…щоб позбутися страху перед невідомим

 «Ми, люди, завжди послуговуємося оповідками, щоб позбутися страху перед невідомим.»

Не сказати, що Кен Лю – це ЛЮбов з першого оповідання – означало б кривити душею. Хоча про що це я, якою душею? Тим, що від неї лишилося, адже особисто для мене читати цю збірку означало систематично відчувати удари кувалдою по оголених нервах. У процесі не перестаєш дивуватися, як наче такими нехитрими прийомами вкупі з вибором досить традиційних тем і проторених місцями ситуацій письменник прямо і грубо впливає на відповідні емоції у читача, натискаючи безпомилково на правильні внутрішні кнопки, ніби наперед вгадуючи реакцію. Він демонстративно розмахує незручною правдою, наче стягом перед натовпом, адже «істина – не делікатна матерія, і їй не шкодять сумніви у її природі – вона помирає лише тоді, коли правдиві історії залишаються нерозказаними». І автор розказує ці історії відверто маніпулятивно, при читанні відчувається емоційний тиск, викликаний подекуди примітивними, але воістину дієвими методами.

І хоча суть у тому, що «пізнання добра і зла насправді перетворилося на пізнання скорботи», і скорбота ця, вкупі із сумною меланхолією, виривається зі сторінок, заливаючи вас, мов повінь, – шок занадто сильний, щоб прийти до тями і просто так вибратися з неї. Вітаю, тепер ви знаходитеся у стані mono no avare (з приміток: «естетичний принцип, характерний для японської культури… Базується на усвідомленні мінливості і швидкоплинності об’єктів матеріального світу, що переходить у тихий смуток або тугу, які в свою чергу трансформуються у більш глибоку печаль від розуміння, що такий стан речей і є реаліями життя.»)

При тому, що питання у кожному з оповідань поставлені гостро, а вибір тем вражає відвертістю і доведений до катарсису – Лю не зупиняється на такому рівні напруги, ніби інтуїтивно відчуваючи, що і цього буде замало, тому змальовує кожну історію потужними штрихами, не залишаючи читачам ніякого вибору, окрім як повірити і пройнятися. Здається, що з кожною історією, автор перебуває у пошуках «ідеальної книги, не спотвореної читачами», намагаючись нав’язати відчувати і трактувати тільки так, як він задумав, і не інакше.

Загалом передчуття читання було схоже на фразу японського хірурга «butong, butong» («це не боляче») – перед тим, коли він різав по живому полонених, які знаходилися при свідомості. Так і полонений читач «купляється» на це заспокоєння, що читатиме фантастичні оповідання, прикрашені милою фігуркою оригамі на обкладинці, не підозрюючи, що лягає під нейроскальпель автора, який копирсатиметься у ньому і при тому «забуде» ввести анестезію.

Сама фантастика тут виступає лише одним із фонів, на тлі якого розгортаються соціальні проблеми різних масштабів: від сімейного осередку до міжнаціональних конфліктів. До речі, уся збірка – суміш різних відгалужень жанру: фентезі, наукова фантастика, альтернативна історія, філософська фантастика та соціально-критична, авторські казки, магічний реалізм та навіть кіберпанк… Слід ще додати, що автор запропонував новий термін піджанру – сілкпанк (альтернативний світ з нахилом у східно-азійську культуру), який найбільш точно відображає жанрову основу усіх оповідань.

Не дивлячись на наявність жорстоких сцен, що сиплються мов із рогу достатку, книжка написана поетично-піднесеною мовою, багатою на символи і метафори, а також наповнена специфічною східною філософією, яка читається як безпосередньо, так і між рядків.

«Існує тисячі способів висловити будь-що… Наша мова сповнена нюансами і податливою витонченістю, кожне речення немов окремий вірш. Мова згортається у собі, невимовлені слова не менш значущі, ніж сказані, контекст у контексті, шар за шаром…»

Захоплення автора минулою історією Китаю і Японії наклало сильний відбиток на більшість творів. Проте він не подає її ідеалізовано (хоча вона і просякнута місцями героїчним романтизмом), а відкриває її перед нами разом з усіма темними плямами, не моралізуючи і не стаючи на якусь із сторін. В основному викидаючи в очі такі нестерпні факти, які хочеться відразу забути, бо часто “…натовп – це стадо овець, яке перетворюється на вовчу зграю, оскільки вони вважають, що служать благородній справі”. Та Лю не дає собі право засуджувати, бо “засуджувати – це розкіш, яку могли собі дозволити лише ті, для кого не йшлося про виживання”. В оповіданні “Mono no avare” він захоплюється Японською культурою, ідеалізуючи її громадян; в іншому (що більш логічно для китайця), розповідає про звірства та жорстокі експерименти японського Загону 731, вчинені з китайськими полоненими. Але ні в одному місці не дає ані натяком зрозуміти, як сам до проблеми відноситься.

Відомо, що для народів Азії важливим є зв’язок із минулими поколіннями та історією свого народу. Саме тому не тільки минуле, але і сама людська пам’ять є одним із ключових моментів збірки: «Пам’ять – ніщо інше як відтворення, дорогоцінне саме тому, що одночасно і грандіозніше, і коротше за оригінал” – говорить автор через думки героя з «Ілюстрованої книги з порівняльного пізнання для просунутих читачів», одного з найпоетичніших оповідань. Чого варті тільки слова: «Ось так наші спогади спресовуються у блискуче коштовне каміння, яке згодом втискається в обмежений простір нашого розуму. Подія стає мнемонічним прийомом, розмова зводиться до однієї фрази, день дистилюється у швидкоплинне відчуття радості.» Пам’ять стає такою дорогоцінною, що в оповіданні «Симулякр» головний герой вдається до створення анімованої проєкції своєї семилітньої доньки, щоб зберегти для себе ту частину минулого, яка є зручною і приємною. Але “бажання заморозити реальність – це бажання уникнути реальності”. Коли відбитки живих людей стають важливішими за них самих – це неминуче веде до відчуження між близькими. Хоча, можливо, навпаки: відчуження між близькими веде до того, що їх симуляції важливіші за реальних.

Червона нитка недосконалої людської пам’яті протягується і крізь однойменне назві книги оповідання, просякнуте драматичною ніжністю почуття вини. Цей невеликий на перший погляд твір насправді містить багато вимірів усередині, – в принципі, як і всі інші оповідання письменника. Інколи здається, що кожне з них подібне до оригамі: його можна розгорнути і згорнути знову по старих згинах, але тільки дихання автора наділяє їх магічною силою, як і подих життя матері, яка оживляє паперові іграшки. До болі сентиментальна і символічна мініатюра Лю навряд чи зможе лишити когось байдужим, не дарма вона отримала багато престижних нагород. «Паперовий звіринець» нагадує і закарбовує навічно в душі прості, але важливі речі про те, що тільки присутність і любов найдорожчої людини вдихає магію у все навколо, яка полишає нас разом із нею. І коли вона щезає – ми починаємо звинувачувати у цьому недосконалу пам’ять, яка інтерпретує, а не фіксує, приписуючи дитячим спогадам чари, яких не було, і забуваючи, що насправді реальність таки містить магію. Магію, яку ми, бажаючи бути схожими на інших, виловлюємо на старих місцях і закриваємо в коробці, обмотуючи скотчем і відносячи у найвіддаленіший куток, видираючи із себе усвідомлення, що «Інколи світ є непоганим місцем, і довкола не лише темрява і заперечення».

Символічна нитка пам’яті уривається автором аж в останньому оповіданні («Людина, яка поклала край історії: документальна стрічка»), що опирається на дуже вдале фантастичне і водночас філософське допущення про те, що кожен момент минулого можна побачити тільки один раз, після чого він назавжди видаляється із Всесвіту:

«Але минуле споживається по мірі того, як ви його бачите… Якщо ви дивитесь, але лишаєтесь неуважними і щось пропускаєте, то не можете сповільнитись, повернутися назад, щоб знову вловити цей момент. Цей момент стирається зі Всесвіту назавжди… кожну мить минулого ми в змозі побачити лише один-єдиний раз.»

Так тканина історії, будучи обмеженим ресурсом, починає вкриватися дірками, поволі зникаючи і залишаючись тільки у пам’яті спостерігача. А якщо свідчення очевидця неможливо відділити від самого очевидця – виникає відомий ефект із квантового світу, коли спостерігач впливає на те, що спостерігає. Спотворення історії, погляд на неї з різних сторін і бажання головного героя якомога правдивіше відтворити правду словами очевидців, які відправляються у минуле – створює напружений конфлікт, який не в силах розв’язати ні перекрикування політиків по різні сторони кордону, ні роздуми про етичні питання: до прикладу, чи морально користуватися досягненнями медицини, які здобулися шляхом жорстоких експериментів над живими людьми. Тому тут відбувається балансування на межі демагогії і логіки, вкупі зі здоровим глуздом. Для письменника ці питання залишаються нерозв’язними впринципі.

Ще одним цікавим фактом в останньому оповіданні є християнсько-конфуціанський підхід до прощення, коли за умови щирого каяття за жорстокі вчинки в минулому, винні можуть заслуговувати пробачення. Для мене це було трохи несподівано, як для китайського автора. (Хоча здалося, що сам письменник з таким підходом не погоджується, будучи прихильником більше буддистської філософії.) Також деякі кліше і певна наївність ситуацій окремих оповідань можуть свідчити про те, що сам автор, як син емігрантів із Китаю, більшість свого свідомого життя прожив в Америці, що не могло на нього не вплинути. Проте все це компенсується багатьма вдалими ідеями, глибоким символізмом та поетичним багатством мови.

То у чому полягає таємниця стилю автора, коли він огортає тебе, як читача, чимось особливим і невидимим, викликаючи дивні змішані почуття? Напевно «Увесь секрет у балансі смаків. Китайці знають, що все довкола одночасно солодке, кисле, гірке, гостре, солоне, мала та м’яке…»

Тому відсуньте подалі цинізм, бо те, що ви тут прочитаєте – буде жорстоке і прекрасне водночас)

P. S. Щиро дякую видавництву BOOKCHEF та Євгену Шириносу за подарований екземпляр книги.

І окремо ще раз Євгену за чудовий переклад)

Здена Бобош