Чендей. Пайочка. Деталі.

Через кілька годин їду в Ужгород, щоб поспілкуватися з усіма, хто зустрів на своєму шляху Івана Михайловича Чендея, Майстра високої літератури.

На той юнацький час, коли я заходив до його садиби, ще не було усвідомлення, що спілкування з ним закладає глибше розуміння багатьох речей в літературі й житті.  Оскільки завтра виноградівська «ЛіТерра» на своєму чаюванні говоритиме про речі «прозові», вирішив ще раз нагадати уроки Майстра на цю тему. Колись стаття була опублікована в часописі «Екзиль». Якось на день народження Івана Михайловича я влаштував собі «чендеївське читання», знайшов «Пайочку», яку раніше оминав  через надто неінтригуючу назву, прочитав і зрозумів, що справжній письменник – пророк.

Статтю подаю в скороченому варіанті:

ЧЕНДЕЙ.  ПАЙОЧКА. ДЕТАЛІ.

Малим я хочу висловити велике…

 Адальберт Ерделі

Тема своєї, при­ват­ної землі заявила про себе зовсім не­традиційно, не­звично в оповіданні Івана Чендея “Па­йоч­ка” (1986). Ситуація, в якій відбувається подія, добре зро­зуміла тим, хто пожив у розпал радянської влади, коли про при­ватну землю, а тим більше про її купівлю-про­даж і мо­ви не могло бути, бо й не було у цьому сенсу. Зда­ється вже й суспільне ставлення до землі, як до “ні­чийної” ви­ро­би­лася раз і назавжди. Так от…

Але, мабуть, неварто квапитися, тим більше, що сам Чен­дей, не надто підстьобував свою розповідь, за­ли­­ша­ючись вірним власній та й загально­літе­ра­тур­ній тодішній тра­диції. Його герой Дмитро Дов­гий, зійшовши в Уж­го­ро­ді на залізничній станції, ви­рішив годину-півтори по­че­ка­ти на вокзалі, поки ніч не почне переходити в ранок. Гля­нув на велике біль­мо вокзального годинника, стрілка яко­го нер­воз­но пострибує “коником на покосі”. Власне ця та ін­­ші деталі й описи дають зрозуміти, що його герой при­­їхав із далекого села. Разом з тим попри роз­мі­ре­ну, упо­віль­нену розповідь, в оповіданні, “зайвих” де­та­лей і опи­сів не знайдеш. Передавши атмосферу ран­кового вокзалу і ранкового Ужгорода, прозаїк жод­ним словом не подає опи­су міста, яким їде Дми­т­ро Довгий у автобусі. Тільки на пло­щі Корятовича ви­писана єдина деталь – опис “тої грат­частої брами з різними спіралями і кружалами на додаток, ку­ди впли­вав живий потік поспішаючого міського люду”. Це про міський базар. І ще одна неминуча деталь Уж­го­ро­да 80-х – “і без того настояне на палених кіс­т­ках повітря те­пер таким диким смородом по ньому гульк­нуло, коли ми­моволі озирався по черевиках, по шта­нях, а чи ви­пад­ко­во не гаркнув до якоїсь песячки чи котячки – що могло іще таким бридким і гидким бу­ти? Неборак Дмитро Дов­гий не здогадувався, що не­подалік ужгородський м’ясо­ком­­бінат…”

Неквапом автор веде Дмитра Довгого до мети, опи­сує ключкою зігнутого вказівного пальця, яким сту­кає у двері міської квартири по вулиці Марії Зань­ковецької, детально описує вуйну Анну, яка тут жи­ве давно, переїхавши із Забережі до дочки, кап­чу­рики із домашньої вовни на її ногах, описує не­три­валу вступну бесіду при зустрічі, однак при всьо­му “багатослів’ї” жодна фраза не є непотрібною, ко­ж­на несе важливе смислове навантаження, оскільки свід­чить про селянський характер і навіть стиль ду­мок Дмитра Довгого, про міське життя очима лісо­ру­ба із Забережі. Врешті перша ж розмова, спогади про село, про знайомих односельців, які живуть або які повмирали, – це вже початок інтриги, яку вніс сво­їм приходом і своєю метою Дмитро Довгий. Для гос­тя тепер кожне вимовлене слово, кожен поворот те­ми має значення, бо від цього залежить настрій вуй­ни Анни і бажана або небажана відповідь щодо тієї справи, з якою він до неї прийшов. А прийшов він зі спра­вою аж надто незвичною як на 1986 й рік. Зять, який тільки мовчки спостерігав за розмовою двох за­бережан, сприймав усе як потішний спектакль з учо­рашньої, дорадянської днини, зайняті ж в спек­так­лі – дивні виконавці дивних ролей. Врешті будь-хто з тодішніх читачів, мабуть, сприймав ситуацію як анекдотичну, нереальну. І справді, хіба не дивно, що Дмитро Довгий витримав довгу дорогу до об­лас­ного центру для того, щоб купити у вуйни Анни “па­йоч­ку” – наділ землі у горах, який колись, ще до кол­госпів, Анна одержала у придане від своїх бать­ків, а сьогодні “де-юре” їй взагалі не належить. Але ко­­жен із забережан досі пам’ятає межі своїх і чужих зе­­мель, почуття власності і поваги до власності на зем­­лю дивним чином уживаються з колгос­пів­сь­ки­ми ре­а­ліями. Реакція господарів на цю пропозицію різ­­на. Думку зятя ми вже знаємо, дочка Анни Марія сприй­няла прохання як можливість одержати гроші “ні за що”. А от Анна… Відчуття власності на ту па­йоч­ку для неї – це можливість відчувати себе справ­ж­ньою ґаздинею, а не на ласках зятя і доньки, про­пи­са­ною членом сім’ї та ще й без пенсії. Анна ніби но­га­ми відчула не долівку міської квартири, а істинну не­похитну земну твердь.

Анекдотична на перший погляд ситуація вида­єть­ся авторові, який ці почуття добре розуміє, зовсім не смішною. Вона є філософською, вічною, оскільки те­ма власності й землі як моральна категорія за­ли­ша­тиметься актуальною завжди. Малим висловити ве­ли­ке. Риса, яка поєднала закарпатців Адальберта Ер­­делі і Івана Чендея, втім як і всіх проникливих та­ла­новитих митців. Особливо це зрозуміло сьогодні, ко­ли землі знову повертається її ціна і цінність. Не­зграб­но, не завжди справедливо, але повертається. Як не згадати при цій темі найбільш масовий ви­па­док 1994 року, коли всі жителі села Драгово Хуст­сь­ко­го району, не чекаючи указів і розпоряджень, в од­ну ніч розпаювали всю колгоспну землю, керуючись ста­рими, дорадянськими межами своєї “вут­цюз­ни­ни”, “мамизнини”, “бабизнини”. Пророцтво, хоч і не­пря­мо висловлене в оповіданні “Пайочка”, збулося. Зро­зуміло, після стількох років розподіл виявився да­леким від справедливого, але це вже інша тема. Тут мова йде про відчуття власності, яке диво­виж­ним чином “ожило” в людях, вихованих в умовах дер­жавної ”нічийної” землі. Нинішній читач, зва­жа­ючи на свій уже нерадянський досвід, сприйме “Па­йочку” під зовсім іншим кутом зору.

Отже, починається торг. Торг за недоглянуту в го­рах землю, на яку знайшовся перший і, мабуть, ос­тан­ній покупець. За землю, на якій врешті Дмитро Дов­гий міг косити й не купуючи її. Торг за землю, на якій вуйна Анна все одно ніколи ґаздувати не буде, а ді­тям вона непотрібна й поготів. Але ціна, яку за­пр­о­си­ла Анна за ту пайочку, вразила не тільки покупця, а й власну, жадібну до грошей дочку – 1000 рублів! Власне, така ціна з вуст Анни могла б збентежити будь-кого з персонажів оповідання, але не читача.

Тут знову повертаємося до деталей. Промовистих і невипадкових. Дмитро Довгий бачить домашні кап­ці на ногах Анни. Капчики поки що свідчать не біль­ше, ніж про звичку працювати навіть у міській квар­тирі, де й роботи ніби нема. Але вже сільський ку­жіль, який стоїть біля імпортного піаніно, означає для гостя із Забережі дещо більше. “Довгий ніби зра­дів, утішився, бо ніщо-ніщо його тепер до Анниної осе­лі в місті не впускало так, до Анни так не набли­жа­ло і з вуйною не ріднило, як звичайний жіночий ку­жіль білої вовни, вткнуте до нього веретено.” Те ве­ретено, очевидно, багато значило і для самої Ан­ни і, мабуть, не менш тісно ріднило її з селом, про яке вона розпитує кожного односельця, який при­хо­дить до них у міську квартиру. Саме після того, як Дмит­ро Дов­гий зауважив кужіль, Анна ожила, роз­сло­во­охо­ти­лася. Отже, Забереж для неї не просто се­ло, яке во­на покинула багато років тому. Але ось під час сні­дан­ку Довгий згадує про Аннину пайочку і во­на від­ра­зу заговорила про свою пайочку з таким до­сто­їн­ст­вом, ніби це не клаптик землі, а цілі великі по­ло­ни­ни. Потім знову виникає розмова про па­йоч­ку і ви­являється вона досі пам’ятає кожний шматок цьо­го поля, вільшаник, у якому завжди була вода, яб­лунь­ку, пам’ятає межі своєї пайочки. “Мені досить бу­­ло б на пайочку один крок ступити, одним оком по па­­йочці повести, подивитися, як усе-все мною було би знайдено… пам’ятаю, як учора на ній була… “

Потім розмова триває про пайочку, про торг, про квар­тиру, в якій так добре живеться, в якій все є для то­го, щоб спокійно і в достатку жити. Але попри це у Ан­ни знову вихоплюється “Коби іще один раз… Усьо­го один раз босими ногами в сінокіс росяним по­лем тої пайочки піти…” І знову навертається про­низ­ливий спогад про Забереж, про пайочку в горах. Зда­ється автор уже дав достатньо зрозуміти, що саме ус­відомлення власності на пайочку, на “питоменне”, дає Анні життєві сили, можливість почуватися само­дос­татньою людиною. Врешті, можливо, завдяки па­йоч­ці вона ще живе, коли більшість однолітків уже по­вмирали. Так, автор дав достатньо зрозуміти… З цьо­го моменту такий ретельний і послідовний у до­клад­ності прозаїк зовсім не пояснює психологію і мо­тиви, коли вуйна Анна говорить досить дивні для літ­ньої жінки слова про те, що може вона й сама при­йде на ту пайочку, щоб працювати на ній, косити й сушити сіно. І без авторських слів зрозуміло, що Ан­на просто не може логічно пояснити ні Довгому, ні навіть дочці, що ту закинуту пайочку вона не хоче про­давати взагалі. Але її не зрозуміють, тому що ді­тям до тої землі байдуже, вони навряд чи всерйоз сприй­мають, що доки є пайочка, доти є у Анни жи­вий зв’язок із Забережем, та й у самих дітей теж. Втра­тити пайочку для Анни – значить утратити все. Чо­му б інакше Чендей згадував таку деталь, як вуз­лик з грішми, які Анна збирає собі на похорон? Рап­том Анна подумала, що гроші від Дмитра вгорне до то­го самого вузлика…

І коли дочка таки добивається, щоб землю про­да­ти, вона й не здогадується, чого домоглася на­справ­ді, яка життєдайна ниточка обірвалася в душі ма­те­рі. Але зазвичай багатослівний Чендей цього не по­яс­нює. Все, що треба було, він уже сказав.

Василь Горват