Коли ти втомлений життям, то самі зміни вже здаються злом

“Недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра – могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.”

Ця цитата ідеально окреслює основний посил роману американського фантаста Волтера Міллера-молодшого – єдиного роману, опублікованого за життя автора і удостоєного премії Г’юго – “Кантики для Лейбовіца”.

Так як сам твір був опублікований ще у 1960 році і відтоді віднесений до класики наукової фантастики – впевнена, що і написано про нього вже немало, а тому рити довжелезні тунелі в беззмістовній надії накопати щось нове – було б марною і неактуальною справою. Але деякі думки таки хочу висловити.

Отже, перед нами – постапокаліптичний світ, який пережив ядерну катастрофу і був відкинутим у своєму розвитку на багато століть назад. Практично вся дія відбувається у вигаданому католицькому аббатстві ордену святого Лейбовіца, в часовому проміжку розтягнута на дві тисячі років. Роман поділяється на три частини і перша з них – це ніби класичне Середньовіччя, сповнене неуцтва, релігійного фанатизму та варварства. Друга – своєрідне Відродження науки, і остання – це саме майбутнє в уяві письменника, яке логічно замикає коло з першою, змальовуючи початок наступної ядерної катастрофи. Виходить, весь постапокаліпсис роману – лише тимчасові “страсті” по майбутньому, яке може принести тільки черговий апокаліпсис, що приведе до чергового починання з початку, вибудовуючи на руїнах попередньої цивілізації нову. Отакий рок циклічності історії. Мало де саме ця тема з таким розмахом розгорталася перед моїми очима. І хоча вустами одного з персонажів автор ніби дивується з повтору страшних помилок людства, промовляючи “вони не можуть цього повторити. Тільки раса якихось шаленців могла би так учинити”, – ми прекрасно споглядаємо, що може. Що вона чудово може усе повторити, перебуваючи в блаженній амнезії щодо минулого; і повторить, можливо, ще багато разів, наступаючи на одні і ті ж самі граблі. Бо ми – “Діти Єви, які вічно розбудовують Едемський сад, і в нестямі, в берсерковім шалі топчуть усе ногами, бо знають, що вийшов не такий. ” У цьому своєрідний Міллеровський фаталізм, коли наперед відомо, що помилки буде повторно допущено, і що навіть відправляючи купку людства у космос, агонію приреченого існування буде продовжено, а страждання стануть безкінечними. Відчуття фаталізму посилюють і об’єднуючі символи усіх трьох частин-притч роману – грифи і смерть в кінці кожної.

Але ця недовіра до історії – лише одна сторона медалі, бо іншою є сліпа віра неправильного трактування історичних артефактів. До огортання їх фантастичними чудодійними силами, надання безглуздих сенсів, а через благоговійне відношення до них, навіяне теологічним мороком, – оперування далекими від реальностей поясненнями їх цільового призначення. Слід додати – то доволі буденного насправді, то взагалі далекого від святості. Але не відаючі цього смиренні монахи переносять фальшиве трактування зі століття в століття, де справжній сенс обростає неймовірними припущеннями, пропущений через м’ясорубку обмежених знань і часу настільки, що взагалі стає чимось абсолютно іншим, викликаючи періодичні приступи іронічного сміху. (До речі, чи можемо ми бути впевненими, що правильно трактуємо і сьогоднішні християнські артефакти чи предмети церковного вжитку?) Частково я б назвала це релігійною сатирою. Але тільки частково. Тому що таке визначення – неповне, як і будь-яке інше визначення будь-чого на світі. Адже з іншого боку, неймовірно благородна справа монахів максимально оберігати залишки знань та культурне надбання попередніх епох, у яких вони здебільшого нічого не петрають, щоб передати їх у руки майбутніх науковців, в народження яких вони надіються і вірять, будучи готовими присвятити усе своє життя служінню не тільки богові, але і людству – це воістину висока ціль. Хоча в принципі тут Міллер не говорить чогось нового, бо протягом усієї історії саме монастирі були прихистком знань… А тепер секундочку. Виходить, що залишки науки століттями жевріють за стінами монастирів, щоб у перспективі відродитися в теоретичні дослідження, які здатні спопелити весь світ, включно з монастирями. В зворотній стороні, яка, здавалося б, максимально благородна, знову народжується іронія, але на цей раз уже не так демонстративно і трохи замаскована.

Але облишмо науку і її трактування монахами, і візьмімо саму католицьку віру. Можливо, тут таки все буде однозначно? Як ми бачимо, весь твір нагромаджений філософськими роздумами, місцями монотонними діалогами на подекуди псевдо релігійні теми, та обтяжений внутрішніми монологами сумнівів у власній вірі. “На його думку, не існувало чіткої межі, що відділяла би природний порядок від божественного, а між ними радше проходить посередня присмеркова зона. Є очевидно природні речі, а є Такі, що очевидно божественні, та між цими полярними протилежностями існує проміжок суперечностей.” Якщо трохи читнути про автора, то відразу наштовхуєшся на те, що сам він був ревним католиком, який страждав на посттравматичний синдром після другої світової війни, та брав участь у знищенні італійського монастиря, що до кінця життя не міг собі пробачити, перебуваючи в затяжній депресії, яка скінчилася самогубством. Роман виявився дуже особистим, і навіть сам письменник це не приховував. А як людина віруюча, для нього було головнішим не те, що відбувалося навколо, а те, що відбувалося у головах героїв. Тому час від часу я таки боролася з бажанням читати теологічні переливання з пустого в порожнє по діагоналі, але деякі цікаві повороти роздумів та дотепні жарти мене таки зупиняли. Ряд суперечливих висновків, які виходять із основних доктрин християнства, приводять у книзі до розщеплення то однієї, то іншої впевненості у героїв роману у вірності власного шляху. Цими сумнівами усіяна практично ціла книга, і на перший погляд нічого протиприродного у них нема, але що як ці сумніви починають паралізувати волю людини і не дають рухатися далі? Разом з тим, деякі божі закони ведуть до жорстоких рішень: коли наприклад мати і дитина, уражені радіацією, страждають від неймовірного болю, але не можуть вдатися до евтаназії, тому що християнство забороняє самогубство, таким чином продовжуючи жахливі муки практично живих мерців. Чи можна говорити тут про милосердя? Якщо що – то це навіть не тема для дискусії і особисто для мене тільки ідіот може її почати.

Ще одним філософським питанням роману можна виділити те, чи саме зміни є злом, чи навпаки – відсутність змін і неуцтво? Здавалося б, що будь-які зміни до кращого, проте читач вже наперед вгадує всю приреченість розповіді, тим паче вкраплену у творі думками одного з аббатів: “Здавалося, щось невідворотне, нещадне, бездумне згорнулося в клубок, як оскаженіла від спеки гримуча змія, ладна кинутися навіть на перекотиполе, що його ніс вітер повз неї”. І далі по тексту: “Коли ти втомлений життям, то самі зміни вже здаються злом… Адже будь-яка переміна порушує спокій.” Якась всюдисуща іронія криється у всіх пластах роману. Коли століттями оберігати знання означає у певному сенсі надіятися, що вони ще не скоро будуть використані на практиці, бо це у свою чергу може призвести до війни. І якщо війна – то само собою зло, то і знання, які можна використати проти людства – також зло. І тоді виходить, що будь-які зміни – то вже потенційна небезпека. Куди не тикнешся – всюди кричуща неоднозначність.

На рахунок персонажів, то найбільш яскравим і переконливим для мене був Поет. “Він ніколи не чекав від світу, що той буде чемним або й узагалі поводитиметься розважливо, так рідко й бувало; інколи послідовність його жорстокості й тупості навіть підбадьорювала…” Такий собі згусток природності, чорного гумору та вільної поведінки, але при цьому не позбавлений відчайдушного героїзму у потрібний момент та почуття справедливості. Усі сцени з ним важко не смакувати і не посміхатися про себе. Щодо аббатів, які змінювалися у трьох частинах, то звісно найрозумнішим виявився Церкі в останній. До того моменту, поки не почав радити (більше того, наказувати!) згаданій вище смертельно хворій матері зі смертельно хворою дитиною, які терпіли невимовний біль, продовжувати терпіти свої муки до кінця. Але найбільш неочікуваною героїнею для мене стала місіс Гральс, яка пережила у прямому сенсі неймовірні трансформації, але… спойлерити не буду. Скажу тільки, що такої оригінальної алюзії на непорочне зачаття я ще не бачила.

В цілому роман з натяжкою можна назвати науковою фантастикою. Це більше класичний роман на релігійну тему, можливо більше як альтернативна історія, скупо приправлений кількома штрихами фантастичних припущень. Чи його варто прочитати? Однозначно. Чи хочу я почитати ще подібного штибу роман? Ні, дякую. Перенасичена даною темою. Проте ще раз підкреслю: це не є добре чи погано. Воно просто є.

Як і історія людства, яке, набувши силу, втрачає милосердя і керується однією ненавистю і жадобою до влади. Шкода інколи тільки одного: що “в темному морі століть, де все, здається, спинилося, ціле життя – лише плюскіт хвильки, навіть для того, хто його прожив”…

Видавництво НК Богдан

Переклад – Богдан Стасюк, Олена Кіфенко

Здена Бобош