Всесвіт – мов темний ліс…

“Всесвіт – мов темний ліс, де кожна цивілізація – озброєний до зубів мисливець… Усі інші в цьому лісі – провідники до пекла.”

Ну що ж, високо підняту планку першої частини Цисіня продовжила не менш потужна, місцями просто геніальна друга.

Не треба бути дуже прозірливим, щоб розуміти, що назва другої частини трилогії не передвіщає нічого хорошого. Продираючись крізь темний ліс, коли темрява і невідомість природно підвищують градус страху і відчуття небезпеки, коли звісно ризикуєш наштовхнутися на хижих звірів, монстрів та чорні грані людського єства цивілізації, до якої і сама належиш, – нічого не залишається, як просто віддатися цій напрузі та лячній уяві автора, адже пручатися пізно. І пізно було вже тоді, коли ви безпечно перетнули рубіж прологу.

До речі, ліс взагалі тут є одним із наскрізних символів і лейтмотивів книги. Він то густий, то темний, його образ переливається в різні варіанти і метафори, набуває всяких значень: це і будова підземного міста у формі стовбурів з гілками, до яких кріпляться листки-будинки, і пам’ятник Доби Зневіри – з чорними руками, що тягнуться до неба, і принципи роботи космічного корабля, і сам Всесвіт, де ти мусиш бути завжди напоготові, щоб вижити, і людська душа в цих умовах виживання, здатна на прийняття неочікуваних страшних рішень.

Структура книги – тричастинна, і перші дві з них – це довгі прелюдії до фуги смерті третьої. При чому, поки сама розповідь текла на початку впорядковано і загадково, що не могло не інтригувати, – остання поступово набирала обертів і починала загущуватися на stretto і крещендо, яке закінчилося колосальною сюжетною напругою і тихою кульмінацією в кінці роману. Надзвичайно кінематографічний пролог, де об’єднується в одне ціле мікросвіт мурахи і паралельна неспішність людського діалогу, сказані речі в якому будуть мати значення в історії майбутнього, створюють живу рухливу картину в уяві. Чітко відчуваються вібрації, зміна крупного і загального планів, навіть здається, що подушками пальців відчуваєш ті самі шороховатості, по яким рухаються тендітні лапки комахи, при цьому одночасно чуючи коштовні репліки, про значущість яких здогадуєшся наперед, тому вони закарбовуються в пам’яті. Пролог створює обрамлення із закінченням роману, так як сама сюжетна кульмінація і головний поворот відбувається на цьому ж місці – біля надмогильних каменів під зірками – двох символів вічності. Це також надає книзі цілісності і завершеності.

І якщо продираючись крізь першу частину і відчуваючи себе алегорично поверненим до стіни, звідки тобі відкривається невеликий кут зору, падаєш у легкий містицизм другої, – то у третій частині почуваєшся, як сам персонаж Ло Цзі – ніби ти щойно вийшов із стану гібернації і опинився у майбутньому. При чому стан пробудження має пряму алюзію на створення самого світу: “З’явилася темрява. Раніше і її не було, тільки ніщо, безбарвне небуття. Небуття не містило в собі нічого; поява темряви означала наявність хоча б простору. Незабаром її прорізали якісь брижі, немов пориви вітру пронизували все суще – відчуття плину часу; в попередньому небутті місця для часу не було…” Цисінь змальовує нову епоху, поступово накручуючи її перед нами на невидиму вісь, як солодку вату. Та тільки, пам’ятаючи посіяні зерна попередніх двох частин, читач відразу здогадується, що і тут усе буде не так просто. Непохитна віра у перемогу людства може легко похитнутись, а гуманізм дегуманізуватися. Але на тлі розквіту цивілізації майбутнього, хоча і значно скороченої в свої чисельності, розростаються чорні плями таких подій, про які жоден читач наперед точно не здогадується. Детективного плану несподіванок тут достатньо.

Загальне враження від прочитаного у мене – все є не тим, чим здається. Ненависть виявляється найціннішим скарбом, бо стає рідкісною убивчою зброєю на війні; мармур у кімнаті медитацій – видається оманливо м’яким, бо видовбані заглиблення повторюють форму людського тіла; “Господь” у лиці Трисоляріанської цивілізації, яка прагне знищити людство, зі своєю прозорою свідомістю стає “абсолютно безпорадний у цьому захаращеному лабіринті, перед демонами, що його населяють.”; тотальне винищення цивілізації виявляється раптом найвищою ступінню поваги до неї; а найбільшою загрозою людству в умовах інопланетної кризи стає саме людство. І так далі. Книга сповнена безліччю дисонансів для сприйняття. Досить взяти естетичну красу Краплини, на яку “купилося” практично все людство, ще раз підтверджуючи теорію про те, що “краса в нашій уяві завжди є синонімом добра”. Її навіть охрестили Сльозою Божої Матері, не сподіваючись на те, що ця Сльоза здатна на жорстокий танок масових смертей, а не тільки елегантно текти крізь простір Всесвіту, вводячи наївних у транс безпідставної довіри одним фактом власної досконалості.

Повторюсь: усе прикидається не тим, чим є. (Камуфляж?) Справжні задуми приховані, слабкість може виявитися силою, а віра у перемогу може бути маскою, одягненою на зневіру, бо “приховування себе через правильне відображення Всесвіту – єдиний спосіб інтеграції у вічність.” Все це було посіяно ще у першій частині, “Обернені до стіни”, де з’явилися чотири обрані (ніби противага чотирьом вершникам апокаліпсису), кожен з яких мав виносити у голові план по спасінню людства, але жодним чином ніяк його не виказати, адже єдине, що наганяло жах на трисоляріан – це людська здатність приховувати власні думки. Тому завдання всіма способами вводити в оману щодо власної стратегії, роблячи її щоразу більше незрозумілою і заплутаною – стало одним із ключових моментів, яке доходило до абсурду, за яким десь глибоко ховалася чітка павутина непохитної логіки. Але що посієш – те пожнеш. Будь-яка хитрість може бути перехитрена, а надання необмежених ресурсів і свободи дій неодмінно загрожує зловживанням владою.

Найглобальнішою соціальною проблемою книги є усвідомлення, що “навіть перед загрозою руйнівної трисоляріанської кризи єдність людства є нездійсненною мрією”. Загальна еволюція від колективного героїзму до індивідуалізму і назад включила в себе багато ідейних конфліктів різного масштабу, і пройшла важкий шлях через політичні протиріччя, голод, паніку і масові психози, що стало дуже переконливим і логічним розвитком у Цисіня (на відміну від СімміС Стівенсона, читачі якого не перестають плюватися на дивну неприродну реакцію умиротвореного усвідомлення людства власної невідворотної катастрофи). У автора це довгий шлях від істеричного кидання усіх сил і ресурсів на оборону планети до поступового усвідомлення, що доля людства не важливіша за смерть одиниці, коли вибір робиться тут і зараз. Останнє стало основою того індивідуалізму, до якого прийшла масова свідомість. “Приділіть час цивілізації, бо його залишилося обмаль” – стало панівною ідеєю і подолало Епоху Зневіри, виробивши імунітет цивілізації. Гуманізм як найвища цінність, на противагу другорядному існуванню людства в майбутньому – перехилив вагу терезів на користь собі, що призвело до Другого Відродження в історії. Але хоча “народження нової цивілізації завжди крокує в ногу з народженням нової моралі” – це можна трактувати в обидвох площинах: як відносного добра, так і відносного зла. Тому не переживайте. “Не страшно, буде все те саме”. Бо навіть гуманізм виявляється також нестабільним новоутворенням, яке розпадається при крайніх умовах виживання, особливо, якщо доконаний безкінечним ланцюгом підозр. (“вони не знають, як ми думаємо (що вони думають (як ми думаємо (як вони думають (як ми…)…)”) У таких умовах може народитися лише темне людство, яке здатне приректи на смерть своїх же: убий першим, або помреш сам, бо переможець забирає все.

Ніколи, навіть перед загрозою тотального знищення планети, наша цивілізація не об’єднається спільною ідеєю. Самопожертва і відмова від благ безтурботного існування задля далекої перспективи перемоги у війні, до початку якої кілька століть – не стануть основою життя для всіх, бо це протиприродно і суперечить навіть базовим психічним процесам, підгрунтям яких є просте бажання уникнути страждань на різних рівнях. Кожен стає кожному ворогом (знову привіт теорії про всесвіт як темний ліс, де часто “напад є значно прагматичнішим і менш небезпечним, ніж проведення розвідки”). Більше того, навіть у межах однієї особистості – кожен сам може стати власним руйнівником. А “частина несе в собі інформацію про ціле”.

Нічого не буде просто – автор неодноразово непрямо це підкреслює. Не буде не тому, що він так вирішив написати, а тому, бо не може бути. Бо все наше життя – суцільна череда тривог, боротьби, обману, зміни переконань і орієнтирів, при цьому вперемішку з чистими почуттями та щирим захватом. Бентежне і неоднорідне. Щоб було інакше, треба

почуватися “цілком самостійною формою буття без грунту під ногами, не належною до жодного зі світів. Без початку, призначення та кінця – лише чисте існування”. Та чи здатні ми так відділитися від усього того, що робить нас людьми? Ні, бо це дорівнює символічній смерті особистості. Підсвідомо ми завжди цьому протидіємо, інстинктивно чіпляючись за знайоме.

Саме з цих поглядів автора виростають головні персонажі: такі живі, мінливі, з досягненнями і вадами, які так чи інакше впливають на історичний хід подій. Він просто вивертає їх ізсередини для нас, і вони стають не менш реальними, як і вигадана літературна героїня Ло Цзі. Це історія і про самопожертву, і про щиру любов (до речі любовна лінія описана настільки поетично, що просто дивуєшся багатогранності літературного таланту автора), і про відчуття обов’язку, як чогось святого, і про відданість своїй справі, і про героїзм, і ще про багато тем, які інкорпоровані химерними візерунками у цей рідкісний сплав роману.

І в цьому сплаві знаходиться місце і для релігії на новий лад, а саме створення Центру Віри, де накладаються ментальні печатки зневіреним. Хіба може не виникнути асоціацій із сучасними “ментальними печатками” віруючих різних конфесій, що так дбайливо нав’язливо накладаються наївним добровольцям і змінюють їхнє життя? До релігії на новий лад можна віднести і викривлене сприйняття Оберненого Ло Цзі, як пророка, месії, що може врятувати світ. Щоправда, обожнювання і фанатизм легко змінюється ненавистю і презирством, бо “той, хто вселяє останню надію, а потім її відбирає – стає найбільшим ворогом.” Також є місце в романі і для “навернення” атеїста, який у відчаї хапається за віру в існування Бога: “А я вірю, хоча не маю жодних доказів його існування. Бо так безпечніше: якщо він існує, то це матиме для мене значення; якщо ні – я нічого не втрачу”. Це як увірувати у будь-що, навіть у те, що для цієї людини неприйнятно, аби тільки врятувати бодай свою душу. Теж така собі форма егоїзму.

Наукова частина другої книги трилогії більш насичена і ще більш переконлива за першу. Однозначно у “Темному лісі” більше наукової фантастики, ніж у “Проблемі трьох тіл”. Але я хотіла би виділити дві речі, пов’язані між собою. Перша – це єдине у своєму роді просте і розкішне пояснення парадоксу Фермі, що базується на самій теорії Темного лісу, де Всесвіт – це темний ліс, у якому кожен мисливець озброєний до зубів, а будь-яке життя представляє собою загрозу для інших. Тут хотілося просто пафосно встати і заявити “Лю Цисінь, ти просто геній!” Друге – це введене ним поняття космічної соціології, що базується на аксіоматичному методі, коли за мінімального набору простих аксіом будується ціла наука взаємодії космічних цивілізацій (як Евклідова геометрія). Цікаво також те, що ланцюги підозр показують, чому звичайна соціологія не може використовуватися у випадку далеких відстаней, а експонентний розвиток технологій, який може призвести до технологічного вибуху, ще більш унеможливлює бездіяльність навіть сильнішої цивілізації, коли вона дізнається про існування іншої. В будь-якому випадку прості логічні роздуми, побудовані на цій основі, приводять до того, що кожному треба боротися за власне виживання, що є одним із двох базових інстинктів. Отакий космічний дарвінізм, запропонований автором.

Щодо ефектних сцен – то окрім шаленого танцю смерті, спричиненого Краплиною-зондом і осяяного вибухами, та навіть поетичним описом кристалізації людських останків, що балансувало на межі естетики потворного – щирий захват у моїй уяві викликав телескоп майбутнього: 6 гігантських лінз, левітуючих в просторі, не з’єднаних між собою, найбільша з яких у діаметрі 1200 метрів – ну це мінімум вражає. Як і опис підземного міста майбутнього, про який я писала вище. Переконала також наявність всюдисущих екранів через двісті років та можливість перетворити будь-яку пряму поверхню на екран з виходом в інтернет, про що неодноразово писав Мічіо Кайку у своїх футуристичних прогнозах.

Ну і про стиль мови. Завжди несподіванкою для мене залишається дивне, але разом з тим органічне поєднання поетичності і наукової фантастики у письменників Азії. Алюзії, символізм, подвійні і потрійні смисли… Почуваєшся, як Аліса у країні Темного лісу.

Яку би я винесла мораль із цієї наукової притчі? Напевно, головним чином таку, що ні в чому не можна бути впевненим, а допомога може прийти від того, від кого нічого не чекаєш.

Тому любіть і живіть, бо “єдине, чого не можна зупинити, – це плин часу. Він, мов гостре лезо, торує собі шлях крізь м’яке й тверде, постійно рухається вперед, і ніщо не в змозі бодай на мить затримати його біг. Це він змінює все довкола.”

І як би інколи не було темно – “одного дня яскраве сонце зможе освітити темний ліс”.

Здена Бобош