Оксана Тиховська: Магія та міфологія в українському фольклорі Закарпаття

Сьогодні наш співрозмовник – Оксана Тиховська, найобізнаніша провідниця у світ таємничого карпатського потойбіччя,  світ підсвідомості етносу, світ босоркань, дводушників, наречених-мерців, упирів.

Пані Оксана – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ДВНЗ «Ужгородський національний університет».  Вона автор численних наукових статей, двох монографій, одна з яких – «Магія та міфологія в українському фольклорі Закарпаття: етнопсихологічний аспект» – щойно побачила світ. Крім того пані Оксана – завідувач Навчально-дослідницької лабораторії української літератури та фольклору Закарпаття і голова Правління громадської організації «Національно-культурний простір «Джерела». Отже, тем для спілкування предостатньо.

Ніби у відповідь на наші вигадані історії двері старої шафи почали відкриватися…

Вітаю, пані Оксано з написанням змістовної монографії й дослідженням справді дуже цікавої сфери людського буття. Як відбувалося у вас перше знайомство з міфологічними віруваннями у дитинстві? Хто це був – повітруля, міфічний чортик, душа померлого?

Несподіване питання… У дитинстві в мене була невеличка фобія – страх перед темрявою, мені здавалося, що досить вимкнути світло і відразу ж оживе щось страшне, демонічне, з’явиться якийсь привид. Тепер, після вивчення образів дводушників, розумію, що той дитячий страх має те саме психологічне підґрунтя, що й міфологічні уявлення про нічника («нучника»), хоча в дитинстві про нього ніколи не чула. Пригадую також розповіді про домовика та душі померлих. Мої бабуся з дідусем жили в старому австрійському будинку, на горищі якого, на переконання мене, маленької, точно жив якийсь дух. Одного разу, коли мені було років 5-6, ми з подругами сиділи в кімнаті на горищі й розповідали різні страшні історії, говорили про те, що ось у цій старій дерев’яній шафі точно сидить якийсь дух. Діти як діти: у те, що розповідають, щиро вірять. Не знаю, як це сталося, чи у нас трьох була групова галюцинація, чи кіт у тій шафі сидів, але ніби у відповідь на наші вигадані історії двері старої шафи почали відкриватися і стукати об старий візочок, який стояв перед ними. Ми з подругами бігли тоді по сходах з переляку стрімголов на перший поверх, і я ще рік, напевно, на горище не підіймалася. Ось така була історія в дитинстві. Подібні містичні оповіді знайшла у записах П. Богатирьова та Ф. Потушняка й проаналізувала їх у своїй книзі.

Ви, мабуть, любили казки в дитинстві. Як це вплинуло на науковий інтерес до казок і вірувань? Чи мали вони стосунок до вашого вибору в науці?

Так, казки любила. Бабуся Дозя (Теодозія) багато мені казок в дитинстві розповіла. Улюблені були дві казки «Стоптані черевички» та «Король-дроздобород». Потім я і сама багато казок прочитала. У початковій школі прочитала серію «Казки народів світу» (були окремі видання: індійські, японські, угорські казки тощо). А вже у підлітковому віці місце казок посіла наукова фантастика – теж казка, але на сучасний лад. Я любила читати прозу і поезію, тому й стала філологом. З дитинства знала, що буду вчителькою. А вже в університеті захопилася дослідницькою діяльністю, мені подобалося аналізувати художні твори, вишукувати символи, розкодовувати їх. Але якщо літературні твори – це художня, метафорична модель внутрішнього світу письменника, то у фольклорних творах, особливо тих, що виникли в язичницьку добу, закодовано світогляд цілого народу. Казки, магія та міфологія стали об’єктом мого особливого наукового зацікавлення лише після того, як почала викладати фольклор в Ужгородському національному університеті.

На жаль, герої сучасних казок виглядають сюрреалістично

Я питаю то про казки, то про міфологію. Але це, мабуть, різні речі? Яка між ними відмінність?

Серед фольклористів різних наукових шкіл існують різні думки стосовно взаємозв’язку чарівних казок та міфів. Наприклад, Єлизар Мелетинський вважав, що казка – це десакралізований міф й виникла на його основі. Прихильники неоміфологічної школи, і я поділяю їх думку, розмежовують міфи і казки. Ці два жанри відрізняються між собою. Міф – це сакральна історія, пов’язана зі створенням світу, появою людей, тварин, богів, демонів, надприродних істот. Міфи мовою символів переповідають події, що могли мати місце в минулому. І міф існує не лише у словесній формі, його зміст може розкриватися через рух (танець), малюнок тощо. А чарівна казка – це фантастична оповідь, тісно пов’язана з дивовижними чи страшними сновидіннями людей, вона мовою символів переповідає історію успішного розвитку людини, становлення особистості. Чарівна казка завжди має щасливе закінчення, є метафоричним сценарієм ініціації людини: пригоди головного героя – це символічне посвячення в доросле життя. Фактично, у казках є безліч моделей життєвих ситуацій, в які може потрапити людина. І казка через розвиток подій показує, як вийти зі складної ситуації, як перебороти зло у своїй душі, стати сильнішим, успішним, знайти своє кохання.

Що вас як дослідника найбільше вражає у народних казках? Наскільки вони звучать сучасно на тлі авторської постмодерної літератури і взагалі, нинішнього «постмодерністичного» світу?

Напевно, найбільше вражає різноманіття сюжетів та образів. Чарівні казки сприймаю як метафоричні моделі ритуалу вікової ініціації, тому тепер, коли читаю їх, відразу розкодовую зміст через систему архетипів Юнга. Для мене цікаво бачити в казкових героях уособлення різних архетипів й простежувати в сюжетах їх взаємодію.

Казки будуть цікавими завжди, вони не можуть набриднути, бо містять символічні (архетипні) образи та сюжети, що знаходять відгук у душі читача/слухача на несвідомому рівні. Є цікава закономірність: чарівна казка запам’ятовується дуже добре, в деталях. Ось прочитайте якусь казку й спробуйте переказати, перекажете максимально близько до сюжету. Легенди чи літературні твори так добре не запам’ятовуються. Прикро, що реалії сучасного життя, соціальні міфи (реклама, мода) диктують систему цінностей підростаючому поколінню, і головні герої більшості сучасних казок, мультфільмів виглядають сюрреалістично, перестали бути людьми. Це свідчить про тяжіння сучасної культури до ірраціональності й пошуку в людині чогось «не-людського», «над-людського», «іншого», відбувається об’єктивація архетипу Тіні (прихованого другого «Я»). Але поруч з цим «постмодерним» світосприйняттям казка все ж продовжує існувати. Якщо батьки читатимуть чи розповідатимуть своїм дітям казки перед сном, ті із задоволенням їх слухатимуть.

На основі казки в сучасній літературі сформувалися такі жанри як фентезі та наукова фантастика. Хоча частіше основою фентезі є все ж міфи та міфологічні легенди. Зразком новітньої чарівної казки є «Гаррі Поттер».

Скільки міфічних істот «мешкає» поряд з нами?

Ви, мабуть, бували в фольклорних експедиціях. Чи були відкриття, які не знайдеш у жодній наукові книжці? Чи зустрічали досі невідому міфологічну істоту?

Фольклорних експедицій було небагато. Я є вченим-аналітиком і намагаюся проаналізувати й систематизувати той величезний матеріал, зібраний українськими фольклористами до мене. У фольклористиці польових записів, експедицій було зроблено багато, а аналітики бракує. Є необхідність вивчення казок, міфів, бувальщин, які зберігаються в архівах, були опубліковані в періодичних виданнях чи виходили окремими збірками, всі вони потребують вдумливого вивчення.

Але можу поділитися враженнями від експедиції 2016 року, котру здійснила разом зі своїми студентами в село Рокосово (Хустський р-н). Там нам вдалося записати цікавий весільний обряд, а також ряд вірувань, пов’язаних із календарними святами. Тоді ми завітали в гості й до місцевої цілительки – маленької бабусі з блакитними очима. Розпитували про магію зцілення, однак відповідати на наші запитання вона не поспішала. Однак у матеріалах фольклорних практик студентів Ужгородського національного університету часто зустрічаються бувальщини про вовкунів та босоркань, босоркунів, а от про русалок, мавок – рідкість.

Отже, поряд з нами існують позареальні істоти. Чи багато їх? Скільки видів міфологічних істот «мешкає» в Карпатському регіоні?

Справді, у фольклорі Карпатського регіону є дуже багато міфологічних істот. У своїй монографії я їх розділила на дві групи. Окремо розглянула образи дводушників (це – босорканя, босоркун, вовкун, упир, вітряник, шаркань, «той, що зміям наказує», чорнокнижник, гонихмарник, хмарник). Окремо – образи демонів (чорт, домовик, чорт-помічник на полюванні, лісовий чорт), духів природи (водяник, лісовик, мавка, русалка, повітруля), надприродних істот (Доля, Недоля, Смерть, образи хвороб).

Оскільки зараз ми відзначаємо ювілей Лесі Українки…

Оскільки ми спілкуємося у дні святкування 150 річчя Лесі Українки, хотів запитати про «Того що в скалі сидить» з «Лісової пісні». Це «справжній» персонаж чи вигаданий автором? Чи всі істоти в її драмі-феєрії «Лісова пісня» взяті з народних вірувань?

Леся Українка у «Лісовій пісні» змоделювала власну міфологічну картину, образи частини її героїв мають іншу, ніж у фольклорі, семантику. Зокрема, це Мавка. В Лесі Українки Мавка – уособлення краси, духовності, вищого рівня самосвідомості, а в міфологічних оповідях українців мавки уявляються страшними, небезпечними для людини істотами. Спереду мавка виглядала як надзвичайно гарна дівчина, а зі спини було видно її нутрощі через великий отвір у тілі. Водночас це говорить про подвійний, діаметрально протилежний образ мавки: вона красуня, коли дивитись на неї спереду, і потвора – ззаду.

Образ мавки у фольклорі Закарпаття зустрічається нечасто. Водночас мавка (лісниця, нявка, мана) в міфологічних оповідях Карпатського регіону постає і як уособлення злої богині, котра зводить зі світу чоловіків, наславши на них блуд (дезорієнтацію на місцевості), або зваблює й лоскоче до смерті, і як покровителька природи, напівбогиня. З психологічної точки зору  в образі мавки-мани об’єктивувався страх чоловіків перед можливістю бути захопленими жіночою красою (чарами), утратити ясне бачення реальності та здатність тверезо мислити через пристрасть – метафорично «заблудитися» у своїх почуттях. Міфологічні оповіді про зв’язок чоловіка з мавкою могли виникати як результат трансформації нереалізованих бажань та мрій чоловіка про кохану жінку, а відсутність реального об’єкта кохання підмінялася одержимістю пристрастю до лісниці/мавки. 

Образ «Того, що у скалі сидить» під час вивчення української міфології мені не зустрічався. Припускаю, що це вигаданий авторкою персонаж, який увібрав у себе семантику кількох фольклорних образів – смерті, долі, чорта. Близькими до фольклорних прототипів у «Лісовій пісні» є образ Русалки, Перелесника, частково – Лісовика.

Сусідство зі словаками, угорцями, румунами спричинило появу особливих міфологічних персонажів на Закарпатті

Чи є серед загальноукраїнських міфологічних персонажів суто закарпатські, які більше ніде не «живуть», тільки у нас?

Якщо порівнювати фольклор Закарпаття із загальноукраїнським, то тільки у нас є образ повітрулі, шаркані, босоркані, босоркуна, вітряника, водяного упиря. Сусідство зі словаками, угорцями, румунами спричинило появу особливих міфологічних образів у народних віруваннях Закарпаття та народній прозі. Зокрема, угорські впливи зумовили появу таких міфологічних персонажів, як босорканя (відьма), босоркун (чаклун), шаркань (дракон). Під впливом румунських легенд про стригу (стригой) виникли бувальщини та казки про відьму-упирицю, які є менш поширеними в інших регіонах України. Образ чорнокнижника в народних віруваннях Закарпаття має багато спільного з румунським соломонарем тощо. Більшість демонологічних образів фольклору Закарпаття пов’язані зі стихією повітря (вітряник, шаркань, повітруля, чорнокнижник, босорканя).

Як видно із змісту Вашої монографії «Магія та міфологія…», велика кількість міфічних істот є дводушниками. Що це значить ? Вони на відміну від нас мають дві душі?

У фольклорі Закарпаття існують образи дводушників – людей, у тілі яких нібито могли співіснувати дві душі, одна з яких була демонічною. Поки добра душа спала, зла, демонічна отримувала владу над тілом і могла здійснювати різні магічні акти, завдавати шкоди людям. Після смерті дводушника його зла душа продовжувала існування в образі упиря, а чиста душа потрапляла на небо. Дводушники в міфології Закарпаття бувають трьох типів: 1) ті, в яких співіснують дві (три) душі, що одна про одну не знають. Зла душа може діяти окремо від тіла, набуваючи різної форми. Це – відьма/босорканя, босоркун, вовкун; 2) Мертві дводушники, у яких залишилась лише демонічна душа після смерті тіла, –  лісовий та водяний упир; 3) дводушники, у тілі яких постійно співіснують добра та зла душа, не покидаючи його, – вітряник, шаркань, «той, що зміям наказує». Усі дводушники є персоніфікованими образами страху людини перед своїм другим, темним «Я», бажаннями та потягами, які суперечать нормам суспільної моралі. Уявлення про дводушників яскраво відображає прагнення українців Закарпаття відмежуватися від внутрішнього зла. У такий спосіб утверджується віра в добру (світлу, божественну) сутність людини, а зло трактується як щось чуже, нелюдське, темна сутність, що є поза людською свідомістю, зв’язок з якою людина втрачає після смерті.

Про потойбічні істоти, з якими краще не зустрічатися

Мабуть, всі ці міфологічні істоти різні за ступенем небезпечності. З ким  би ви категорично не радили зустрітися?

На мою думку, найстрашнішими є мертві дводушники – лісовий та водяний упирі. Лісовий упир уявлявся дводушником, який живе в лісі й тут нападає на людей вночі і в полудень, випиває їх кров, яка символізує життя. Утративши чисту душу, лісовий упир утратив можливість людського буття, а тому прагне своєрідної «компенсації», прилучення до життя через висмоктування крові з живих організмів (людей чи тварин).

На Закарпатті існують перекази про водяних упирів, котрі вважаються найстрашнішими. Ними нібито стають ті чоловіки-дводушники, що утопилися. Водяний упир подібний за своєю семантикою до водяника та русалок, теж прагне втопити людину. На відміну від упиря лісового, з’їдає труп людини, а не випиває її кров. Метафорично – він не прагне увібрати в себе чуже життя через випиту кров, а навпаки – через поїдання мертвого тіла умовно прилучається до потойбічя.

А, наприклад, босорканя. Де вона живе який образ життя веде на що здатна?

Босорканя уявлялася українцям Закарпаття або душею-привидом, що блукає по землі й шкодить людям, або жінкою, тіло якої підпорядкувала собі зла душа. Босоркані нібито мають одну, дві або три злі душі, поруч із людською душею (найстрашнішою уявлялася босорканя з трьома нечистими душами). Такий багатогранний («кількадушний») образ відьми виник унаслідок нашарування вірувань у різних демонічних істот. В образі босоркані поєдналися риси чаклунки, перевертня та упиря.

На Закарпатті існують містичні розповіді про появу босоркані  у снах. Можливо, саме на їх основі виникло уявлення про відьму як блукаючий нечистий дух, який здатен проникати в підсвідомість, паралізувати людину й робити її легкою здобиччю нестримного страху. Босорканя нібито наганяє на людину важкий і глибокий сон, потім душить, кусає і лякає галюцинаціями. Коли хтось із того сну прокинеться, то бачить її як тінь. У такому контексті босорканя уподібнюється до нічника («нучника»), який, згідно з віруваннями закарпатців, теж паралізує страхом сплячу людину. Демонічна внутрішня сутність відьми, за народними переказами, трансформує її зовнішність: під час одержимості злим духом вона виглядає страшною (постає у вигляді тіні, мари, жінки в білій сукні, дуже худої, з тонкими ногами, на вигляд курячими, з довгими тонкими й сухими руками, гарячими злими очима), хоч удень може бути й гарною. Народні уявлення про зовнішність і демонічну сутність босоркані відображають таку етнопсихологічну рису закарпатських селян, як зверхнє, зневажливе ставлення до жінок. У такий спосіб у фольклорі Закарпаття метафорично утверджується думка: владна, сильна (алегорично – через володіння магією) жінка, це – зло, адже може підпорядкувати собі волю чоловіка.

У закарпатських бувальщинах, казках та легендах босорканя зображується зі зримо ушкодженим материнським інстинктом: вона відмовляється від своєї дитини й обмінює її на чужу.  Згідно з народними оповідями, босорканя народжує дітей, які мають певний дефект, є хворими й живуть переважно до 7 років, а потім помирають, тому вона викрадає здорових дітей.

Так само, як у віруваннях українців інших регіонів України, на Закарпатті магічна діяльність відьми тісно пов’язана з водною стихією: вона відбирає в корів молоко, краде дощ – метафорично доїть хмари (небесні корови), уміє літати й «зурочувати» малих дітей.

Чим відрізняється від неї повітруля?

Повітруль відрізняється від босоркані здатністю літати не на мітлі чи якомусь іншому предметі, а завдяки крилам (видимим або невидимим), вона подібна до давньої крилатої Богині, причетної до процесу світотворення, яка має владу над вітрами. Образ повітрулі є амбівалентним, вона може бути і доброю, і злою (тоді як босорканя виразно негативний персонаж).  Народна уява приписує їй диференційоване ставлення до чоловіків. Добрим є її ставлення до талановитих юнаків, музикантів. А негідного хлопця, як відтворено у міфологічних оповідях Закарпаття, повітруля може розірвати на шматки. Такий мотив перегукується з етнографічними згадками про царя-жертву, котрого вбивали з метою утвердження нового життєвого циклу й переродження природи. Повітрулі постають множинним образом Великої Матері (богині), яка здійснює календарний ритуал, однак первісна його мотивація у віруваннях Закарпаття втрачена: хлопець стає жертвою внаслідок своєї моральної недосконалості (оскільки він підступний, злий), а про сприяння його смерті родючості землі не згадується.

Легенди, бувальщини, казки моделюють різні ситуації зустрічі головного героя з повітрулею. У чарівних казках вона може стати дружиною хлопця, якщо він викраде її крила чи одяг, як другорядний персонаж повітруля допомагає чоловікові здобути бажане. У бувальщинах повітруля прагне зробити талановитого юнака об’єктом своєї пристрасті. Рідко образ повітрулі набуває виразно демонічного забарвлення.

Хто такий домовик? Як правило в сучасних мультфільмах він виглядає привабливою істотою.

Домовик є демоном, подібним до чорта, але відрізняється від нього тим, що не має зооморфних ознак (копит, пташиних лап, кігтів, хвоста), його зовнішній вигляд не є загрозливим, він уявляється подібним до маленького чоловіка або низенького дідуся. Такий образ домовика метафорично утверджує думку про те, що не варто недооцінювати зло. Домовик уявлявся здатним змінювати свій розмір та форму, що теж є метафоричним переосмисленням відносності сутності зла та його впливу на людину: з одного боку, злий вчинок не такий страшний, а з іншого, сприймається як руйнівна демонічна акція.

На Закарпатті побутує повір’я, що домовик може оселитися в хаті, де вже живуть люди і яка побудована на такому місці, де було скоєно якийсь злочин, і знущається над мешканцями. Також домовика нібито може викликати до життя людина – може виносити його з яйця-зноска. І тоді домовик певний час виконує бажання свого господаря, стає його слугою. Згідно з народними віруваннями, домовик майже не виявляє ініціативи в роботі, тому людина, яка наважилася «виносити» собі домовика, добре мала знати, якої допомоги від нього потребує. Домовикові дають ім’я Стефан. З раннього ранку до пізньої ночі він працює як звичайний слуга, може бути й невидимим.

Домовик є амбівалентним образом: він втілює в життя мрії свого господаря, робить на якийсь час його щасливим, щоб згодом отримати належну відплату (душу людини), радість має змінитися на страждання. Таким чином, домовик є і дивовижним помічником, і уособленням зла, Натомість господар, згідно з народними віруваннями українців, повинен періодично, у визначений час, годувати домовика. Така взаємодопомога між домовиком і господарем метафорично відображає ідею існування тісного зв’язку між людиною й уособленням зла в її душі (у сфері несвідомого), котре постійно треба «підживлювати», здійснювати певні жертвоприношення, щоб і  надалі отримувати допомогу від нього в певних ситуаціях.

З погляду психоаналізу, на образ домовика може проєктуватися певна одержимість людини однією з моделей поведінки, оскільки домовик постійно потребує якоїсь роботи. Відсутність роботи та їжі зумовлюють вияв демонічної сутності домовика – він прагне вбити свого «господаря». Такі народні уявлення відображають фатальність одержимості людини злом: якщо господар уклав угоду з домовиком (метафорично – обрав для себе егоцентричну, деструктивну модель поведінки), позбутися його буде дуже важко. Руйнування людської душі внутрішнім злом та агресією народні оповіді передають як вбивство розлюченим домовиком свого господаря.

На домовика народна уява спроєктувала бажані можливості та вміння, які не досяжні для людини, й у такий спосіб відбулася компенсація. Водночас існують народні вірування, що домовика можна позбутися, якщо продати його комусь чи заманити у якусь посудину й викинути, щоб хтось інший забрав його собі.

У своїх працях я акцентую на відображенні у фольклорі психології людини, її підсвідомих бажань, прагнень, страхів.

Якщо обговорюємо цю тему, то хотів би поставити таке не дуже серйозне (а може й серйозне) запитання: видання ваших наукових праць вирізняються яскравим, фантасмагоричним,  «неакадемічним» дизайном.  Це свідомий крок, щоб привернути увагу, чи прояв  підсвідомої мотивації?

Швидше – друге. Я вважаю, що обкладинка має відображати зміст книги, наскільки це можливо. В обидвох своїх монографіях я акцентую на відображенні у фольклорі психології людини, її підсвідомих бажань, прагнень, страхів. Міфи, легенди, казки, бувальщини містять образи-символи, архетипи та етноархетипи, тому саме їх я вважала за доцільне розмістити на обкладинці. Подивившись на книгу, читач вже налаштовується на незвичайну подорож у глибини несвідомого/підсвідомого.

Міфологія – це цікаво, розважально, чи все-таки важливо з точки зору дослідження нашого менталітету, суспільної психології? Чи можна  зробити висновки про національний або регіональний характер, виходячи з особливостей міфології?

Думаю, кожна людина знаходить у міфології те, що прагне знайти. Хтось просто цікавиться яскравими, незвичайними образами богів чи демонів, а хтось під їх масками може побачити часточки власної душі. Міфологічні образи, наявні в казках, бувальщинах, повір’ях Закарпаття яскраво розкривають специфіку сприйняття українцями навколишнього світу та власного місця в ньому. Через різноманітні образи дводушників, демонів, антропоморфних істот виявляється страх людини перед злом, що криється в її душі, й прагнення витіснити його у сферу несвідомого. Амбівалентність деяких із цих персонажів (чорнокнижник, гонихмарник, вітряник, Доля, Смерть, образи хвороб) відображає віру українців Закарпаття в можливість підпорядкування свідомості певних деструктивних бажань та імпульсів (архетипу Тіні). Це свідчить про оптимістичне світосприйняття. Водночас сюжети розглянутих у моїй монографії бувальщин та казок є, з одного боку, метафоричною пересторогою перед духами та демонами, а з іншого – пропонують символічний сценарій уникнення травматичного для людини досвіду внаслідок зустрічі зі злом (тобто з об’єктивацією власного темного alter-ego).

Особливим є ставлення українців Закарпаття до сонця, землі, місяця, Бога, святих Іллі та Юрія. А космогонічні колядки, апокрифічні легенди та міфи увиразнюють специфіку релігійного світосприйняття краян.

Духовність є важливою етнопсихологічною особливістю більшості українців, зокрема й українців Закарпаття. Спочатку вона виявлялася у вірі в язичницьких богів, потім – християнського Бога. Але і в першому, і в другому випадку люди покладалися на підтримку божества й прагнули прилучитися до його діянь через різноманітні календарні ритуали.  Забобонність українців Закарпаття сприяла збереженню численних повір’їв, табу та магічних ритуалів (зцілення від вроків, «злих очей», різноманітних хвороб; господарська магія; приворожування коханої особи тощо).

Особливість міфологічних образів та магічних ритуалів зумовлюють певні етнопсихологічні риси українців Закарпаття (містицизм, забобонність, релігійність, хазяйновитість, осілість, раціоналізм, консерватизм, повага до родини, стриманість у вияві почуттів). А зразки закарпатського фольклору метафорично відображають психологічні передумови виникнення міфологічних персонажів та магічних актів. У світогляді українців Закарпаття переплелися християнські та язичницькі уявлення, що стало передумовою збереження давніх магічних ритуалів, за допомогою яких людина намагалася здійснювати вплив на власне життя й довкілля.

запитання ставив  Василь Горват