Не викреслила ці роки з життя, не забула як страшний сон

…Кожна людина незамінна, а життя її неповторне. У неї можна відібрати все, крім одного: право думати, вибирати своє ставлення до будь-яких обставин, в яких опинилася, право вибирати свій власний шлях, аби просто вижити…

Віктор Франкл  

(видатний вчений із світовим іменем, психолог і психотерапевт, автор книги “Сказати життю так” (як психолог опинився у застінках концтабору, став жертвою Голокосту і вижив аби донести світові правду про пережиті часи в роки Другої світової війни)).

Уважно  перечитала його достовірну, як щоденник, 112-и сторінкову книгу про перебування в концтаборі  “Аушвіц” в роки Другої світової війни. Тут в’язнів чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Автор, аналізуючи все пережите, свою і в’язнів поведінку, які опинилися над прірвою і шансів та вибору тут ніяких не мали. Вижити і захиститись від божевілля їм допомогли віднайдений сенс життя та сила нескореного обставинами  духу.

Задумалась. Колись, для тижневика “Чорна гора” писала матеріал “Звивистим шляком  долі”. Ця хвилююча розповідь про звичайну єврейську родину Форкош, які пережили ці важкі часи і тоді ще мешкали в нашому місті. Що зараз згадалося? З історії того періоду, довідалася наступне: переслідування євреїв почалося в Німеччині в 1933-му і тривало до 1938-го року. Їх не вважали громадянами третього рейху. Антисемітські настрої тоді поширились і на такі європейські країни, як Австрія та Чехословаччина. Завершальним періодом цього етапу стала  “кришталева ніч” загального погрому   єврейського населення. У 1939-1941 роках фізичне переслідування поширилось  далі і  проявилось у Польщі, Франції, Нідерландах та інших європейських країнах. В  1941-1943 роках  починається  реалізація плану знищення єврейської нації у відведених для цього  відповідних  місцях: у гетто, в концентраційних таборах смерті  Освенцім, Треблінка, Собібор, Майданек, Хелмно, ІХ форт. 1943-1945  роки триває приховування масового знищення людей єврейської  нації. 6  мільйонів людей  стали жертвами цього періоду. Жорстоко був знищений цілий пласт єврейської культури, її  найвидатніших представників з різних галузей  науки, мистецтва, культури, медицини, освіти… Зникла мова ідиш. Однак, серед людей різних національностей, проявлялися і такі які, ризикуючи власним життям, спокоєм своїх родин, рятували євреїв, простягали  їм руку допомоги, давали прихисток біженцям. Переховували їх у себе, просто ставали рятівниками потерпілих від переслідування. Такими “праведниками світу”  проявилися і стали київський протоієрей Олександр Глаголєв, львівський, визнаний  народом  духовний наставник, греко-католицький єпископ, митрополит Андрій Шептицький, відомий шведський дипломат Рауль Валленберг, німецький підприємець Оскар Шиндлер, латиський робітник Жан Ліпке…

Голокост проявився і на Закарпатті

У 2012 році, вчений фізик Ужгородського національного університету  Володимир  Кришеник, у  започаткованій 2009 року видавництвом “Гражда” серії  “Карби”, видав  340-ка  сторінкове, проілюстроване рідкісними знімками літературно-документальне  видання “Наздоганяючи минуле. Його історія. Спогади про батька”. Автор писав книгу переважно, спираючись на спогади батька, цікаві розповіді односельчан – простих людей його рідного села Білки на Іршавщині. Автор вдало охопив відгомін пережитих  земляками подій 20-50  років минулого століття. Це – знакова  доба “Просвіти” ,   проголошеної  Карпатської України, окупації краю, батькові спогади про арешт і   перебування в мукачівській катівні  “Ковнер”, в’язниці у Ваці, куди  далі  був допроваджений, перші повоєнні роки, колективізацію, організацію колективного в селі господарства, дорогу в мордовські табори вже як політв’язнів… Володимир Михайлович   об’ємно і правдиво відтворив долю цілого покоління, якому віриш і переймаєшся ним  щиро. З цими відчуттями далі стає легше жити і саме життя набуває глибокого і оправданого сенсу.

Час минав. І знову цікава подія. 9 років тому, у 2016-му році, американська кіноакадемія ОСКАР, серед іноземних фільмів визнала кращою  картину угорського    режисера Ласло Немеша “Син  Саула” про долю євреїв, які потрапили в табір “Аушвіц”  і  перед лицем своєї  мученицької смерті намагалися дотримуватись своїх традицій, ритуалів, ідентичності. Цій же картині у Каннах вимогливе журі присудило Гран Прі. Як з’ясувалося далі, режисер за основу сценарію взяв табірні знімки одного фотоальбому, на яких зняті вихідці-євреї із закарпатського села  Білки… Від моменту прибуття в табір  “Аушвіц”,  через всі перехідні табірні будні і аж до самісінького звільнення тих, хто вижив у цім оточенні постійних жахів.

Випадкова зустріч на людній вулиці в Ужгороді, науковця і літератора Володимира Кришеника з  приятелем з часів студентських років, працівником газети “Новини  Закарпаття” Василем  Горватом і щира розмова за чашкою кави в “Молочарні”, стали приводом для статті  “Отримала “Оскара” і найвищу нагороду Каннського фестивалю” З’явилася в “Новинах Закарпаття” за 12 вересня 2018-го року. Її автором став Василь Горват. Тоді  Володимир Михайлович розповів, що в селі, де збігло його дитинство, через кілька хат від його отчого дому, жила багатодітна єврейська родина кравця  Гедайловича, який мав золоті руки –  перешивав і перелицьовував  поношений одяг і  передавав своїм замовникам  обновку. І мав він сина Гобія, ровесника Володі. Навчалися з Габріелем в одному класі, грали в футбол, але вайлуватому Гобію перепадало насмішок від однокласників. Повненький хлопчина змирився із своєю долею і старався  виду не подавати, ні на кого не ображатися. А тут, з Америки, обізвався багатий родич. Він запросив їхню родину  до себе, з твердою гарантією, що працюватимуть на його паперовій фабриці,  із стабільним заробітком і він допоможе їм влаштуватись на новому місці. Ковтаючи сльози, Гобі вперше гірко заплакав, від вуличних  друзів не приховуючи  зрадливих своїх  сліз. Він неохоче полишав ці місця і  мріяв, що розлука не буде довгою й через рік він знову повернеться в свої рідні Білки. Та більше він не побачився з білецькими ровесниками. Через рік юнак  Володі надіслав парадну дублянку із легкої шкіри, яку той вдячно носив і в студентські роки. Гобія ж призвали до війська. Він потрапив на в’єтнамську війну і був там убитий. А за місяць-другий та війна скінчилася… І лише гіркі спогади залишила у тих, з ким  він роками товаришував…

Та на цьому історія не закінчилася. У будинку, де в Білках жила Гобієва сім’я, ще  раніше до них, теж проживала єврейська багатодітна родина Якоб. Нічим вона не виділялася  з-поміж людей. Жили ці люди скромно. Ніякої роботи не цуралися. У квітні 1944-го, на їхніх вхідних дверях, з’явилося біле полотнище з шестикутною зіркою. Це була ознака того, що в цьому домі проживає єврейська  родина. Щось тривожне  відчувалось в цій особливій позначці. І недаремно. Одного ранку за ними прийшли. Сказали нашвидкуруч збиратися. Брати з собою найцінніше, найнеобхідніше. Потім під’їхала гужова  підвода. З клунками, їх силоміць змусили  швидше усістись на цю  подану за ними повозку і за короткий час вони доїхали і  потрапили в гетто Берегова. Після реєстрації, прибулих з Білок євреїв зігнали в товарняк. Після свистка чергового і піднятого в його руках ліхтаря, машиніст дав пронизливий гудок і поїзд, випускаючи пару, поволі рушив в далеку путь, поступово і розмірено набираючи швидкості. Ніхто з цих пасажирів не знав куди їде, скільки часу триватиме ця поїздка і де кінцева зупинка,  що їх ще попереду там чекає. Хтось висловив припущення, що можливо їх десь висадять по дорозі, змусять працювати на військовому підприємстві. Але ця версія так і зависла в повітрі. Ніхто її не розжовував, бо вже кілька днів рухались і спали в поїзді. Десь до півтора тисячі людей були розкидані по вагонах. У їхньому було біля 80-ти   чоловік, жінок, підлітків і дітей…

Нарешті потяг зупинився і ті, що були ближче до виходу, побачили напис  – “Аушвіц”. Різким ривком, із глухим скреготом, відчинилися двері вагону. Перед поглядом прибулих  проступили обриси величезного табору.  Нескінченні дротяні загородження, сторожові вежі, прожектори. Десь поряд загавкала собака. Пролунала команда: вийти з вагонів. Без багажу. Всі речі:  рюкзаки, валізи, клунки  залишити на місці, а самим ставати в колону, формується – одна чоловіча, друга –  жіноча, далі – молодіжна і дитяча.

Молодий офіцер, оглядаючи прибулих, що по одному проходили перед ним, вказівним пальцем, робить недбалий рух: кому вліво (у табір –  непрацездатних та немічних, це – вирок смерті); кому вправо – дешева робоча сила (їх одразу змушують направлятися в лазню). Ліля Якоб зараз чітко усвідомила і зрозуміла, що своїх батьків, братів і сестер, з якими їх зараз на цім плацу розлучили, не скоро знову побачить. Ця розлука для неї, очевидно, буде тривалою. А їй зараз, по озвученій команді, треба бігти. Між  двома рядами колючого дроту, по якому пущений струм високої напруги…

Життя в таборі

В передбаннику їх уже чекав есесівець з рядниною. Її він розстелив перед жінками і дівчатами, наказав всі цінні речі – сережки, ланцюжки, медальйони, персні, годинники, брошки, сімейні коштовності і реліквії – перли, вироби  із золота, дорогоцінних металів, коштовного каміння… все складати та залишати на ряднині. Потім дається дві хвилини щоб роздягатися, зняти спідню білизну. Знову женуть туди, де голять голови. Локони білого чорного, рудого волосся полишають голови  дівчат і жінок. Полонянкам ніколи було навіть опам’ятатись, впізнати одна одну.  А вже в руки їм всучили мило і змусили рухатись вперед, в  душову. Із кранів справді йшла вода. Під тиском струмини відчувався той приємний і освіжаючий дотик до втомленого тіла. Потім  видали смугастий одяг, черевики і на руці витатуювали шестизначний номер. Тепер цей  табірний номер  одразу знецінив людину. Її життя  вже нічого вартісного не являло собою. Був лише номер, а за ним  – чиясь доля, біографія, ім’я. Зараз це вже  було менш істотно. Людина повністю  втрачала відчуття себе. Ставала об’єктом свавілля табірної охорони. Доля грала тобою. І той барак, дощаті нари, втома після  носіння важких валунів, недоїдання поволі підривали життєві сили. Ослабла дівчина  переходила з табора в табір. Всі дантові  кола “Аушвіц-Біркенау”, “Морхен Штем”,  “Гроб-Рошен” і останній  –  “Дора Міттельбау” в Тюрінгії пізнала. Тут вона занедужала. У хворобливому мареві одразу не усвідомила, що американські союзники останнім своїм  нальотом розбили табір. Сталося це 11 квітня 1945-го року. Обезсилена, виснажена хворобою, голодна, мов сновида, вийшла на двір. Мовчки брела повз розбиті приміщення, бараки, казарму СС… Ногами наступила на щось тверде. Це був  закинутий або загублений у спішці  вимушеної втечі чи евакуації наглядачів  чи  наляканих подіями службовців, прислужників нацистів табору, товстелезний альбом. Очевидно належав він якомусь охоронцю табору або офіцеру СС, який фотографував пасажирів одного вагону. Ними виявилися прибулі в “Аушвіц”  білківські євреї. Яким було здивування Лілі, коли переглядаючи його, з першої сторінки на неї дивилися її брати Якуб, Зріл та Зелик. Із 5 дітей родини вижила вона одна. Інші загинули в таборі. Ліля гортала сторінки і сльози текли по її брудному личку. З фотографії на неї дивилась…  вона сама. Безтурботна, спокійна. Не знала  ще тоді, що її чекає тут, на чужині. Впізнала і свого головного рабина Нафталі Цві Вайса, інших  своїх знайомих… З цим альбомом в руках і вийшла за браму табору. З ним не розлучалась цілих 35 років. У 1946-му із добрим знайомим опинилася в Празі. В оточенні близьких людей вперше показала альбом – табірну свою рідкісну знахідку. У 1963-му, у Німеччині проходив судовий процес над есесівцями, що були співробітниками і служили в таборі смерті  “Аушвіц”. Її альбом з 203-ма фотографіями,  став  важливим речовим доказом, незаперечним історичним документом  справедливого підтвердження звірств нацистів над в’язнями цієї фабрики смерті. Його  уважно переглянула і довго вивчала судова колегія. І Лілія  Якоб-Зельманович Мейер  виступала на цьому  суді, як ув’язнена, як живий свідок тих подій, які ніколи не  зітруться з  людської  пам’яті, не забудуться.

Мріяла повернутись і доживати віку в білках

За світлини, які викликали такий великий і жвавий  інтерес в світовому інформаційному просторі, Ліля  Якоб отримала значний гонорар. Цих грошей їй сповна вистачило,    щоб з родиною перетнути Атлантичний океан і опинитися в далекій Америці. Та забути Білки, де колись збігло її дитинство і безтурботна юність звабливо посміхнулась в лице, Лілія Якоб-Зельманович Мейер не змогла. На початку 1990-го, після тривалої розлуки, вона вперше навідала свої Білки. Бажання побачити батьківську хату у тому вигляді, в якому її  вона колись залишила, не виправдалось. ЇЇ вона вже не застала. За те, на тій же вулиці, неподалік  знайшла  такий же, типовий,  яким був колись їхній. Вмовила господарів його продати. Привела до ладу. В придбаній оселі планувала доживати свого віку в Білках і потім бути похованою на цій землі, де її пуповина. Але, через кілька літ, у віці 73 роки, її серце  завмерло на чужині, в далекій Америці. Альбом, яким так дорожила усе своє життя, жінка в 1980-му  році передала в дар єврейському музею  “Яд ва-Шем”.

Увіковічнена пам’ять білківських євреїв

19 квітня 2016-го року, в центрі села відбулося урочисте відкриття пам’ятника жертвам Голокосту  – білківським євреям. Коли з постаменту спало біле покривало, присутні на цій події  односельчани і гості, запрошені з району побачили на високій підмурівці залізничного насипу, на коліях товарний вагон. В нього місцеві служителі порядку насильно заганяють євреїв. Під вагоном ще лежать не розібрані людські клунки розгублених від страху і хвилювань односельчан, яких вже чекає довга і далека дорога в невідомість і невизначеність подальшої  долі. Ця робота скульптора Михайла Колодка та коваля Василя Криванича  стала нагадуванням, що після винесених тяжких  випробувань, у роки Другої світової війни багато євреїв назавжди зникло з білецького всесвіту. Частина з них загинула в концентраційних таборах, частина виїхала  до землі обітованої, але як переселенці, люди зв’язків з Білками не поривали. Частина повернулась в рідне село. Колишній білецький рабин, на прізвище Абрагам, тривалий час працював бухгалтером місцевого колгоспу “За нове життя”. Коли досяг 100-літнього віку, вже з чужини поривався ще бодай один раз відвідати і побачити, якими стали його Білки… Бо, як писав поет Василь Симоненко:

“Все на світі можна, вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”…

Вона всотується з молоком матері  і залишається в душі людини назавжди.

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення  ГО МАЛІЖ