Від зустрічі залишились приємні емоції, теплі спогади, світлі враження, душевне задоволення

В День Жіночої Дружби виноградівчанки тепло прийняли поетичний десант володарок рідного слова з Тячівщини. Це був щирий прорив емоцій, голосу жіночої душі, відлуння люблячого серця, промінь душевного світла… Ця осяйність рідного слова проростала з поетичних рядків трьох талановитих жінок – володарок витонченої лірики Марії Грицан, осмисленої в роздумах про сучасне життя Анни Розман та розміреного і вдумливого відображення сенсу життя і прив’язаності людини до духовності Марії Шишмарьової. Декламуючи свої вірші і доповнюючи їх змістом того, що спонукало авторок до їх появи, вони незримо зігрівали, надихали, зцілювали своїх слухачок, дарували наснагу і окриленість, бажання жити, радіти кожній миті життя, наповнюючи її добрими вчинками, справами, починаннями…

Творча зустріч “Крізь рядки – у душу” розпочалася з данини пошани присутніми в залі – хвилини мовчання за всіх полеглих на війні військових та цивільних, дорослих і дітей, чоловіків та жінок, життя яких обірвало вороже вторгнення російської федерації в Україну, Завідуюча залом обслуговування читачів Марина Хромей надала слово Ельвірі Товт ,яка виразно і задушевно продекламувала ліричний вірш Марії Грицан “Торкаючись неба”. Ведуча Марина Хромей коротко розповідає про кожну з трьох присутніх з Тячівщини на цій зустрічі поетес.

…А я не вмію так-наполовину,

Наполовину душу віддавати,

Наполовину визнавать провину

І якось половинно покохати.

А ще в житті я з тих, що не уміють

Для когось бути – з багатьох одною.

Єдиною завжди я бути мрію.

Тому так важко і мені й зі мною…

(уривки з вірша “Я не вмію наполовину”, з розділу “Неповторність життя”, сторінка 81 із поетичної збірки Марії Грицан “Щастя любити”)

Як висловилась сама поетеса: “Я вдячна Богу і моїм батькам, що я живу, люблю і всіх прощаю. Що почуттів я цілий океан в своїй душі і серцю прихищаю. Свої вам щиро довіряю почуття, по-іншому я жити не умію.”

Марія Грицан – педагог, поетеса, авторка семи поетичних збірок “Голос душі”, “Струни любові”, “Джерела любові”, “Щастя любити”, “За вікнами – життя”, “Любов у спадок” та “Намалюю мрію”, які побачили світ у видавництві “Посвіт” у місті Дрогобичі Львівської області . Членкиня Національної Спілки Письменників України, Лауреат численних премій імені Федора Потушняка (за книжку “Любов у спадок” 2023 року), імені Мирона Утриска (за збірку поезії “Голос душі”, ІІ Всеукраїнського конкурсу імені Леся Мартовича, дипломант Міжнатодного фестивалю української творчості “Берегиня” в місті Любляна, “Балтійські зорі” в містах Рига – Стокгольм – Таллін…

Народилася 17 березня 1969-го року в селі Красна на Тячівщині Закарпатської області в сім’ї лісоруба Івана Васильовича Грицана та надійної берегині цієї працьовитої родини Марії Михайлівни. Навчалася в рідному селі у місцевій восьмирічці. Середню школу закінчила на відмінно в сусідньому селищі Дубове. Того ж 1986-го року стала студенткою Нікопольського педагогічного училища. По розподілу на роботу вчителькою початкових класів була направлена в Краснянську загальноосвітню школу. Свої знання і педагогічну майстерність поглибила в Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка. І ось вже 35 років поспіль працює вчителем вищої категорії, якій присвоєно звання “Старший вчитель” в рідній школі. Вже роками в колективі очолює методоб’єднання вчителів початкових класів. Щира, невгамовна, працьовита Марія Іванівна з чоловіком виховала сина Юрія. До батьків він привів гарну невісточку Олесю. Вона вдало вписалася в цю працьовиту, дружню родину. Молодята порадували батьків продовженням роду Грицанів. І стала Марія Іванівна турботливою і люблячою бабусею для двох онуків. Після найважчої в житті втрати – смерті чоловіка Юрія, її надійною опорою стали рідні діти. Їй є для кого і для чого жити, творити, сіяти зерна мудрого, невмирущого, вічного…

На хвилюючій ноті жіночої щирості Марія Іванівна зараз декламує свої вірші “Прийми такою, як я є”, “Я не вмію наполовину”, “Я вдячна Богові за все”, “Добрих людей в цьому світі більше”, “Нам так для щастя треба небагато”, “Ми не повернемось в колись”, “Ти тримайся й тоді, як не можеш”, “Так багато написано, але мало сказано”. Скільки доброти у вимовлених поетесою віршах “Дай, Боже, кожному любові”,”Як все в житті не просто”, “Мені би крапельку тепла”, “В полоні любові”, “У хаті тепло і затишно”, “Я сказала ще не все” та “Спопелюсь і я, як усе в цьому світі”… Тривалими і щирими, гарячими і вдячними оплесками глядачі нагородили розхвильовану цією зустріччю авторку озвучених нею 13-ти поезій. Марію Іванівну приємно здивувала виконаним на фортепіано “Блюзом” Лесі Пирогової молода піаністка Ельвіра Товт.

Скільки разів казала мені мати:

“Не можна, доню, слово в заперті тримати.

Пусти його, нехай іде між люди,

Воно розрадою й потіхою їм буде!”

(Рядки з поезії першого розділу “Соколині крила”, 16 сторінка із поетичної збірки Анни Розман “Розцвіту ромашкою”)

Ми – вистоїмо, ми – вимолимо, в своїх сльозах, у Бога, добру долю Україні! І в день перемоги, заспіваєм дзвінко, на своїй святій землі!

Анна Розман – поетеса, членкиня Всеукраїнського об’єднання “Письменники Бойківщини” авторка поетичних збірок “Я – птах з одним крилом”, “Розцвіту ромашкою”, “Вона і справді королева”, “Білий янгол”, “Моєї долі рушники”, “Червона калина” …Народилася 28 червня 1959-го року в селищі Буштино на Тячівщині Закарпатської області. За освітою – економіст. По натурі – стійка, навчена життям жінка. Бунтарка, сміючись людям, присутнім зараз на зустрічі, каже вона про себе. І починає читати вірші “Мріяла купити сукню, взяла вишиванку”, “Україно, зніми комуфляж і берці”, “Відімкнула двері і зайшла до хати” (про спустілий батьківський дім), “Коли настане мир на цій святій землі “, “В коси вплітається бабине літо” , “Щиро вдячний за вимогливість твою” (синова подяка матері за виховання), “Синьооке щастя (поезія присвячена молодому захиснику, який визволить з темряви нашу любов і дасть нам перемогу). “Моя притомлена весна”, “Спасибі, Господи, що я його пізнала”. Анна Іванівна згадала свого книговидавця Бориса Кушніра який вже відійшов у далекі засвіти, але був однодумцем вимогливим, але справедливим чоловіком. Згадала, що майже 10 років після виходу у світ Тарасового “Кобзаря ” його мало хто читав. І поет написав такі слова:

“…Мені було, аж серце мліло,

Щоб хто-небудь мені сказав,

Хоч слово мудре, щоб я знав,

Для кого я пишу?

Для чого? За що я Вкраїну люблю? “

І ось цей вірш випадково потрапив до Анни Іванівни. Перечитувала його, роздумувала над словами і з її серця попросився вірш:

“І хоч Тарас попереджав не вірить цій навалі,

У нас московське з язика злітає і надалі.

І хоч війною нищать нас руйнують і вбивають,

Aле чужого язика ніяк не зневажають.

Як пояснити їм, отим, у кого ворог в роті,

За Україну бій іде у болі, крові й поті.

За Україну, волю, мир Христу цілую ноги,

Щоб вивів з темряви народ і дав нам Перемогу!”

І запам’яталися поетичні рядки Анни Іванівни:

Не скупіться, люди, на слова,

І відверті будьте в своїх діях.

Кажуть: хліб усьому голова,

Ну а СЛОВО – для життя надія.

І на посмішку не будьте ви скупі,

Усміхайтесь, як це робить сонце,

Посміхайтесь у біді й журбі,

Посмішка – вона у світ віконце.

Її свята любов до рідної землі, до працелюбного свого народу, до воїнів-захисників, рядових і офіцерів, командного складу, Збройних Сил України, до своїх дітей, улюблених онуків Мирослави та Кирила – безмірна. На долю нашу випало суворе випробування. Але жінка твердо переконана: не стане на коліна наша Україна. Ми – вистоїмо, ми – вимолимо в материнських сльозах у єдиного Всемогутнього Бога добру долю Україні! І щасливими в ній побачимо наших людей, дітей і онуків, які далі житимуть під мирним її небом!

Слово завжди правило світом – трепетно, щемно, ніжно

Приємне знайомство з творчістю третьої авторки з поетичного десанту з Тячівщини Марією Шишмарьовою почалося із запитання ведучої Марини Хромей, що її, як лікаря гастроентеролога хвилює, надихає, спонукає до творчості, як народжується її поезія, що їй хочеться донести до свого сучасного слухача, читача, шанувальника поетичного слова? Без роздумів Марія Омелянівна відповіла що одні поети пишуть свою лірику про земне кохання і окрилюючу людину любов, другим – близька тема про рідний край, його земні красоти, їй ближчі роздуми про сутність людського життя, роль віри в її формуванні, духовність, як надійний стержень чистих поривів людської душі і її бажанні творити добро на Землі.

Народилася Марія Омелянівна в мальовничому гірському селі Округла, обрамленому густими лісами, в учительській сім’ї. Росла з двома братами. Від батьків перебрала уміння бачити в кожній людині особистість, жити, спираючись на віру, дотримуватись записаних на скрижалях пам’яті християн 10 Божих заповідей. Тому і обрала найгуманніший фах лікаря з бажанням вчасно приходити на допомогу хворим, тим кому потрібні її знання, досвід, чуйність. Після закінчення медичного факультету Ужгородського державного університету в 1988-му році, до роботи гастроентеролога приступила в поліклініці міста Тячева, де вже незмінно працює 37-ий рік. Писати любила і в молодості. Але справжнє почуття до музи до неї прийшло після 30-ти. Спочатку про це не говорила. Потім про її любов до віршування довідалися рідні, друзі, колеги…

Заміжня. Має сина і дочку. Улюблену роботу, що приносить їй радість і задоволення. І ще – поезію, якою живиться її свідомість, душа і серце.

В зіницях твоїх, намалюю свій портрет,

Рудоволосої, ще юної дівчини.

І буде він тобі за амулет,

Аж поки зморшки на моїм лиці спочинуть.

В серцях наших нам намалюю я хрести,

Що дані при народженні нам Богом,

Нехай слугують нам як ті мости,

Котрі з’єднали різні дві дороги…

У неї ще немає поетичної збірки. З написаних за роки поезій вибрала найкращі. І до Міжнародного жіночого дня 6уде надрукована перша її осмислена душею й почуттями збірка “Моя Україна”. Вірші, які увійдуть до неї, Марія Омелянівна зараз озвучує. Декламує свої поезії “Я маю що сказати людям”, “Розвій ти вітру тугу та печаль”, “Лежить на грудях сум як пектораль”, “Ти відчуваєш пахне як весна”, “У тиші молиться до Бога”, “Невидимі звуки бринять у душі”, “Грай мені милий скрипалю”, “Де ж ти, соловейку, чом не співаєш?” Самі назви віршів розкривають зміст, вкладений поетесою у своїх римуваннях. Які зачаровані красою рідної околиці жіночі думки несуть її поезії “Купала коси у снігу зима”, “Малює айстри на вікні холодний іній”, “Подякуй Богові за все “, “Природа покорилась зимі”, “Візьми мої долоні, зігрій своїм теплом”, “Дівочий стан”, “Я намалюю серце у твоїй душі”, “Кожен пам’ять залишить нащадкам”. У кожнім рядку відчувається вкладена душа Марії Омелянівни, її ліричний настрій, жіноча увага і поміркованість, філософський підхід до осмисленого нею розуміння, навіщо людина прийшла у цей світ і чим вона його доповнить, збагатить. І згадуються її проникливі в душу рядки:

Рябіє вогник уночі,

Це мабуть хтось біля свічі,

у тиші молиться до Бога,

За довгожданну перемогу.

І Бог озветься із небес:

– Ти ж знаєш,

що Ісус воскрес.

І так воскресне Україна,

Бо молить й славить мати сина,

І буде всюди ніби рай

Лише ти це ніколи не забувай,

Добром й любов’ю поділися,

Не нарікай, а лише молися.

І сльози самі поллються з-під повік:

– Ти дай нам, Господи, навік

Отого миру, що чекаєм,

В молитвах просимо-благаєм!

Наприкінці заходу, гостям, за приємні і світлі враження від цієї творчої зустрічі, тепло подякували Віра Іванівна Токач – вчителька української мови та літератури першої Королівської ЗОШ І-ІІІ ступенів та директор комунального закладу Виноградівської публічної бібліотеки Мар’яна Василівна Марушка.

Гості з Тячева оцінили теплий прийом і відкритих до сприйняття рідного слова виноградівчан і поповнили Виноградівську книгозбірню десятком їй подарованих своїх збірок. Щоб засівалися людські душі зернятами пророслої доступності слова, невичерпних від поетичних авторок рядків жіночих емоцій, вражень і почуттів, що щиро відкривались і дарували насолоду своїм слухачам впродовж двох годин.