Навчились цінувати кожну мить життя

Саме щасливе те місто де людина себе почуває щасливою

Еріх Марія Ремарк

німецький письменник, представник “втраченого покоління“

Народилася в найбільшому на Україні селі Білки. Розташоване воно в Боржавській долині, в 9-ти кілометрах від міста Іршава на Закарпатті. Дуже мальовниче і протяжне. Об’єднує 13  присілків. Найвідоміші з них Ковбасово (славилось виробництвом домашніх ковбас-пікниць);  Телятинець (відоме своїми пасовиськами для молодняка великої рогатої худоби-телят); Галаштов (мало озеро-рибник, в якому  водилися різні породи риб: карпи, карасі, дунайський лосось, соми, щуки…); Горб (своїми обрисами гарно вписувалось у місцевий ландшафт);  Семихатки (складалося з семи хатин);  Перекоп славився родючими землями) та інші. Мало село свою цікаву історію, що почалася  як людське поселення 779 років тому. Однак, археологи  розкопали загадкові місця курганів і віднайшли сліди періоду неоліту,  куштановицької культури до нової ери і залишки поселень скіфських часів. І прізвища родин Білкей,  Горзов, Липчей, Ілошваї, Зейкани ведуться в Білках з сивої давнини.

В 30-х роках минулого століття село стало відоме своїми ярмарками. Як торговий центр приваблювало покупців з сусідніх районів та областей, які тут скуповували не лише товар, вирощені  городину та злакові культури, але й велику рогату худобу. Село мало свій герб із зображенням дубової і виноградної гілки. Діяла Білківська горожанка, директором якої був Едуард Янський. В ній навчалися діти ремісників, торговців, державних службовців, працівників лісової управи різних національностей: українці, словаки, чехи, німці, угорці, євреї з різних кінців краю та з Пряшівщини. Викладання вели Петро Світлик, Михайло Фущич, Марія Руда, Михайло Пуйо, Олександр Концевич, Михайло Біловарій…

В селі діяло товариство “Просвіта”, яке мала свою бібліотеку з творами класиків української, чеської і зарубіжної літератури і бажаючим їх перечитувати її охоче видавав Іван Ігнатко. В Білках діяла шахта, де видобували залізну руду, велася виплавка чавуну; діяла лісопилка, 15  водяних млинів, випалювали вапно. Село прославила найсильніша людина в світі – Іван Фірцак-Кротон. Відомий канадський художник Рокуел Кент з дружиною теж відвідали Білки і захоплювались його досягненнями в області  культури, мистецтва, освіти, охорони здоров’я  місцевого сільського  населення.  Видатний  закарпатський  художник Гаврило Глюк теж  любив творити свої  пейзажні  полотна  в цих мальовничих місцях Боржавської долини…

Жінка  справно  водить легкову автомашину. Впевнено сидить за її кермом. Кожного разу, коли з синочками Михайликом та Константином завертає в рідні Білки до батьків, по дорозі своїм дітям  розповідає щось цікавого з бувальщини та  історії свого рідного села. Пуповиною Юліанна Приймич міцно прив’язана до нього. Народилася в працьовитій родині Скоромослеїв. Мама – Тетяна Петрівна тривалий час працювала у  поштовому відділенні. Потім перекваліфікувалася в підприємця і перейшла в середній бізнес. Батько – Степан Михайлович все життя за кермом автомобіля. Працює далекобійником. Розвозить важливі для замовників вантажі. Тижнями не буває вдома…   І троє донечок старались в усьому допомагати  матусі по господарству. Кожна мала свої обов’язки і старанно їх виконувала. Ще в шкільні роки Юліанна виділялась  лідерським характером, умінням вести ровесників за собою. Завжди брала активну  участь у всіх мистецьких заходах, гарно співала, танцювала, на шкільних вечорах   декламувала вірші. Батьки її бачили вчителькою в оточенні дітвори. Та ще в 12-ти річному віці Юліанна відчула себе перукаркою. Гарні зачіски міняли її.  Захоплені погляди подруг додавали їй впевненості в бажанні, що колись вона буде робити дівчат і жінок неймовірними, красивими. Але після випускного вечора, на прохання батьків, свої документи віднесла до Мукачівського педагогічного училища. Три роки навчання і місто над Латорицею зробили своє диво: дали дівчині грунтовні педагогічні знання та навички  з основ психологічного підходу до кожної  дитини, уміння  старанно працювати над собою, дорожити і цінувати кожну мить життя. Однак, вчителем вона не стала. А  одразу  вирішила приступити до здійснення зародженої в дитинстві мрії  –  стати  справжнім фахівцем, майстром перукарської справи.

Вибір своєї долі

Де дівчина з косою, там хлопці юрбою.

Косу збережеш  – щастя знайдеш.

Дівчина з косою, як трава з росою.

Нема коси – нема й краси.

Коса – дівоча  краса

(народні прислів’я)

Спочатку Юліанна  влаштувалась на роботу в салоні краси в Іршаві. Приглядалась до роботи старших колег, перечитувала всі перукарські новинки, започатковані у вітчизняних майстрів своєї справи та у сусідніх державах. Потім переїхала до   сусіднього міста Виноградова. І коли  відчула підтримку рідних, які оцінили її роботу та  вміння творчо підходити до кожного  чергового відвідувача, індивідуально працювати з ним, розкриваючи природну його красу, як неповторної в світі особистості, взялася за створення власного, сучасного і ексклюзивного закладу такого роду. На міській вулиці  Шевченка 42, у двох просторих приміщеннях, жінка облаштувала комфортні умови для своїх відвідувачів. Надала можливість працювати, сповна проявляючи свої творчі нахили  молодим колегиням  Ірині Гульпа, Аліні Качуренко, Ярославі Чонка. Студія здорового волосся  мала поєднати віковічний  досвід догляду і примноження жіночої вроди минулого з сучасними  необмеженими технологіями, починаючи з індивідуального вибору процедур з волоссям,  застосування  різних технік його фарбування, виконання  весільних та святкових вечірніх зачісок, нарощування волосся  до запровадження для бажаючих професійного навчання та проходження курсів  перукарів із засвоєнням сучасних стилів роботи в салонах краси.

“Жінка має бути красивою завжди, – цим переконанням в повсякденній роботі   мотивується Юліана Степанівна. –  І це наша відвідувачка повинна відчути одразу, від самісінького порогу, коли довірливо прийшла до салону, щоб змінити себе, свою зовнішність, стиль життя.”  

Продумовуючи оформлення інтер’єру, Юліана Степанівна  зв’язалася з талановитим художником монументального розпису, харківянином Олегом Омельченком, який в силу життєвих обставин, вже третій рік проживає у Виноградові. Зустрілися. Замовниця поклала перед ним віднайдену світлину 60-ти літньої давності із зображенням фрагменту обряду косоплетіння молодої гуцулки на Рахівщині. Її бажання, щоб це зображення стало містком між традиціями минулого і поєднувало з сучасними, в яких  зберігався б відголос етнічної культури наших предків. Ця тема прийшлася до душі і живописцю Олегу Вікторовичу. Він і раніше цікавився обрядами, як частинкою етнічної культури Гуцульщини. А тут життя саме давало йому цей унікальний  шанс, справді приємний для душі вибір і можливість реально відтворити  його. Десь в роздумах згадалися слова народної  пісні “Горіла сосна, палала”… В пам’яті спливала ця щемка мелодія, озвучувалась ця весільна пісня, її проникливі щирі і душевні слова: 

Горіла сосна палала,

Під  нив дівчина стояла, 

Під нив дівчина стояла,  

Русяву косу чесала.

Ой коси, коси ви мої, 

Довго служили ви мені. 

БІльше служить не будете, 

Під білий вельон підете.  

Під білий вельон під хустку, 

більш не підете за дружку. 

Під білий вельон, з кінцями, 

більш не підете з хлопцями…   

1 січня люди святкували Новий 2025 рік, Олег Вікторович же попрямував до салону, де  одразу приступив до роботи. На підготовлену до настінного розпису стіну наніс лінії  малюнку і приступив до розпису п’яти жіночих фігур. Кожний елемент одягу, теплі мотиви почуттів, яскраві барви  самого обряду відпрацьовував з великою насолодою і старанністю. Робота  художнику приносила велике задоволення, навіть не помічав як  пролітає день за днем. Коли останні мазки були нанесені і фарба висохла, від виконаної роботи отримав і відчув трепетне задоволення і радість. З розписаної його руками стіни, на перших відвідувачок салону  уважно дивились четверо подруг, які    дівчину-гуцулку, яка  зараз стояла в центрі їх оточення, заплітали наостанок . Їй вже випало молодою господинею іти до двору долею їй призначеного на роки, суженого чоловіка.

Непомітно полишала салон, в якому, по попередньому запису, жінок уважно  обслуговували молоді перукарки. Працювали без зайвої метушні. Кожна вправно  робила свою справу, горіла єдиним бажанням прикрасити настрій своєї відвідувачки, щоб та трохи відволіклася, забула про свій неспокій, тривогу, хвилювання за рідних на передовій,  відчула себе не лише берегинею роду, але й гарною матусею, бабусею, просто жінкою, яка у своєму місті щаслива і яку є за що любити, бо вона дорожить і цінує кожну мить свого життя.

Марія КОНКІНА,

очільниця Виноградівського відділення  ГО  МАЛІЖ