та відчай; хвилювання за близьких та  рідних… ранкові, денні і нічні тривоги… Але, водночас, навчила нас у нових умовах жити. Розумно сприймати переоцінку людських цінностей.  Заново шукати і знаходити в житті стійку і справедливу розраду. Постійно відчувати  надійну опору у своїй вірі, надії, любові… І чітко усвідомити: “Ми завжди були, є і будемо! Війні життя не перервати!“

Світові, Богові, собі  – людина завжди потрібна

Збиралася до міського будинку культури, на третю мотиваційну зустріч літературно-мистецького марафону “Імпульс міста” за участі  квартету “VIBE” у складі Юрія Тесличко, Світлани  Фельцан, Анастасії  Крючкової і Любові  Харчук та визнаного у світі,  відомого в Україні  письменника-краянина, Лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації  “Література” Мирослава  Дочинця. За сорок років ним написані десятки  книг, перекладені на 14  мов, навіть на японську… світ пізнавав наш менталітет, культуру, традиції, звичаї, обряди, прив’язаність до рідної землі, її тваринного і рослинного світу,  невичерпної і милозвучної солов’їної мови.

Поки не спішно прямувала освітленою ліхтарями міською вулицею, огорнутою вечірніми сутінками, згадала як цікаво і дохідливо про себе читачеві  розповідав у одній з книг сам автор. У дитинстві, на свято Миколая, як  омріяний гостинець Святий залишив йому фіолетовий барабан. На нім хлопчик  швидко навчився вибивати  дріб. Виходило в нього все чітко, влучно і гарно. Цим він охоче забавлявся, але настирливо надоїдав, бо невчасно будив діда і половина вулиці Щорса у Хусті дослухалася до цього закличного  похідного дробу. Далі, уже в школі, в його щоденнику, зарясніли розмашисті, написані ручкою вчительки фіолетові записи: “На уроках розмовляє”, “Вдома забуває червоний галстук”, “На алгебрі читає художню літературу”, “На  біології  ставить компромісні вчителю запитання”… З першої зарплати в лісокомбінаті придбав собі  фіолетову  румунську шерстяну сорочку, яку, як зроблену ним самостійну першу покупку, мати Марія Петрівна не одобрила, але він її залюбки одягав в цех, турпоходи,  на  звіт робсількорів районки, на молодіжні тусовки, дискотеки. Вже студентом його портрет взялася  малювати знайома молода художниця і теж  для виразності обличчя додала фіолетових відтінків. Цей колір натхнення відчула в його книжках і одна вчена з Луцька, яка перерахувала  йому це кольорове бачення: лілові туфлі, фіалковий погляд, фіолетові світанки, бузковий ранок, лавандовий настрій, чорничні очі, зів’ялі флокси, ожинова оскома, баклажановий ніс, зачарованість фуксії, пурпурне сяйво вечірнього лісу… Всі сторінки пересипані відтінками цього кольору… І далі підвела самого автора до думки, що по-феншую цей колір властивий цілителям та творчим особистостям. Він вдало поєднує тіло і мислення, матеріальні потреби з потребами  духовними, насичує душу енергією надиху, врівноважує чоловічу і жіночу енергію в людському організмі  і   допомагає сприймати всі назрілі події виважено, із спокійною душею…

Так за роздумами і увійшла в коридор  адміністративної будови. Піднялася на другий  поверх, попрямувала до просторої зали  міського будинку культури. Тут вже панувало  звичне людське  пожвавлення. Підходили різні за віком  виноградівці. Жвавий потік молоді  теж заполонив проходи, розливався між рядами. Люди охоче займали  свої місця… Знали, що зустріч з Мирославом Дочинцем буде цікавою, насиченою.                                                                             

Письменник теж уже був присутнім в залі. На сцені сидів за столом. До початку  очікуваної  із своїми читачами зустрічі він теж не  марнував свого часу. Одна за одною перед ним лягали розкладені літературно-художні видання, видані за останні роки. Під заспокійливу музику уважно спостерігала за плавними рухами автора численного  творчого  надбання. В душі проймалася щирою повагою і захопленням до цієї  працелюбної людини і вагомої літературної спадщини  нашого краянина-мукачівця, який  вже давно став мешканцем затишного, з багатою історією міста над Латорицею. Тут йому вже рідними стали замок Паланок, загадкова Чернеча гора, Прилаторичині береги, Росвигівські  вулиці, Бровдієві монументальні скульптури Кирила і Мефодія,  коминаря Берталона та його кішки, Рома-господарника, відомого, уславленого в народі   футболіста з команди київського гравця “Динамо” Василя Турянчика, скульптура Мадонни з немовлям композиція “Рік біди і випробувань”, як спогад про віддалений в часі листопадовий паводок 1998-го та березневий 2001-го…

Батькове слово визначило його долю

Тато Іван Юрійович був істориком. Любив книжки і багато читав. Після кожної зарплати,  з сином, завертав до книжкового магазину і додому поверталися з паком придбаної  літератури. Їй було привільно в домі Дочинців. Щоб схвалити татову покупку син якось сказав, що коли виросте теж збиратиме книги. “Цього замало”, – пояснив той малому. 

–  І читатиму їх, –  продовжив розмову далі. 

–  Це кожен  може. 

–  А що ще можна з книжками  робити? –  перепитав малий. 

– Писати їх –  почув у відповідь. Це, сказане тоді, татом, єдине вагоме слово і стало життєвим кредом сина…

Звітуючи зараз перед виноградівцями, 65-ти літній Мирослав Іванович цікаво розповідав про свою творчу роботу, і натхнення, з яким писав свої творіння. Він  – автор  понад  20-ти книг. Зараз працює над новою “Вік і лік”. Вона теж буде   продовженням  про життя карпатського  знатника Андрія Ворона, якого 104 роки ноги носили по рідній землі. У таборі на Колимі його називали Вічником. У зоні він познайомився з таким же, як він “політичним” професором математики, учнем академіка Вернадського, з яким тоді багато спілкувалися. Вони працювали в одному загоні на лісоповалі. І обізнаність Андрія Ворона читати кола на зрізі дерева, як  по “живій карті світу” і передбачати хід подій  дуже вразили професора. Так з’явилися книги “Синій  зошит”, “Розрада гора”, “Золотий час”. Все, тоді передбачене Вороном,  протягом 70-ти років, включно з цією війною, справдилося. Брат дерев, трав і вод став     головним героєм таких книг Дочинця, як “Вічник” (в ній багато лісу, це – сповідь нескореного людського духу), “Горянин”  захоплюючі і вражаючі красою верхи Карпатських гір),  “Криничар” (в ній невпинний плин води Господніх русел в Латориці), “Світован” (насичений духом  рідної  землі). У книзі “Матфей” відчуття автора, який її написав сухим пером з невичерпною любов’ю до кожного слова (в ній і витає синівський його дух до невмирущої любові). Подальші видання “Якщо послухаєш мудре  слово”, “Світло семи днів” та “Многії літа, благії літа!” – маленькі захоплюючі історії  для людської  душі. Наступні книги “Лис”  про мандри світами, домами і бездомністю, з людськими долями і болями, радощами і надіями), “Діти папороті” (в ній багато  роздумів автора про одвічне, земне і небесне, душевне і неприховане від людей у  загадковому і до кінця не вивченому Всесвіті почуттів), “Світильник слова” (коли кожен  день розпочинається і закінчується читанням книг). І читаєш-перечитуєш, як колись писав Паустовський, їх усім своїм єством, зором, слухом і чуттями, притаманними людині і сам потрапляєш  в озвучене  місце цих описів, живеш між рядками вихлюпнутими з душі самого автора. 

Книги Мирослава Дочинця – це його 40-ка річний синівський прояв щирого захоплення і неміліючої любові до життя, до жінки, до людини і світу, в якому вона живе, діє, творить, захоплюється живою природою, її рослинним і тваринним світом, відчутною красою чотирьох пір кожного року, своєю співучою рідною мовою і тим  мистецьким  надбанням, притаманним нашому народу, що передається у спадок від покоління до покоління. Ця невдоволеність життям для українців не закінчиться ніколи, бо  наші серця переповнені Україною, любов’ю, болем і тривогою за її колишню і подальшу долю…

Майже дві години пролетіли, як мить. І ніхто цього не відчув. Затамувавши подих, люди  уважно слухали цю тривалу і  цікаву розповідь письменника про творчі хліба і магічну мінливість вируючої уяви, задумки, інтуїції, дару віщування, набутої за життя мудрості  та відчуття, коли, нарешті, відпускаєш з пам’яті те, що настійно хвилювало, не давало  тобі спокою…. І книга  вирушає до читача, розпочинає  своє самостійне життя…

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського  відділення ГО МАЛІЖ

Фото: Ігор Вантюх