Від карпатських січовиків до генерації блогерів

Про настрої закарпатців у різні часи розповідає Наталія Ребрик.

Історія Закарпаття складається з історії поколінь. Одні увійшли до неї яскраво й потужно. На інших, здавалося,  вона «відпочиває». Поза всяким сумнівом, найбільш пам’ятним є роль двох закарпатських генерацій – покоління початку ХІХ століття – М. Лучкай, В. Довгович, І. Орлай, П. Лодій та інші, хто вийшов з-під крила єпископа Андрея Бачинського. Блискучі вчені й літератори займали першорядне місце в рейтингах європейських і російських універистетів. І яскраве покоління 20-30 років минулого століття.

Якраз про нього найбільш доречно поговорити з кандидатом філологічних наук Наталією Ребрик, людиною, в чиїй оселі свого часу побували знакові особистості, які пройшли Красне поле, репресії, випробування.  Як літературознавець, вона теж представник промовистого покоління, яке у 80 роках дало важливий поштовх для модерних ідей і напрямків у літературі й мистецтві. Розмова про цю генерацію вже відбувалася на сторінках газети – з Тарасом Табакою, Лідією Ходанич, а тепер ось із Наталією Ребрик, проректором, однокурсницею, врешті кумою.

Особливий час породив особливі постаті  

Минулого року ти долучилася до політичної роботи разом з націоналістичним осередком «Свободи». Це було б великою несподіванкою для Наталки Ребрик зразка 1983 го року? Що було націоналістичного в тій юній студентці-комсомольці, яка щойно відслухала в університеті курси наукового комунізму, історії КПРС, політекономії соціалізму?

Я виховувалась в національно свідомій українській сімʼї. При тому, що тато був партійним, при тому що я перебувала чотири місяці в комуністах, тітка була депутатом Верховної Ради УРСР (сиділа поруч з Ковпаком), в родині панував культ українства: щоденна праця, Різдво, Паска, молитва, вишита сорочка, весілля і хрестини були звичними – «як навчила барбівська баба Блащиха» (мамина мама). Далі  – одруження з Іваном Ребриком – натурою національно цілеспрямованою, перейнятою «болями часу», відчайдухом-патріотом. Ми з Іваном пережили і стеження КҐБ, і партійні збори-звинувачення у націоналізмі, і випробовування владою, і абсолютне без грошів’я, і суди-пересуди, і відступництво «ніби друзів», і звинувачення у зраді і т. д. і т. п. Тому відносно «Свободи» – все закономірно. Для мене ВО «Свобода» на Закарпатті – це конкретні люди, думки яких поділяю, справи яких підтримую. Це, в першу чергу, Олег Куцин, Наталка і Томаш Лелекачі (нащадки відомого вченого Миколи Лелекача), Ігор Ващенко, Володимир Попович, Андрій Сусол…  

У науковому доробку маєш кілька книг. Зокрема, «Люби своє: Апологія Чину». Чи не більша її частина присвяченна поколінню 20-30 років ХХ ст. По-моєму, жодна епоха на Закарпатті не дала так багато яскравих особистостей – блискучих політиків, поетів, театральних діячів, священників, художників, спортсменів. Так Бог дав чи для того були матеріалістичні причини?

Так Бог дав, що саме на 20-30-40 роки припав період, який характеризувався ка­лейдоскопічними змінами по­лі­тич­­но­го ста­ту­су краю: у 1919 р. Австро-Угорщину змінила Че­хосло­вач­чина, 1939 р. виникла Карпатська Ук­раїна, котру відтак оку­пу­вала хортистська Угор­­щина, а з 1944 р. край возз’єднався з Ук­­ра­ї­ною у складі СРСР. Набагато динамічніше, по­рів­няно з ХІХ ст., розвивалося й літературне жит­тя краю, відбувався стрімкий розвиток «Просвіти», театру. Особливий час породив особливі постаті.  Книжка «Люби своє: Апологія Чину» при­свячена до­слі­джен­ню літературного розвитку Закарпаття впро­­довж останніх двох століть. Але справді – особ­­ли­во мене цікавить перша по­ловина ми­ну­ло­го сто­ліття, зокрема, міжвоєнне двад­ця­ти­літ­тя, яке дало в літературі знакові тексти  роман «Сусіди» Юрія Станинця, лірику Зореслава (Сте­пана Се­вастіяна Са­бола), справжнього героя доби поета Івана Ірлявського, драматургію Августина Волошина… Перелік може бути дуже-дуже довгий.

Микола Мушинка – тема безкінечна

Багатьох людей, які формувалися у ті десятиліття чину і героїзму, тобі пощастило знати особисто, приймати у себе вдома. Якими вони були поза підручниками й хрестоматіями, тобто у розмовах  на кухні чи десь на прогулянці? Чи були вибагливими гостями?  Зореслав, Станинець…

Вікентій Шандор,  Микола Мушинка,  Маргарета Баботова, єп. Іван Марґітич і о. Йосип Штелиха, Юрій Станинець і Олександр Сливка, Іван Мирон… Це ті люди, які або формували  покоління, або були виховані духом того покоління Вклоняємось кожному, бо з кожним зокрема в’яжеться динамічний сюжет співжиття і співпереживання.  Такими і залишаються. Незалежно, чи вони тут, чи далеко, чи у засвітах. Вони справжні. Близькі. Рідні. Ні в якому разі не вибагливі гості. З ними , нашими гостями завжди було легко й затишно.

Із тої епохи, вважаю, виріс і академік Микола Мушинка.

Микола Мушинка – тема безкінечна. Доля судила зблизитися нам ще в середині 80-х років минулого століття. Іван Ребрик з однокурсником Любомиром Белеєм написали рецензію на видану в Новому Саді працю Мушинки «Фольклор русинів Войводини». Принагідні зустрічі в Ужгороді, Львові, Києві, Пряшеві відкривали ширші обрії. Микола Мушинка не лише універсальний інтелектуал (зрештою, академік), а й відкритий до співпраці, активний і обов’язковий, мобілізуючий і вимогливий, щирий і доброзичливий.

Зараз тішимося, що попри чимало інших проектів (видавничих, наукових, культурологічних), допомагаємо в підготовці другого тому його зібраних праць. Бібліографія його публікацій (також не вичерпна) читається, як захопливий роман, – стільки за тими назвами криється фактів і смислів. Ну, а при тому – 4-й том Олександра Духновича, монографія з історії журналістики Закарпаття Олени Рудловчак, актуалізація Пряшівського феномена в особах,  «Віднайдення Пряшівської Русі-України. Ч. 1, Ч. 2», друга книга праць Степана Клочурака, спадщина Степана Папа, колядки у записах Івана Панькевича, спадщина Володимира Гнатюка, фольклор українців Румунії, Войводини, Лемківщини, передмови, післямови, сотні й сотні гасел до ЕСУ та інших енциклопедій…

І при цьому пан Микола надзвичайно людяний, дотепний і мудрий співбесідник. Академік, блискучий знавець обрядових традицій з задоволенням згоджується бути весільним старостою, може дати пораду з будь-якої  життєвої нагоди, поділитися унікальними рецептами страв, допомогти в скрутну хвилину.

А комфортно завжди з розумними

Ти кандидат філологічних наук і одночасно проректор Закарпатської академії мистецтв. Кожного дня занурюєшся у два творчі, але різні світи. Де тобі комфортніше – серед письменників чи серед художників?

Не думаю, що ці світи різні. Та й взагалі, це – один світ. Життя. «Серед письменників» – це натяк на Ребрика і Ко? Та тут усе нормально. Не скажу, що легко. Але й не сумно. За 38 років спільного життя навчилися доходити компромісу.

А Закарпатська академія мистецтв – це моє місце роботи, яка заповнена великими й малими проектами. Мова йде про наукові конференції,  всеукраїнський конкурс із живопису,  всеукраїнську олімпіаду студентських наукових робіт, а також три-чотири Міжнародні конференції з проблем вищої освіти, одна з яких постійна – «Ерделівські читання». Наші імпрези, як правило, збирають дослідників з Європи, Америки, Азії, відомих художників і мистецтвознавців, колекціонерів і пошановувачів мистецького життя…

А комфортно завжди з розумними.

Є ще третій світ – педагогічний. Підозрюю, тобі в ньому особливо приємно перебувати. Світ Марії Федорівни Опаленик, Олени Іванівни Каневської, Ольги Теодорівни Кирчів, Алли Микитівни Майдан, Ганни Дмитрівни Децик…

О, це справді, дивовижний світ Великих Учителів. Спілкування з кожною з них – це доторк до чогось священного, ти стаєш утаємниченою у секрети фаху, тебе допустили до творчої лабораторії…  Усі – педагоги вищого ґатунку! Від Марії Федорівни – «Скунцевої вчительки» – я знала всю історію якісної закарпатоукраїнської педагогіки. Олена Іванівна, розкриваючи різні методичні «штучки-дрючки», вчила завжди памʼятати про «четвертий акт» (усе – або нічого!). Ольга Теодорівна розгледіла в мені викладацькі здібності і таки навчила мене добре читати лекції. Аллі Микитівні завдячую свою грамотністю і тим, що при розподілі після університету залишилася в Ужгороді. Ганна Дмитрівна спонукала мене до осягнення нових педагогічних технологій-форм-методів. Це – якщо одним реченням. А в кожному із тих речень – незабутні розмови, маленькі, але дуже важливі відкриття, душевні хвилювання, емоції… І найголовніше – віра і довіра. Вони навчили мене бути педагогом.

Я люблю свій предмет. Знаю його. Із задоволенням викладаю і студентам, і викладачам. Тішуся, коли бачу зацікавлення. Радо допомагаю при написанні різного роду наукових робіт, створенні шкільних музеїв, проведенні відкритих уроків чи позакласних заходів, відгукуюсь на запрошення взяти у них участь. За усі 38 років педагогічного стажу ніколи не мала жодних конфліктів чи непорозумінь.

«То хай і буде “Екзиль”», — мовив Прокіп Колісник    

Разом з Іваном Ребриком ти велику частину життя віддала видавничій та дослідницькій справі. Назви знаковий результат, який би означав, що воно того вартувало. Адже інколи платилася дорога ціна за те, чого досягнуто.

«Ґражда» – найзнаковіший результат. Це, крім дітей, справа – усього нашого життя. «Ґражда» – стала своєрідним брендом закарпатської видавничої справи (скромно кажу). А видавнича справа — не з простих. Та маємо в Україні чимало прецедентів, коли вона стає успішним бізнесом. Нам це не вдається. Але все ще тримаємося. Є чим козирнути, якби було перед ким. А так тішимося, що багато авторів та їх творів було актуалізовано нами:  Андрій Бачинський, Василь Довгович, Іван Югасевич, Олександр Духнович, Августин Волошин, Гіядор Стрипський, Вікентій Шандор, Василь Маркусь, Юліан Химинець, Сидір Білак, Ірина Невицька, Юрій Станинець, Зореслав, Іван Рошко-Ірлявський, Іван Кошан-Колос, Олександр Сливка, Федір Моґіш, Василь Ґренджа-Донський, Федір Потушняк, Микола Лелекач, Іван Долгош, Петро Скунць, Микола Мушинка… Видавничих планів – на кілька років вперед. Більшість підготовлено до друку.

Важливим для нас є часопис «Екзиль». Ідея науково-мистецького журналу така ж давня, як і сама «Ґражда». Окрема колізія з назвою. Спершу це мали бути «Можливості». Таку назву мала перша збірка Федора Потушняка, видана у Виноградові 1936 го року. Потім вона трансформувалася у «Сріберний дзвін».  Та, готуючи документи до реєстрації, щось дуже муляло. Надто вже «просвітянська» назва, а треба щось такого, екзильного…

«То хай і буде “Екзиль”», — мовив Прокіп Колісник, з яким ми обговорювали цю справу у Пряшеві. Так і сталося. Уже перше число часопису (упорядником – історик, археолог Йосип Кобаль), викликало велике обурення в чиновницькому середовищі. Автором-упорядником другого числа мав виступати Петро Мідянка, який професійно впорався з цією місією. Але до друку не дійшло. Бо на той час почалася спроба «Ґражду» «зітерти на порох». Це забрало кілька років. Втрималися.  Кажуть, що в Україні ще одного часопису такого ґатунку нема.

У видавничо-дослідницькому проекті Ребриків беруть активну участь донька Олеся і син Андрій. І водночас у них є власні життєві проекти. «Пласт», педагогічна діяльність, вже свої діти, а твої внуки. Розкажи.

Так, я щаслива дружина, щаслива мама, щаслива бабуся. Наші діти – Андрій і Олеся – виросли справжніми українцями-християнами, вони самодостатні, кожен займається своєю улюбленою справою, живуть і працюють в Україні і для України, хоч багато їздять по світу, особливо син. Коли збираємося разом, нам є про що поговорити, маємо спільні інтереси, спільні сімейно-державницькі проекти, подібні погляди на життя, однакові моральні цінності, горе і радість ділимо порівну. І це головне. Я дожила того, що мене знають запитати: «О, то Ви мама Андрія Ребрика?» чи хтось із викладачів попросить, хоча б почитати, нові поезії Олесі Ребрик.

Прийдешнє покоління є господарем і одночасно слугою соцмереж

Як педагог ти багато спілкуєшся з молодими людьми, студентами, випускниками шкіл. Яке в тебе враження від покоління, що приходить на зміну – яким «господарем життя» воно буде? Що переважатиме – прагматизм, націоналізм, інші риси?

Фактом залишається  те, що молодь нинішня інакша. Не така, як ми в її роки.

По-перше, тому, що молоді люди народжені вже у незалежній Україні, і історія ХХ століття відома їм лише з підручників,  По-друге,  тому що ростуть вони зі смартфонами в руках. Ця цифровізована молодь, ці «діти Інтернету» є одночасно господарями і слугами соцмереж. Вони створюють бренд себе як особистості і хочуть себе транслювати в прямому ефірі. Вони відірвані від традиційних структур, політичної реальності, медійної реальності, модних трендів: вони починають реальність із себе, а авторитетами найчастіше є успішні блогери. Т.з. покоління Z достатньо ідеологічно активне, але не у вимірі традиційних ідеологій – наприклад, для них важливі захист довкілля і веганство. Вони зорієнтовані на рівність і визнають право людини бути будь-ким, але, при цьому, не схильні до вживання алкоголю, наркотиків, сексуальної активності. Частина їх не схильна навіть до подорожей – тому що віртуальна реальність зробила світ доступним з екрану смартфона. Вони одночасно і більш впливові, ніж попередні покоління – тому що можуть висловлюватися через соцмережі, і, водночас, замкнені у «бульбашці» свого кола спілкування.

Питання у тому, чи буде готовим це покоління до реальності, яка за межами віртуальної. На це покоління у нас в Україні накладається фактор війни, від якої може хотітися втекти. На мою думку, сьогоднішні молоді люди вміють пристосовуватися до життя…  

А щодо політичних переконань? Наскільки молодь далека або близька до покоління Ґренджі-Донського й Зореслава?

Що стосується переконань. Про зовнішньополітичний вектор, впевнена: не буде ніякого регресу, не буде Україна повертатися назад до Росії, тому що поступово змінюються покоління, і вони більше дивляться на Захід, ніж на Схід. Ідентичність цієї молоді очевидно не буде ідентичністю наших радикальних націоналістів. Але вона точно не буде російською і пострадянською. На мою думку, поворот до Європи, який зробила Україна, дає можливість говорити про те, що молоді буде притаманна модернізована українськість. Українці майбутнього будуть вважати себе українцями, але й «громадянами світу» – тому що зараз людина «з мізками» може працювати де завгодно і звідки завгодно. Потрібно закінчити розмови про те, якою має бути «хороша» молодь і дати молоді робити те, що вона робить – знайти себе.

Наприкінці червня ти святкуватимеш день народження. Буде, підозрюю, багато різних щирих побажань. Яке побажання нехай би прозвучало, а головне – здійснилося?

У день народження кожному прийнято бажати багато усього і найкращого. Але чи це роблено щиро, чи не зовсім, чи зовсім нещиро – то відчуває і адресат, і адресант. Хочу, щоб здійснювалися всі щирі побажання.

Запитував Василь Горват

P.S.

Наталія Ребрик – педагог, літерату­ро­зна­виця, культурно-громадська діячка.  У 1983 р. за­кінчила філологічний факуль­тет Ужгородського державного університету за спе­­ціаль­ніс­тю «україн­ська мова та література». Кандидатка філологічних наук з 2008 року, доцентка ка­федри педагогіки та соціально-гуманітарних дисциплін Закарпатської академії мистецтв. Працює на по­саді проректорки з науково-педагогічної роботи. Автор підручників, книжок, літературознавчих статей, методичних розробок у сфері педагогіки.