Трикутник. Ідентифікація.

Вийшла друком поетична антологія  «Трикутник», авторами якої є три жінки – Світлани Кедик, Валентини Костьо і Здени Тесличко.

Літературна творчість все більше стає «жіночою» професією, можливо  цьому сприяють суспільні особливості, гендерні, науково-технічні. Їх активна присутність, наприклад, у закарпатському літературному просторі (від Надїї Панчук й Маряни Нейметі до нинішніх літературних тинейджерів Алі Ціхоцької й Неллі Криванич ) свідчать що є жіноча поезія принаймні «за паспортом», а в решті ознак потрібно ще розбиратися, як і в інших рисах сучасної поезії, написаної «тут і зараз» – що її робить сучасною, чи має вона якусь часову й географічну прив’язку.

Отже, як визначити часовий відрізок у якому народжується текст?  Спроба встановити ці координати  у  літературно-естетитчному дискурсі, врешті в світоглядній, гендерній площині потрібна, щоб ідентифікувати  поетичний світогляд покоління, яке прийшло «після» постмодернізму, або формувалося паралельно з ним. Звісно,  мова йде не про календарне число і  не точку на мапі. Мова йде про систему слів, асоціацій, навіть віршованих розмірів, характерних тільки сьогодні. (Щойно у соцмережах та й паперових виданнях  сплив вірш, написаний нібито дружиною Пантелеймона Куліша Ганною Барвінок – текст сильний, але відразу розумієш, що так у часи Куліша писати не могли – поєднання слів та образів занадто сучасне, навіть якщо там нема жодного сучасного слова).

Повертаємося до ідентифікації закарпатської поетичної антології «Трикутник», виданої , до речі, у Хмельницьку. У літературному просторі  імена Світлани Кедик, Валентини Костьо і Здени Тесличко вже знайомі завдяки попереднім виданням та публікаціям.  На їх прикладі поговоримо про літературні тенденції і літературні пошуки на тлі  суспільних змін, на тлі війни, й знову таки загальнонаціональної ідентифікації.

Світлана Кедик. Закоханість в Бога

Пройшла досить швидку еволюцію від традиційних поетичних форм і меседжів, закладених шкільною програмою до… знову таки традиційної образної системи, але вже після сприйняття того, що  сучасне мислення  набагато складніше і не вміщається у форму запропоновану 150 років тому. Очевидно цей творчий процес відбувався більше інтуїтивно, з огляду на сучасні поетичні впливи. Таке враження, що поезія Світлани сформувалася і твориться самостійно, не питаючи автора. Кожне слово і кожен подальший образ випливає з попередньої метафори чи слова. Автору залишається тільки оживити це мереживо сильним особистим почуттям.

Спиш? – питає.

Не сплю – подумки відказую.

Він ловить  сп’янілу усмішку на моїх вустах та лягає поруч. Дуже близько лягає. Між нами тільки спокій. І зовсім нічого, що краплини терпкого вина  розтікаються по тілу, по його тілу під впливом бурхливого припливу мене. Накочуюся на нього  хвилями та хвильками шукаючи облюблені камінці у дотику шалено вологої  трави – роса.

Так появилася перша книга «Світ Добра». Сама назва першої книжки (без «парадоксальності», провокативності) була для Світлани Кедик принциповою, яка стверджувала старий-новий життєствердний, непостомодерністичний світогляд. Який закономірно прийшов на зміну світогляду саморуйнування й пародії, що тривав упродовж 50 попередніх років.  Однак, нагадую, творча еволюція Світлани Кедик триває. На перший погляд її тексти мало чим відрізняються від попередніх – ті ж розлогі синтаксичні конструкції, навіть ті ж впізнавані моменти, які повторюються (персоніфікація почуттів, явищ) але разом з тим замість того ефірного, єдвабного матеріалу, з якого побудований Світ Добра приходять більш матеріальні, грубші образи, скажемо так – запахло чоловічим потом. І водночас разом з конкретизацією фізичного, тілесного в поезіях Світлани все більше присутнє поняття Бога. Мабуть, і одне, і друге є очікуване у поезії. Тим більше жіночій поезії. Закарпатська поетична історія – не виняток.. У 1927 році поетеса Миколая Божук написала власну Пісню Пісень, листи, в яких надзвичайно тісно переплетені поняття високої духовності і безпосередньо фізичної любові. Врешті й це ще не завершення пошуків, оскільки Світлана Кедик перейшла на досить ризиковане поле – дати філософське світосприйняття, де неважко збитися до банальностей. Втім весь цей пошук, всі ці стосунки зі словом раптом відкрили друге дихання. Несподівано появилися вірші зовсім   іншої якості, іншої ритміки.

Я люблю літати!

Тоді чому у мене виросли ноги. А не крила!?

Я люблю пестити!

Тоді чому у мене виросли руки, а не пір’я!?

Я люблю цілувати!

Тоді чому у мене виріс язик!?

Я люблю кусати!

Тоді чому я людина, а не собачка!?

(…)

Я люблю тремтіти!

Коли Ти Дихаєш мені в лице…

Здена Тесличко. Матеріальність слова

Точність слово, точність деталей, предметність, влучність несподіванки. Враження бездоганності у подачі деталей, як це є у описі смертельної аварії, в якій батьки втратили дитину. Вірш Здени Тесличко – майже проза, жорстка і безжалісна. «Драма».

я йшла по вулиці і випадково побачила

як він і вона панічно бігали довкола пішохідного переходу

вона закривала долонею рот

він викликАв швидку і голосно кричав у слухавку – начебто

побачив щось страшне

(…)

а потім вони щось відтягнули до тротуару

і судячи по тому як у нього почервоніло обличчя

і вийшли на чолі вени

а у неї зсунулася із плеча чорна сумка –

воно було важким до бісу

Навіть у цій чорнобілій конкретиці відчуваються основна риса, «фішка» поезії Здени Тесличко. Схильність  до непередбачуваності поєднання слів і смислів. Якщо за словом Світлани йде законмірний ряд продиктований попередньо закладеним настроєм, то в поезії Здени жорсткий словесний дриблінг, і удар по «м’ячеві»  

начебто

побачив щось страшне:

розриви аорт

аборт

чи ще гірше – свободу

(з того ж вірша «Драма»)

Здена Тесличко – безперечно автор досконалих поетичних  фраз, де, як кажуть, ні додати ні відняти кожна фраза очевидна, кожна несподіванка абсолютно виправдана. Безперечно, літературний дискурс в якому вона рослав формувалася як поетеса це дискурс відмираючого але постмодернізму. Попри позитивізм образів, попри вплив експресіонізму стиль дав дає про себе знати. Перш за  все, якщо вже розкидуватися термінами і «ярликами» то це гіперреалізм, про який не раз згадує відомий літературознавець Михайло Епштейн. За висловом відомого філософіа – побудова сучасного тексту складається не з слів а з слів як речей. Слово-річ – така будівельна цеглина з якої виникає остаточна конструкція. Вона ще додає сили, коли це слово річ набуває гігантської притягальної сили стає центром Всесвіту

надобраніч підлозі з коричневого ламінату – де
завдяки гравітації стільчик тримається низу
і сорочка твоя не злітає – щоб сенсу не втратити
щоб триматись стільця й біля тебе триматись поблизу

Цей стілець у кімнаті як центр притягання і смисл життя того самого яке Любов.

Несподівано – центр Всесвіту любов є Любов є життя, нема любові нема Життя і може навіть життя того що з малої букви.

Валентина Костьо. Ідентифікація болю

Якщо повертатися до того ж питання гендерного підходу, то  у поезіях Валентини відчувається скоріше маскулінність, універсальність, здатність промовчати (в поетичному тексті). Таким чином кожна фраза має додаткове смислове навантаження, яке вже читач може відчути, додумати, перетравити.

Клацни дверною ручкою –
випусти, або зайди.
Нікому не хочеться відчувати себе
не на місці,
бо тільки на місяці
місця займають довільно.
Повільно ти залишаєшся осторонь.

Поезію Валентини Костьо ідентифікувати важче й тому, що вона різна – то вона насичена фольклорними мотивами, то вона буває зовні абсолютно поза -реальною, «без гравітації», а з іншого боку є вірші, обпалені війною і втратою людей, яких добре знала. Тим не менше як в і картинах Валентини , як і в поезії є той больовий стержень,  який творить особливий,  пронизливий настрій. Саме тут цікаво б зупинитися на тій самій гендерній ідентифікації, Всієї антології. Це звичайно жіноча поезія, оскільки її писали жінки «за паспортом» і врешті ліричний герой ідентифікує себе як жінка.

Але мова сьогодні про інше – про спільне силове й поетичне поле, яке може об’єднувати різних  авторів. Якщо говорити про спільну геграфічну точку то вона не відображена жодним чином. Добре це чи погнано, але тут не зустрінеш ні «едельвейсомцвіте», ані «золота Карпат».  Але про «гендерність» у поезії. Насправді це велика  умовність, яка визначається суто особою автора.   Сосюра, врешті Шевченко, якщо вилучити в текстах стать ліричного героя, спокійно могли б сприйматися як автори-жінки. З іншого боку є Ліна Костенко, чи Леся Українка (єдиний чоловік на всю Україну) чи пізня Ахматова. Їх поетичний ряд часто асоціюється з «маскулінним» баченням, звісно, якщо читати, не знаючи автора.

Щодо поезії Валентини Костьо (та й будь яких віршів) знову таки повертаємося до чисто технічної ідентифікації – персонаж презентує себе як жінка:

Як спляча красуня в аморфному сні,
я втратила здатність любити.
Прийди, поцілуй і сподобайсь мені
листочку,  росинкою вмитий.

Поезія Костьо найбільше еклектична у засобах, у системі поетичної побудови, порівняно з віршами  іншх учасників антології.  Врешті еклектичність нинішнього літературного дискурсу – основна риса всього «післяпостмодерністичного» періоду. Так, вона є одночасно й літературою- цитатником, тобто постмодерністичним, проте цитата відходить на той же другий план, в один ряд із застосуванням «слова-речі», коли  слово й поняття є самодостатньою частиною тексту – поза метофорою, поза засобами підсилення.

Отже, якщо підводити підсумок ідентифікації то сучасна поезія має одну більш-менш виразну точку координат – часову, за її ознаками можна говорити про те, що вона народжується не в часи Франка, навіть не в часи Сосюри чи  Ліни Костенко, а в часи Жадана, Інтернету, глобальних тривог. Ідентифікація у просторі? Тут відповідь категорична – сучасна поезія дуже слабо пов’язана з місцем написання.  Поезія не має прив’язки  лексичної, системної до, скажімо, «малої батьківщини». Місце її функціонування – територія, де є українська мова, де є електронні засоби обміну думками і впливами.  Сьогодні естетика формується за зовсім новим принципом.

Василь Горват