Пісня над Дунаєм: народні пісні русинів (українців) Сербії

Більш, як 260 років тому, на незайманих просторах Бачки в Сербії поселилися перші переселенці-українці.

Гнані нуждою і безсиллям, власним лихом і горем, панськими утисками, свавіллям і переслідуваннями, бажанням нажити власний шматок землі, відшукати бажану роботу і просте людське щастя перші переселенці з передгір’я Карпат наймалися на сезонні роботи. А коли переконалися, що умови життя тут значно кращі аніж вдома, на кам’янистих грунтах, відвойованих на схилах Карпатських гір, вони стали перебиратися сюди сім’ями. Так виникли поселення Руський Керестур, Коцур, Вербас, Дюрдьов, Нове Орахово, Кула, місто Новий Сад… Цю не до кінця вивчену сторінку історії вивчив пошуковець і дослідник Мирон Жирош, який написав книгу «Погляди до прешлосци» (Новий Сад. Греко-католіцка парохия святого Петра и Павла, 1995, старанка, 9). З широкого ареалу Закарпаття до південних країв тодішньої Угорщини відправлялися найбідніші верстви селянства. З їхньої працьовитої і легкої руки на раніше спустошених турецькими військами землях зарясніли сади і виноградники, появилися перші ошатні будиночки.

Життя переселенців поволі стало налагоджуватися. Людська доброта і відвертість, щирі помисли і християнська віра, гілка українського народу прижилася на території Воєводини, Бачка, Срим, Славонія, Боснія, Вуковар. Крижевський владика Сильвестер Бубанович дозволив заснувати греко-католицьку єпархію, запросити священиків, привести церковні книжки та інші культові речі з Мукачівської єпархії. Міграційний процес затягнувся і тривав сотню років. Але люди відчули потребу в плеканні рідної культури, народного мелосу. На нових місцях зароджуються музичні, драматичні, танцювальні та літературні гуртки (на зразок тих, які уже діяли у Львові, де активно розгорнулася масова робота культурно-освітнього товариства «Просвіта»).

Так появилося руське  просвітнє дружство, яке через різні форми об’єднало всіх русинів у осередки. У селах започаткували читальні, організували хори, танцювальні групи, запровадили святкові виступи та концертні програми. Жінкам дали нагоду опановувати мистецтво ведення домашнього господарства, приготування національних страв. Дівчат стали навчати вишиванню, ткацтву, в’язанню, юнаків – древнім ремеслам предків – гончарству, лозоплетінню, різьбі по дереву, чеканці на міді. Незбагненний ентузіазм і наполеглива щоденна праця при школах та парафіях, бажання дітям дати належну освіту, потреба в книгах та знаннях на рідній материнській мові незабаром дали свої відчутні результати: появилися вчителі, книговидавці, письменники, перекладачі. Поети Гавриїл Костельник, Янко Фейса, Михайло Ковач, Яким Олеяр, Микола Кочиш, Василь Мудрий, Мирон Колошняї, Микола Скубан, Мирон Будинські, Меланія Павлович, Дюла Папаргаї, Сильвестер та Серафина Макаї, Ірина Гарди-Ковачевич, Михал Симугнович, Михал Рамач, Меланія Римар стали писати вірші для дітей і 20 років тому видали Анталогію дитячої поезії «Хмара на верху тополі» (Нови Сад: Руське Слово, 1990, 214 странок).

У даний час у Сербії проживає 16 тисяч русинів і 5,5 тисяч українців. Сходяться вони на Різдвяні та Великодні, храмові свята (кирбай), весілля, вечорниці, забави, концертні виступи, танці, вечори дозвілля, до читальні та церковних храмів. Плекають своє національне почуття, мову, культуру, звичаєвість, обряди, родинні традиції, успадковані від предків пісні… Як колись казав Тарас Шевченко: «…Пісня і порадить, і правдоньку вона скаже». Як незрадливий друг вона – духовна підмога і порадниця, стражденна і оголена душа з її непересічними турботами, буденними клопотами і надіями на вічні людські цінності. Русини Воєводини не забули  першого збирача народного надбання вчителя Михайла Врабеля (автора збірника народних пісень русинів «Руский соловей», Унгвар 1890). Він складався з двох частин – пісень поетів О. Духновича, П. Кузм’яка, М. Нодя та інших і найбільш популярних серед бачванських русинів пісень з Галичини й Наддніпрянщини та другої – до неї увійшли народні пісні бачванських та земплинських діалектів. У 1897 році протягом трьох неповних місяців тут працював етнограф Володимир Гнатюк. Він записав 430 пісень, 220 прозових творів, обряди керестурського весілля та інших традиційних життєвих сцен, які побутували у Керестурі, Коцурі, Сремі. Всесвітньо відомий український фольклорист опублікував їх у чотирьох томах «Етнографічного збірника» (1900, 1902, 1910 та 1911-их роках), Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. На той час це був перший, єдиний, найкращий і найбільший не лише в Бачці, але і на Закарпатті збірник жанрово-тематичних пісень про нашу природу, кохання, землеробську працю, смуток і радощі, наші наймиліші звичаї та життя, які згодом поглибили і заново впорядкували священик Дюра Біндас, юрист Осиф Костельник. Згодом пісні югославських русинів пропагували етномузикознавець Вінко Жганець, збирачі фольклору Онуфрій Тимко (автор трьохтомника «Наша пісня»), Цветко Рахиман, Милица Илиїн, Єрко Безич, Андріан Гойкович…

З осілих на землях Сербії українців вийшли і стали справжніми опікунами церкви і віри, визнаними в народі владиками Дионізій Няраді, Гавриїл Букатко, Йоаким Сегеді, Славомир Мікловш і сучасний владика, який псля легалізації греко-католицької церкви на Україні незначний час трудився на теренах Мукачівської єпархії і заслужив повагу її вірників – єпископ Юрій Джуджар.

І ось з Сербії, села Нове Орахово від культурно-мистецького товариства «Петро Кузм’як» (його голова Михайло Еделінські) доктору мистецтвознавства, кандидату філологічних наук, заслуженому діячу мистецтв України Івану Хланті в Ужгород надіслали запрошення відвідати і записати народно-поетичну творчість пісень по селах, де і зараз компактно проживають і господарюють русини-українці. З 24 червня по 18 липня 2007 року Іван Васильович працював у цих селах. Щодня записував наспіви Славіци Емеді, Меланії Папуги, Владимира Магочі, Михайла, його батька Йовгена, матері Амалії Еделінські, Любо Раца, в селі Нова Орахова та інших, де активно працюють художня самодіяльність, церковні хори, танцювальні групи, оркестри народних інструментів: виступи цих аматорів народного мистецтва мали нагоду два роки тому раніше побачити і почути в Перечині та на Всеукраїнському Машкінському фестивалі в Іршаві на Закарпатті, а також у місті Володимир-Волинський на Волині.

У селі Вербас поповнився пісенний запис від Янки Сегеді, Миколи і Велемира Чизмаря, Любомира Скубана, Марини Семенюк-Козаків, Штефка Шелемби, Генки Козакова, Софії Мученскі, дідусь і бабуся якої були з Хуста. Богдан Віславський привіз нашого земляка-етнографа Івана Хланту до села Дюрдьова, де проживають виходці з Хустщини. Нам добре знайомі і легко сприймаються на слух прізвища Сабадош, Лукач, Орос, Молнар, Балінт, Пушкар, Сокач, Кіш, Варга, Дудаш, Барна, Гайдук, Палінкаш, Рац, Жирош, Шанта та інші. Тут були записані народні пісні «По тим нашим шоре», «Дунай, Дунай», «Кед би чарни очка», «В калїновім лєше», «Калїна», «Ораче, ораче», «У градочки шалата», «Пайташочки моїю», «Нє зрубай, нє сцинай» та інші. В цих піснях яскраво переданий пройдений шлях людський, що складає життя. Його постійно проходять всі і ним ідуть нескінченні покоління. Свою неповторність проявляють саме завдяки таким носіям народної пісенності, як її безпосередні місцеві виконавці…

Засоби масової інформації довідалися про копітку і наполегливу роботу провідного закарпатського фольклориста, належно оцінили її і запросили на інтерв’ю до місцевого радіомовлення та телебачення, для газети «Руске Слово», науково-популярного журналу «Шветлосц», організували зустрічі з академіком Юліаном Тамашом, письменниками Стефаном Гудаком, Дюрієм Латяком, Миколою Шанта, Серафиною Макаї…

Для всіх народних пісень характерна симетрична, гармонійна, архітектоніка мелодій, яку бережно і тонко відтворено і передано у новому збірнику «Пісня над Дунаєм», народні пісні русинів (українців) Сербії. Запис текстів і ліричних мелодій дуже вдало упорядкував, підготував до друку, написав вступну статтю-передмову «Пісні, скупані у водах Дунаю», виділив примітки і подав алфавітний покажчик Іван Васильович Хланта. Розшифрування записаних у Сербії мелодій дуже виразно і лірично здійснив музикознавець і композитор з Іршавщини Василь Кобаль. Сталося це три роки тому. Шанувальники народно-пісенної творчості тоді отримали це справді унікальне літературно-художнє видання народних пісень русинів (українців) Сербії «Пісня над Дунаєм». Видане воно було у січні 2014-го в Ужгороді товариством друкованих видань «Патент», тиражем 300 примірників. Охоплює 792 сторінки. На обкладинці та форзацах подані яскраві кольорові фрагменти весільного обряду села Коцур в Сербії. До видання увійшли 899 пісень, які склали 43 розділи. Це і пісні духовні, колискові, весільні, баладні, про кохання, рекрутські, вояцькі, пісні-забавлянки, жартівливі, танцювальні, вівчарські, соціально-побутові, емігрантські та пісні літературного походження. 27 світлин яскраво передають теплі і хвилюючі зустрічі Івана Хланти зі співачками села Нове Орахово, Коцура, представниками церковної громади та співаками Руського Керестура, активістами ради русинської меншини, учасниками художньої самодіяльності села Кула, Вербаса, місцевого дитсадка «Слученік», оркестрової групи хорів Нового Орахова, Коцура, ансамблів Дюрдьова та інших. Вони внесли свій вагомий вклад до культурної скарбниці південнослов’янських  русинів.

Враження від книги: це справді неміліюча криниця народної мудрості, християнських батьківських настанов і повчаннь для дітей, що вирушають у самостійне  життя, це – краса душі народної, історія наших предків у піснях, основа моральних та естетичних смаків, духовного оновлення і збагачення особистостей, віками відшліфованої і відтвореної мудрості народної і набутої педагогіки, популяризації справжніх перлин народно-пісенного мистецтва українців, розкиданих долею по світу, які завжди приносять славу рідній землі і своєму українському народу.

Марія КОНКІНА