«Анатомія глека» через творчу інтерпретацію Валентини Костьо

«Роботи відображають унікальний авторський стиль і мають власну неповторну ауру, яка змушує зупинитися, вгледітися, задуматися, зосередитися, проаналізувати…»

Саме такий контекст ви знайдете читаючи замітку від Національного музею-заповіднику українського гончарства в Опішному, і мова йде про «талановиту мисткиню з Закарпаття» (цитата) – Валентину Костьо.

Вдома Валентину знають, як авторку двох збірок для дітей «Намистинки» та «Відчуття щастя», співавторку поетичної збірки «Трикутник», художницю (має в доробку не один десяток полотен)/ ілюстраторку,  адміністраторку виставкової зали «Імпасто», учасницю поетичного спектаклю «Світ Добра», казкарку з місцевого телебачення… ну хто не знає Валентину Костьо?

Зустріч з нею відбулася на День вишиванки в Галереї мистецтв Центру популяризації гончарної спадщини України (Полтавська область смт. Опішне). Ну, як не крути, Валентина представила Область та Виноградів, зокрема через особисту призму творчої харизми.

Через карантин ми рідко бачимось, хоч і подруги в житті та подруги в творчості, але, таки, знаходимо час поспілкуватись на тему, і без теми, і просто так…

Я чула, що виставка Твоїх робіт відкрилася в Національому музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, це справді так?

Вірно. Ще на початку березня цього року роботи вже експонувалися в музеї і виставка продовжиться до липня. Поїхати до Опішні я змогла лише в травні. Якось так склалося. Поштовхом до цього стало декілька подій, які склалися, можна сказати в один ланцюжок. Велику роль у цьому зіграла моя сестра Зінаїда, яка працює художником-керамістом в музеї-заповіднику. В 2017 році вона мені запропонувала взяти участь в Е-літній академії гончарства, що проводиться на базі музею щорічно. Це були карколомні три тижні навчання і невеличкий досвід, все-таки, дав мені можливість зрозуміти таке старе ремесло як гончарство та що таке кераміка. Про музей можна розповідати довго. Чого варті краєвиди, а оті незліченні керамічні скульптури, як оракули на території музею, а садиби гончарів, музей Кричевського  та інше. Ця нерукотворна краса природи і людської праці тут найактуальніше звучить, як потяг до самовизначення. Певно саме це з часом, а це минув рік-два, прорвало в мені стихію, яку я однозначно назвала «Анатомія глека». На моїх живописних картинах з’являлися керамічні посудини: спочатку в статичних натюрмортах, а далі – шляхи дослідження явищ в середині не посудини, а глини –  того матеріалу з якого створена посудина, я старалася якраз кольоровим рефлексіями видозмінити саму форму. Цей період я можу порівняти хіба що з тим самим процесом створення з глини глека. В результаті виникла ціла серія полотен. Та певно щось я не договорювала у своїх роботах. Тож легко з’явився цикл поезій з такою ж назвою. Туди увійшли три частини: «Анатомія глека», «Черепки», «Мальований глечик». Як наслідок, виникла проекція графічних робіт, які швидше за все робила, як ілюстрації до поезій.

Форма. Ось що мене приваблювало спочатку. Суть закладена в процес творення – те, що переслідувало мене (та ще і переслідує), намагаючись дати відповідь на питання: що таке анатомія глека.

В музеї-заповіднику виставку прийняли дуже тепло. Мене пам’ятали ще з академії, хоча я великих успіхів не досягла в роботі з глиною. З приводу цього на презентації генеральний директор Олесь Пошивайло сказав, що мені не обов’язково глеки робити з глини, коли я їх можу творити живописно чи графічно.

«Анатомія глечика» – чи можна вважати, що Ти, як авторка замахнулася на розріз форм і смислів?

Смислів – повною мірою. Розріз форм скоріше відчутно в графічних роботах. У поезіях не лише розріз, а й анатомічна образність, яку я старалася упіймати, сформувати і представити швидше не як своє бачення, а природну складову процесу творення. У цьому розрізі я встигла відмітити і для людини, і для глиняної посудини однакові формули чи зв’язок. Тому, напевно, моя сестра Зінаїда, коли переглянула мої роботи, порівняла ці посудини з портретами людей

Я так розумію, що у Твоїй творчості завжди присутній синтез. Що і для чого Ти синтезуєш в образах, словах і фарбах?

Синтез у творчості – важлива річ, тим паче в сучасному мистецтві. Синтезую матеріал і емоції. У моїх картинах я більше заклала, ніж на перший погляд здається. Якась загадковість навіть для самої себе залишилася. Надто підсвідомі моменти впливали на мою творчу роботу… Синтез цей природній і він притаманний моїм творчим пошукам та регульований власними емоціями.

Хто така Валентина Костьо тут і зараз (не буду казати сьогодні)?

Маленька величина. Якось вже висловлювалася про це в інтерв’ю. Я маленька жінка та оперую багатьма величинами. Вони (тобто я сама) продавлюють мій шлях. Я йду видимо легко, завдяки своїм старанням.

Чого чекати завтра від сьогоднішньої Валентини Костьо: нову виставку картин, нову збірку казок для дітей, чи може поетичну або прозову книгу для дорослих?

Хочеться щоб інші від мене чекали несподіванок: чи буде це чергова виставка, збірка поезій чи казок – я мрію про все і одразу, як дитина, але не вимагаю від себе цього.

Ряд банальних питань:

Як Ти поєднуєш буденні клопоти та творчість?

Спочатку буденні клопоти, а потім творчість. Це канон. На творчість у мене дуже мало часу, тому я не встигаю за собою…

Хто чи що надихає?

Я вмію сама себе надихати.

Твоя кінцева творча ціль?

Кінцевої не бачу…Далеченько!

Чи вважаєш свою творчість засобом впливу?

Якщо мої роботи викликають якісь відчуття: захоплення, роздум, подив, то це, звичайно, вплив на глядача, на його емоційну сферу. Але відмітила одну річ: картина тобто зображення, сприймається швидше, яскравіше ніж слово в поезії. Тому на презентації поетична «Анатомія глека» була другорядною, хоч не менш значимою. У рядки треба заглиблюватися, зв’язувати образи, осмислювати. Картина вже кольором викликає наші емоції.

Чим Ти відрізняєшся від інших?

Лише тим, що я трішки інша…

А воно Тобі треба?

Треба, щоб жити…

Якось так  склалася наша ромова, звісно, я випускаю, розмову про все і ні про що, та акцентую Вашу увагу на нарисі про «Маленьку величину» наповнену смислами у розрізі форм і глядацьких захоплень.

розмовляла Світлана КЕДИК